70686 (Особливості та основні напрями формування візантійської культури, її вплив на розвиток світової культури), страница 2

Кращі твори Візантійського мистецтва знаходяться в Ермітажу, Луврі, Візантійському музеї (Афіни), монастирі св. Катерини (Синай), Британському музеї (Лондон), Музеї образотворчих мистецтв імені О.С. Пушкіна, колекції Дембартон Оокс (Вашингтон).

Література Візантії: історія і діячі.

Література Візантії поділяється на три періоди. Перший від Костянтина до смерті Іраклія (323-640 рр.) створив цілу плеяду великих церковних письменників, вчителів і одержав назву золотого століття. Більш за все розроблялося богослов'я, історіографія, цивільна і церковна історія, риторика, церковна поезія, філологія. Другий період (640-843) не відрізняється багатством творчості через закриття філософських і богословських шкіл. Третій період - період підйому із середини XI в. до середини XV в. дав багато коштовного. Богослов'я складало центр візантійської літератури. Літературними діячами в області богослов'я були Іоанн Дамаскін, Микита Акоминат, Іоанн Кипариссіот і патріарх Фотій. По аскетиці і містиці відомі праці Марка, Ісайі, Нілу, Макарія, Діадохи, Ісидора Пелусіота й ін., по агіології (житія святих) - Леонтія, Епіфанія Агіополита. На чолі історії крокував Прокопій. З візантійських хронографів відомі: Іоанн Малама, Іоанн Антиохійській, Георгій Амартол, Іоанн Зонара й ін. Не завмирала у Візантії і філософія, у якій славляться Михайло Псел, Іоанн Італ, Георгій Пахимер і ін. Далі візантійці розробляли географію, філологію, юриспруденцію, медицину, математику, астрономію, зоологію, ботаніку, археологію, алхімію і військове мистецтво. Представники церковної поезії складали прекрасні співи; з них відомі: Роман Солодкоспівець, патріарх Сергій, Софроній Ієрусалимський, Андрій Критський, Козьма Майюмський, Іоанн Дамаскін.

Духовне життя тодішнього суспільства відрізняється драматичною напруженістю; у всіх сферах знання, літературі, мистецтві спостерігається дивне змішання язичеських і християнських ідей, образів, представлень, колоритне з'єднання язичеської міфології з християнською містикою. Епоха становлення нової, середньовічної культури народжує талановитих, часом відзначених печаткою геніальності мислителів, письменників, поетів. Індивідуальність художника ще не розчинилася в церковно-догматичному мисленні.

Корінні зміни відбуваються в сфері образотворчого мистецтва і естетичних поглядів візантійського суспільства. Візантійська естетика розвивалася на основі всієї духовної культури Візантії. Вона багато в чому спиралася на античні погляди про суть прекрасного, однак синтезувала і переосмислювала їх у дусі християнської ідеології. Відмітною рисою візантійської естетики був її глибокий спіритуалізм. Віддаючи перевагу духу перед тілом, вона разом з тим намагалася зняти дуалізм земного і небесного, божественного і людського, духу і плоті. Не заперечуючи тілесної краси, візантійські мислителі красу душі, моральну досконалість ставили багато вище. Велике значення для установлення візантійської естетичної свідомості мало ранньохристиянське осмислення світу як прекрасного витвору божественного художника. Саме тому краса природна цінувалася вище, ніж краса, створена руками людини, як би "вторинна" по своєму походженню.

Візантійське мистецтво генетично сходило до елліністичного і східно-християнського художнього мистецтва. У ранній період у візантійському мистецтві як би злилися рафінована платонічність і трепетна чуттєвість поздньоантичного імпресіонізму з наївної, часом грубуватою експресивністю народного мистецтва Сходу. Еллінізм довгий час залишався головним, але не єдиним, джерелом, відкіля візантійські майстри черпали добірність форм, правильність пропорцій, що чарує прозорістю колористичної гами, технічною досконалістю своїх добутків. Але еллінізм не міг повною мірою протистояти могутньому потоку східних впливів, що нахлинули на Візантію в перші сторіччя її існування. У цей час відчувається вплив на візантійське мистецтво єгипетських, сірійських, малазійських, іранських художніх традицій.

У IV-V ст. у мистецтві Візантії були ще сильні поздньоантичні традиції. Якщо класичне античне мистецтво відрізнялося умиротвореним монізмом, якщо воно не знало боротьби духу і тіла, а його естетический ідеал утілював гармонійну єдність тілесної і духовний краси, то вже в поздньоантичній художній творчості намічається трагічний конфлікт духу і плоті. Моністична гармонія змінюється зіткненням протилежних початків, "дух як би намагається скинути окови тілесної оболонки". Надалі візантійське мистецтво перебороло конфлікт духу і тіла, його перемінила спокійна споглядальність, покликана повести людини від бур земного життя в надчуттєвийй світ чистого духу. Це "умиротворення" відбувається в результаті визнання переваги духовного початку над тілесним,

перемоги духу над плоттю. Основною естетичною задачею візантійського мистецтва відтепер стає прагнення художника втілити в художньому образі трансцендентну ідею.

