61099 (Революція Горбачова в СРСР), страница 6

Події у Вільнюсі, повторені через кілька днів у Ризі, різко загострили конфлікт між реформаторами та консерваторами. 22 січня Б.Єльцин рішуче засудив застосування сили в Прибалтійських республіках. 26 січня союзний уряд оголосив про введення з 1 лютого спільного патрулювання міліцією та військовими вулиць великих міст під приводом посилення боротьби із зростанням злочинності. Гуркіт чобіт роздався в атмосфері, і без того гранично напруженій після подій у Прибалтиці і «сюрпризу», піднесеного населенню урядом, який оголосив 24 січня 1991 р. про вилучення із обігу купюр номіналом у п'ятдесят та сто рублів. Ця міра, яка викликала загальну паніку та стовпотворіння перед ощадними касами (для обміну банкнот населенню було надано усього три дні), повинна була, зі слів прем'єр-міністра В.Павлова, «завдати смертельного удару по тіньовій економіці». Насправді ж держава вилучила лише біля п'яти відсотків тієї суми, яку вона сподівалася вивести із обігу, щоб оздоровити внутрішній ринок. Негайним і, по суті, єдиним відчутним результатом цієї операції стали обурення і зростання невдоволення населення, замученого посеред зими нескінченними труднощами із постачанням продуктів.

Пленум ЦК КПРС, що проходив па початку лютого, підтвердив рішучість консервативних сил взяти реванш. Учасники пленуму звернулися до громадян країни із патетичним закликом «виступити проти антикомуністичної істерії, яка розпалюється ворогами перебудови». Горбачов заздалегідь відмовився визнати результати підготовленого у Литві референдуму з питання про незалежність, оголосивши його антиконституційним (10 лютого більше 90% жителів Литви, які брали участь у референдумі, висловилися за незалежну і демократичну республіку). 21 лютого, у розпал демонстрацій та контрдемонстрацій, що захлеснули Москву, Ленінград та інші великі міста, Єльцин у виступі по телебаченню зажадав виходу Горбачова у відставку і розпуску Верховної Ради СРСР. У відповідь Горбачов звинуватив «так званих демократів» у «прагненні дестабілізувати країну» напередодні загальносоюзного референдуму з питання про збереження СРСР, призначеного на 17 березня. Подальші тижні були відмічені все більш запеклим протиборством між російськими реформаторами, які, отримавши в своє розпорядження телевізійний канал, з новою енергією повели боротьбу за негайну відставку Горбачова, розпуск союзного парламенту, передачу влади «Раді Федерації», яку б склали перші особи республік, за визнання референдуму 17 березня простою формальністю, що не має реального значення, і консерваторами всього Союзу, які наполягали на фундаментальній важливості цієї «наради з народом», який однозначно, на їх думку, висловився за збереження цілісності Радянської Батьківщини. Вимоги реформаторів отримали могутню підтримку з боку ведучих організацій незалежного робітничого руху, літніх страйків, що виникли під час 1989 р. передусім у вугільних басейнах Донбасу, Кузбасу і Воркути. У 1991 р. шахтарі розпочали страйк 1 березня, вимагаючи тепер вже не тільки збільшення заробітної плати у зв'язку з оголошеним підвищенням після 2 квітня роздрібних цін, але й відставки Горбачова, розпуску Верховної Ради СРСР, націоналізації майна КПРС, реальної багатопартійності, департизації підприємств та організацій. По суті, процес департизації йшов уже з осені, коли на сотнях підприємств робітники та страйкові комітети усунули від справ парткоми та офіційні профспілкові органи і зайняли їх приміщення. Знову, як в 1917 р., стала очевидною недієздатність офіційних структур, у повній мірі проявився «вакуум влади» - передусім на місцях. Хаос в органах державного управління ще збільшився після референдуму 17 березня, який не тільки не вніс ясності в суперечки про зміст союзного договору, покликаного скріпити новий Союз, але й, навпаки, виявився позбавленим всякого значення, оскільки кожна республіка організовувала його на свій лад, додаючи за своїм розсудом нові питання, а деякі просто відмовилися від його проведення. Згідно з результатами референдуму, 80% росіян підтримали проведення загальних виборів власного президента, і тільки біля 50% москвичів та ленінградців і 40% киян висловили бажання зберегти Союз у запропонованому вигляді.

Двозначні підсумки референдуму швидко затьмарило підвищення цін (від 2 до 5 разів), яке спричинило тим більше обурення, що заробітна плата була збільшена в середньому лише на 20-30% («мінімальна» і найпоширеніша компенсація була встановлена в 60 руб. на місяць). Наступного дня після введення в дію нових цін сотні трудових колективів приєдналися до страйкуючих шахтарів. Найбільш масові страйки пройшли в Мінську, наочно показавши, наскільки виросла й радикалізувалася після літа 1989 р. самосвідомість робітничого класу: не обмежившись економічними вимогами, робітники виступили проти соціально-політичної системи загалом, висунувши лозунги відставки Горбачова й усього союзного уряду, скасування всіх привілеїв, скасування КДБ, відновлення в повному об'ємі приватної власності на землю, проведення вільних виборів на засадах багатопартійності, департизації підприємств та передачі їх під юрисдикцію республік. У квітні число страйкуючих перевалило за мільйон; страйки продовжувалися протягом кількох тижнів і були припинені, лише коли власті прийняли вимоги робітників, передусім в частині переходу підприємств під республіканську юрисдикцію і припинення перерахування прибутку (особливо валютного) до союзного бюджету.

