69990 (Декоративно-прикладне мистецтво), страница 2

Народний музичний геній створив величезну кількість мелодій, виразних і проникливих. У кожного народу мелодії виділяються своєрідною будовою, ладами, ритмами. Зустрічаються різні мелодійні типи: широко наспіваний у ліричних українських, російських, італійських піснях; речитативний в українських думах, російських билинах, весільних латинських піснях; орнаментальний — у деяких видах азербайджанських, арабських, башкирських та інших пісень. У хоровому співі грузинів застосовуються складні колоратурні переходи верхнього голосу. Китайці і корейці в співі майстерно переходять від одного звуку мелодії до іншого. У багатьох східних народів виробилася виняткова манера гортанного співу. Окремі народи розвивають тільки одноголосну музику, в інших користується популярністю багатоголосся — хорове та інструментальне. На Україні сформувалася самобутня підголосна поліфонія.

У багатьох народів існують традиційні музичні ансамблі: тараф у Молдавії і Румунії, ансамбль зурначів або дудукістів у Вірменії та Азербайджані, сазанда-рів — Ірані, Азербайджані, своєрідний російський ансамбль (Володимирський), який виконує на ріжках складні багатоголосні твори пісенного і танцювального характеру, тощо. Серед інструментальних ансамблів України виділяється троїста музика. На Україні мелодійна різновидність зумовлена народними інструментами — бандурами, цимбалами, сопілками, скрипками.

У народній музиці витоки ладової організації, гомофонії, поліфонії та ритміки*. Велику роль у світовій музиці відіграє пентатоніка, на якій грунтується китайська, корейська, татарська, шотландська народна музика. В українському, російському музичному фольклорі зустрічаються пісні, засновані на пентатоніці.

Український народ береже свою пісенну музичну спадщину. Користуються популярністю виступи українського народного хору ім. Г. Г. Верьовки, Капели бандуристів України, Черкаського українського народного хору, Буковинського ансамблю пісні і танцю та ін. У творчій практиці сучасних композиторів-професіоналів поширена обробка народних мелодій для хору, оркестрів симфонічних, народних інструментів. Деякі з них увійшли до скарбниці музичного мистецтва.

Народний танець органічно пов'язаний з народною музикою та іншими видами народної творчості. З давніх давен він був невід'ємною складовою частиною обрядів, землеробських свят тощо. За функціональним призначенням танці поділяються на мисливські, трудові, військові, жартівливі, танці кохання і под.

Значення танцю як засобу художнього відтворення дійсності виявилося вже в первісних мисливських танцях. І досі у північноамериканських індіанців дуже поширені танці бізона, ведмедя; у австралійців — танці кенгуру, ему. Танці майже всіх гірських народів Паміру, Албанії, Чорногорії своєрідно передають кружляння орлів над здобиччю і сутички з ворогами. Давні танці мисливського характеру збереглися у деяких народів колишнього СРСР.

У всіх народів поширені так звані трудові танці, наприклад, «лянок», «бульба» — у Білорусії, «шевчик», «Кравчук», «а ми просо сіяли», «дровосік»,— на Україні, «млин» — у Литві, «так тчуть сукно» — в Карелії та ін.

До давніх видів танців відносяться військові, які мають на меті залякати ворогів. В африканських військових танцях брали участь до 1000 чол. У танцях древніх греків, римлян, персів танцювальні рухи майстерно поєднувалися з військово-фехтувальними прийомами. Елементи давніх військових танців збереглися у грузинському танці «хорумі», українських танцях «аркан», «гонта» та ін.

З глибокої давнини існують танці кохання. Поступово вони видозмінювались. Особливою поетичністю, гідністю вирізняються українські, російські ліричні танці. Властивий народу гумор відбився в українському гопаку, російських переплясах, білоруському танці «юрочки».

Витоки хороводів — у старовинних народних святах та обрядах (завивання берез, запалювання вогнищ, плетіння вінків тощо). Хороводи поширені у всіх слов'янських народів. Поступово, втрачаючи обрядовий зміст, вони почали відображати специфіку духовної культури окремого народу. Поетичною чарівністю виділяються українські ігрища, танці, що відбувалися в ніч на Івана Купала, своєрідні хороводи, веснянки та ін. Зміст, динаміка, ритміка, емоційний лад народних танців нерозривно пов'язані з музикою. Особливо важливу роль відіграв ритм.