В VI-VII ст. візантійські художники зуміли не тільки ввібрати ці багатообразні впливи, але і, подолавши їх, створити свій власний стиль в мистецтві. З того часу Константинополь перетворюється на прославлений художній центр середньовічного світу, в "палладіум наук і мистецтв". За ним слідують Равенна, Рим, Никея, Фессалоникі також стали осереддям візантійського художнього стилю.

Розквіт візантійського мистецтва раннього періоду пов'язаний із зміцненням могутності імперії при Юстініане. В Константинополі в цей час споруджуються прекрасні палаци і храми. Неперевершеним шедевром візантійської творчості став побудований в 30-х роках VI ст. храм св. Софії. Вперше в ньому була втілена ідея грандіозного центричного храму, увінчаного куполом. Блиск різнокольорових мармурів мерехтіння золота і дорогоцінного начиння, сяйво безлічі лампад створювали ілюзію безмежності простору собору, перетворювали його на подібність макрокосмосу, символічно наближали до образу Всесвіту. Недарма він завжди залишався головною святинею Візантії.

Інший шедевр візантійської архітектури - церква св. Віталія в Равенні - вражає вишуканістю і елегантністю архітектурних форм. Особливу славу цьому храму принесли його знамениті мозаїки не тільки церковного, але і світського характеру, зокрема зображення імператора Юстініана і імператора Феодори і їх свити. Обличчя Юстініана і Феодори наділюють портретними рисами, колірна гамма мозаїк відрізняється повнокровною яскравістю, теплотою і свіжістю.

В живописі VI-VII ст. кристалізується специфічно візантійський образ, обчищений від чужорідних впливів. В основі його лежить досвід майстрів Сходу і Заходу, що прийшов незалежно один від одного до створення нового мистецтва, відповідного спіритуалістичним ідеалам середньовічного суспільства. В цьому мистецтві з'являються вже різні напрями і школи. Столична школа, наприклад, відрізнялася прекрасною якістю виконання, витонченим артистизмом, живописністю і барвистою різноманітністю, трепетністю і переливчастістю кольорів. Одним з найдосконаліших творів цієї школи були мозаїки в куполі церкви Першої Пречистої в Никєє.

Інші напрями в мистецтві ранньої Візантії, що втілилися в мозаїках Равенни, Синая, Фессалоників, Кіпру, Паренцо, знаменують відмову візантійських майстрів від античних ремінісценцій. Образи стають більш аскетичними, не тільки плотському, але і емоційному моменту в такому мистецтві вже немає місця, зате духовність досягає надзвичайної сили.

Церковне богослужіння перетворилося у Візантії в свого роду пишну містерію. В напівтемряві зведень візантійських храмів смерково сяяла безліч свічок і лампад, що осявали таємними відблисками золото мозаїк, темні лики ікон, багатоколірні мармурові колонади, прекрасне дорогоцінне начиння. Все це повинне було, за задумом церкви, затьмарити в душі людини емоційну підведеність античної трагедії, здорові веселощі мімів, суєтні хвилювання циркових арен і дарувати йому відраду в повсякденності реального життя.

В прикладному мистецтві Візантії в меншій мірі, ніж в архітектурі і живописі, визначилася провідна лінія розвитку візантійського мистецтва, що відображає становлення середньовічного світобачення.

Живучість античних традицій тут виявлялася як в образах, так і у формах художнього виразу. Разом з тим і сюди проникали поступово художні традиції народів Сходу. Тут, хоча і в меншій мірі чим в Західній Європі, зіграло свою роль дія миру варварства .

Музика займала особливе місце у візантійській цивілізації. Своєрідне поєднання авторитарності і демократизму не могло не позначитися і на характері музичної культури, яка представляла складне і багатолике явище духовного життя епохи. В V-VII ст. відбувалося становлення християнської літургії, розвивалися нові жанри вокального мистецтва. Музика знаходить особливий цивільний статус включається в систему репрезентації державної влади. Особливий колорит зберігала музика міських вулиць, театральних і циркових уявлень і народних святкувань, що відобразила багатющу пісенно-музичну практику багатьох народів, що населяли імперію. Кожний з цих видів музики мав свій власний естетичний і соціальний сенс і в той же час, взаємодіючи, вони зливалися в єдине і неповторне ціле. Християнство дуже рано оцінило особливі можливості музики як мистецтва універсального і в той же час володіючого силою масової і індивідуальної психологічної дії, і включило її в свій культовий ритуал. Саме культовій музиці судилося зайняти домінуюче положення в середньовічній Візантії.

В житті широких народних мас як і раніше величезну роль грали масові видовища. Правда, античний театр починає хилитися до упадку - античні трагедії і комедії все частіше замінюються виступами мімів, жонглерів, танцівників, гімнастів, приборкувачів диких тварин. Місце театру займає нині цирк (іподром) з його кінними аренами.

Якщо підвести підсумок по першому періоду існування Візантії, то можна сказати, що в цей період сформувалися основні особливості візантійської культури. Перш за все до них слід віднести те, що візантійська культура була відкрита іншим культурним впливам одержуваним ззовні. Але поступово вже в ранній період вони синтезувалися головною, провідною греко-римською культурою.

Культура ранньої Візантії була міською культурою. Крупні міста імперії, і в першу чергу Константинополь, були не тільки центрами ремесла і торгівлі, але і вогнищами найвищої культури і освіченості, де зберігалася багата спадщина античності.

Боротьба світської і церковної культур особливо характерна для першого періоду історії Візантії.

В історії Візантійської культури перші століття існування Візантії були часом гострої ідеологічної боротьби, зіткнення суперечливих тенденцій, складних ідейних колізій, але часом плідних шукань, інтенсивної духовної творчості, позитивного розвитку науки і мистецтва. Це були століття коли в муках боротьби старого з новим народжувалася культура майбутнього середньовічного суспільства.

На другому етапі розвитку культури, який припав на час з другої половини VII в. до XII в., виділяють час іконоборства (друга четверть VIII - 40-е роки IX ст., час правління імператорів Македонської династії ( так зване "Македонське

відродження": 867-1056гг., і час царювання Комнінов ("Комніновське відродження": 1081-1185 рр.).

Визначальною межею духовного життя імперії до середини VII сторіччя стало неподільне панування християнського світогляду.

Глибоку релігійність симулювали тепер не стільки догматичні спори, скільки наступ ісламу, який вели араби, надихаючись "священною війною" і боротьбою з язичниками - слов'янами і проболгарами. Ще більш зросла роль церкви. Нестабільність життєвих засад, господарська і побутова невлаштованість мас населення, убогість і постійна небезпека з боку зовнішнього ворога загострили релігійні почуття підданих імперії : затверджувалися дух упокорювання перед мінливостями "миру цього", покірливого підкорення "духовним пастирям", безмежна віра в чудеса і знамення, в порятунок через самозречення і молитву. Стрімко збільшувався стан ченців, множилося число монастирів. Як ніколи раніше, розцвів культ святих, особливо поклоніння відомим лише в даній місцевості, окрузі, місті ; на них як на "власних" небесних заступників покладалися всі надії.

Широке розповсюдження марновірств допомагало церкві володарювати над розумом прихожан, умножати свої багатства і зміцнювати своє положення. Цьому сприяло і зниження рівня письменності населення, крайнє звуження світського знання.

Проте торжество теології, затвердження її панування за допомогою насильства таїли серйозну небезпеку - богослів'я могло виявитися безсилим перед критикою іновірців і єретиків. Як всяка ідеологічна система християнство потребувало розвитку.

Необхідність цього усвідомлювалася у вузьких кругах церковної еліти, що зберегла традиції високої релігійної і світської освіченості. Систематизація богослів'я ставала щонайпершою задачею, а для цього належало знову вдатися до духовних скарбів античності - без її ідеалістичних теорій і формальної логіки нові задачі теологів були нездійснимі.

Пошуки оригінальних філософських і богословських рішень робилися вже в другій половині VII в., хоча найбільш видатні праці в цій сфері були створені в наступному сторіччі.

Характерний в даному зв'язку той факт, що на загальному фоні занепаду культури в середині VII в., в єстві лише теологія випробовувала певний підйом: цього вимагали насущні інтереси правлячої еліти, видавані за гостру потребу найширших шарів суспільства. Незалежно від того, що Максима Сповідувача піддав гонінням сам імператор Костянтин II, теоретичні шукання цього теолога відповідали потребам пануючого класу; без них, до речі кажучи, був би неможливий вияв і "Джерела знання" Дамаскіна.

Основу богословських побудов Максима складає ідея возз'єднання людини з богом (через подолання прірви між духовним і плотським) як возз'єднання першопричини всього сущого цілого з його частиною. В сходженні до духовного активну роль Максим відводив самій людині, її вільній волі.

Іоанн Дамаскін поставив перед собою і виконав дві основні задачі: він піддав гострій критиці ворогів правовірності (несторіан, манихеїв, іконоборців) і систематизував богослів'я як світобачення, як особливу систему ідей про бога, створення миру і людині, визначивши її місце в цьому і потойбічному світах.

4