Щодо характеру виконання народні танці дуже різноманітні: швидкі, повільні, масові та групові, парні та сольні. Виняткового значення набувають імпровізація виконання, засоби співвідношення музики і рухів. Танці найчастіше супроводжуються грою на народних музичних інструментах. На характер, манеру виконання танців впливав народний костюм.

В постійному, безперервному процесі творчості народна музика, танець видозмінюються, відображаючи зміни в історичному, соціальному, побутовому, культурному житті народу. Па основі народного виник професійний бальний танець. Взаємовпливи професійного і народного мистецтва — основа для виникнення нових тенденцій у розвитку класичної народної музики і танцю.

Народний театр, створений самим народом, органічно пов'язаний з усною поетичною творчістю. Елементи драматичної дії, що містилися у трудовій пісні, давніх обрядах і звичаях, ігрищах, поступово відокремилися, розвинулися і стали грунтом для виникнення різних видів народного театру. Наприклад, антична трагедія і комедія беруть початок із землеробських свят на честь бога Діоніса в Древній Греції.

Творцем різних форм народного театру були народні маси, але з часом виділилися своєрідні митці театральної справи, зокрема, у Древній Греції — міми, Західній Європі — жонглери, шпільмани та ін., в Київській Русі — скоморохи тощо. В країнах Сходу, передусім в Китаї, Індії користувалися популярністю народні музично-танцювальні і пантонімічні вистави. В епоху середньовіччя у Західній Європі на основі давніх традицій виникли такі види народного театру, як фарс, комедія дель арте та ін., в яких відбилося критичне ставлення народу до феодальної знаті та міської буржуазії, котра тільки зароджувалася. Неабиякий інтерес становлять французькі фарси про адвоката Патлене. Народні реалістичні елементи поступово проникали у середньовічну релігійну драму — містерії, міраклі, мораліте. В Італії на грунті традицій фарсу і карнавалу виник театр комедії масок. Майже у всіх країнах світу набули поширення оригінальні вистави театру ляльок, куди все сміливіше проникали соціальні ідеї та критичні мотиви.

Народний театр України, Росії, Білорусії розвивався на основі театральних традицій Древньої Русі. Джерела театру — ігри та обряди, пов'язані з побутом і працею людей. Театр оригінальне поєднував у собі календарні й побутові обряди, елементи народних ігрищ, хороводів і традиції скоморохів. До речі, виступи скоморохів відомі з XI ст., зображені на фресках у Софіївському соборі й описані Нестором у «Житії Феодосія, ігумена Печорського».

У XVII—XIX ст. вершиною; фольклорного театру в Росії, на Україні стали вистави усних народних драм: «Цар Максиміліан і його непокірливий син Адольф», «Цар Ірод», «Човен», «Маланка» та ін. Чільне місце у театральному мистецтві посів ляльковий театр. На Україні особливою популярністю користувався вертеп. Він зародився у XVII ст., а поширився у XVIII—XIX ст. Це поєднання релігійної різдвяної драми і світської гри, елементів усної народнопоетичної творчості. Перша документальна згадка про вертеп сягає 1667 р. Персонажі — цікаві соціально-побутові типи

у народному одязі — розмовляли соковитою народною мовою. Найпоширеніший з них: Запорожець, Циган, Баба, Дяк, Шинкар та ін. Відомий ще так званий живий вертеп, де у ролях дійових осіб виступали не ляльки, а люди. У тісному зв'язку з російським петрушкою, білоруською батлейкою, польською шопкою світська частина вертепної драми — одне із джерел реалістичної української комедії XIX ст. Поступово формувалися відмінності українського, російського і білоруського театрів. У XVII—XVIII ст. в Росії набули поширення різні види і жанри народної драми.

У 30-х роках XVII ст. зародився новий тил народного театру — аматорський. На противагу кріпацькому і придворно-аристократичному театрам .він був загальнодоступним, демократичним. Його репертуар — п'єси шкільного театру, сатиричні комедії, пізніше твори професійних драматургів.

У другій половині XIX—на початку XX ст. на Україні активізувалася діяльність аматорських гуртків. Серед них виділялися гуртки в Київському університеті (1857—1865), у Чернігові — при «Товаристві, плекаючому рідну мову« (1861 — 1866); у Бобринці та Єлизаветграді (1856—1876), де у виставах брали участь М. Кропивницький та І. Карпенко-Карий, у Сумах — театр М. Бабича (1865— 1875), у Чернівцях (1901—1905), у с. Красноїлів на Станіславщині — Гуцульський театр, керований Г. Хоткевичем (1910—1912), у Львові — Український людовий театр (1910—1914) та ін. На початку XX ст. на Україні діяло близько 1000 аматорських гуртків.

Традиції народного театру зазнали дальшого розвитку у творчості багатьох драматургів, акторів, піднесенні рівня професійного театру і драматургії.

У 20-х роках XX ст. виник новий тип народного театру — самодіяльний. При заводах, фабриках, будинках культури, школах, військових "частинах створювалися тисячі драматичних гуртків. Популярним став агітаційний театр («Живі газети», «Сині блузи» тощо).

На Україні народний театр розвивається у формі традиційних вертепів, фольклорних вистав, самодіяльного театру в тісному зв'язку з професійним мистецтвом. Звання народний самодіяльний театр присвоюється кращим колективам художньої самодіяльності.

Народна архітектура (будівництво) — один із важливих видів творчої діяльності народу. Залежно від історико-соціальних і природних умов життя, місцевих будівельних матеріалів, художніх смаків різні народи по-своєму вирішували об'ємно-планувальну структуру будівель, їхню зовнішність (екстер'єр) і внутрішній вигляд — (інтер'єр). Народне будівництво органічно втілює у собі функціональне й конструктивне призначення, художнє втілення.

Народні майстри, будівельники споруджували житло, господарські, виробничі та інші будівлі з дерева, глини, каменю, соломи, очерету тощо. Для України типове трикамерне житло: хата, сіни, комора. На його основі створювались будівлі зі складним плануванням і додатковими приміщеннями. Найпоширеніший матеріал — дерево. З нього будували житлові (хати), господарські (комори, ґражди тощо) споруди. Виняткової уваги заслуговують такі дерев'яні пам'ятки України, як замки на Ки-селівці в Києві (1548, майстер Служка), в Острі на Чернігівщині (1949, майстер Шут-ковський), а також башти, частоколи, фортеці, дитинці, мости, кремлі, городища та ін. Важлива галузь народного будівельного мистецтва — дерев'яна культова архітектура.

Місцеві кліматичні умови, сировина, традиційний досвід позначилися на локальних особливостях будівель. У районах лісостепу, Полісся, де було багато деревини, набули поширення рублені хати зі стовбурів сосни, дуба та ін.

Саме у зрубній конструкції народних будівель виявляються спільні риси будівельного мистецтва росіян, українців і білорусів, яке сформувалось на основі давньоруської архітектури. Конкретні соціально-економічні умови позначилися на характері будівництва. Навіть у різних регіонах України склалися своєрідні відмінності будівельного мистецтва. Дерев'яні будівлі в Карпатах виділяються різноманітністю архітектурних форм — піддашки на стовпах або арканах, кронштейни, різьблені сволоки тощо. Солом'яне, кам'яне будівництво характерні для південних, придністро-вих місцевостей України. Народна архітектура окремих південних, лісостепових районів України визначається широким використанням кольорового оздоблення, декоративних настінних розписів тощо.

У 30-40-х роках XX ст. повсюдно почали використовуватися нові будівельні матеріали і конструкції, по-новому розв'язуватися об'ємно-просторові форми. У 50-х роках як в містах, так' і селах України завдало шкоди традиційній народній архітектурі будівництво за типовими проектами. У наш час починають відроджуватися кращі традиції народного будівництва.

Кожен названий вид народної творчості має власну історію, художні виражальні засоби: матеріал, мову, способи передачі відомого, знайденого тощо. Передача історичного матеріалу, набутого досвіду, звичаїв — це традиція. У народній художній творчості діє закон діалектичної єдності колективного та індивідуального, традицій і новаторства.

У всезагальній народній культурі важливу роль відіграє декоративне мистецтво — широка галузь мистецтва, яка художньо-естетично формує матеріальне середовище, створене людиною. До нього належать такі види: декоративно-прикладне, монументально-декоративне, оформлювальне, театрально-декораційне тощо.

Декоративно-прикладне мистецтво поділяється на багато видів, які ми розглянемо у наступному розділі.

Монументально-декоративне мистецтво безпосередньо пов'язане з архітектурою. Це декоративні розписи, сграфіто, вітражі, мозаїка, скульптура і т. ін.

Оформлювальне мистецтво — це художнє оформлення міст, сіл, демонстрацій, експозицій виставок, стендів, вітрин тощо.