Чи була згода Б.Єльцина поставити 23 квітня в Огарьово свій підпис під «Заявою 9+1», уклавши таким чином свого роду «перемир'я» з М. Горбачовим, спробою зупинити хаос, який наростав у країні або ж у його підоснові лежали тактичні розрахунки, продиктовані виборами президента РРФСР, що наближалися? У заяві представники дев'яти республік та Горбачов підкреслювали необхідність найшвидшого укладення нового союзного договору. Численні зустрічі, що відбулися в Огарьово у травні-липні виявили, однак, значні розходження і протиріччя: якщо одні наполягали на конфедеративних принципах, то інші бажали збереження більш тісних відносин, тобто федерації. Ці дві антагоністичні тенденції найбільш послідовно відстоювали, з одного боку, Росія та вслід за нею Україна, найбільш непоступлива у своїх вимогах із республік, а з іншого - голова Верховної Ради СРСР А. Лук'янов, переконаний прихильник політико-економічного централізму. Непоправний оптиміст, М. Горбачов прагнув на кожній зустрічі продемонструвати просування вперед і обіцяв, що новий союзний договір буде готовий до підписання в липні, перед його візитом до Лондону на зустріч глав семи ведучих капіталістичних держав.

Тим часом увага громадської думки і засобів масової інформації була прикута до перших всенародних виборів президента РРФСР. У боротьбі за голоси виборців взяли участь шість кандидатів, однак, як писала «Російська газета», 12 червня народ Росії повинен буде зробити вибір між демократами та комуністами, між Б.Єльциним і маразмом. Навпаки, для ТАРС, що відображав переваги союзного уряду і М. Горбачова, який все ж утримався від участі в російських політичних дебатах, «хорошим» кандидатом був В. Бакатін, який «представляв політичну лінію президента СРСР і втілював центристську «золоту середину» між радикальним популізмом Б.Єльцина і технократичним консерватизмом М. Рижкова». Безперечна перемога Єльцина вже в першому турі, якому віддали свої голоси біля 57% виборців (другим прийшов Рижков, що зібрав лише 16%), означала отримання їм нового статусу, як в очах світової спільноти, так і па внутрішньополітичній арені. Президентство Б.Єльцина виявлялося тим більше законним і вагомим, що його постійний опонент М.Горбачов був обраний президентом СРСР на З'їзді народних депутатів, де демократичні процедури постійно порушувалися різного роду маніпуляціями. Перемога Єльцина означала також нищівну поразку комуністичної партії, яка втратила за п'ять років, -.а визнанням, зробленим Горбачовим на пленумі ЦК, який відбувся в липні, більше п'яти мільйонів своїх членів, загальне число яких скоротилося з 2! до трохи більше 15 млн.

На початку липня ряд видних політичних діячів, у числі яких були Е. Шеварднадзе і О. Яковлев, закликали до створення нової масової політичної партії - «Рух демократичних реформ». Кількома тижнями пізніше на пленумі ЦК КПРС Горбачов добився відмови від усякої загадки в основоположних партійних документах «марксизму-ленінізму». Напередодні пленуму, 24 липня, він урочисто оголосив про те, що «робота над союзним договором завершена» і що документ «відкритий для підписання» (хоча насправді остаточний текст, поширений ТАРС тільки 14 серпня, містив більше питань, ніж відповідей). У ході новоогарьовського процесу республікам вдалося відстояти багато які свої вимоги, і порівняння його з попереднім варіантом, опублікованим в кінці червня, показувало, що Горбачов повинен був піти па додаткові поступки по ряду поліцій. Так, російська мова, залишившись «мовою міжнаціонального спілкування», перестала бути «державною мовою»; глави республіканського уряду брали участь у роботі союзного кабінету міністрів з правом вирішального голосу; підприємства військово-промислового комплексу переходили у спільне ведення Союзу та республік. У той же час текст страждав через нечіткість формулювань багатьох принципових положень, здатну викликати можливі різночитання й конфлікти. Чи означало, наприклад, з точки зору міжнародного права визнання «суверенних держав», які виступали суб'єктами союзного договору, «повноправними членами світової спільноти», те, що вони можуть вступити до Організації Об'єднаних Націй і мати власні посольства? Найважливіші статті, 5-а і 6-а, які розмежовували компетенції Союзу і республік, також рясніли протиріччями та двозначностями. Чи переходили у повну власність республік природні ресурси, найбільш цінні й прибуткові з яких знаходилися на території РРФСР? Але якщо Росія діставала повні права на все, що видобувалося (і потім вироблялося) на її гігантській території, то що ж залишалося союзу? Так же мало було врегульоване й принципове питання про союзні податки. Видно, перемогла точка зору Єльцина, згідно з якою союзний бюджет повинен був формуватися за рахунок узгоджених з республіками фіксованих відрахувань із республіканських бюджетів; однак не уточнювалося, хто буде стягувати цей податок - союзні органи або республіканські. Без вирішення залишалося й питання про статус шести республік (Вірменії, Грузії, Латвії, Литви, Молдови та Естонії), що не мали намір підписувати союзний договір. Вже напередодні офіційного представлення тексту Україна дала зрозуміти, що за будь-якого розв'язання спірних питань, що залишилися, поки не підпише договір до прийняття своєї конституції; тим часом мусульманські республіки Середньої Азії, не ставлячи центр до відому щодо своїх намірів, уклали між собою двосторонні угоди.

Для консерваторів всі ці проекти і вже зроблені кроки означали не що інше, як «розпродаж Радянської Батьківщини» та похорони КПРС. Підписаний Єльциним 20 липня указ про департизацію, який забороняв діяльність партійних організацій та їх комітетів на державних підприємствах і в установах (що узаконив ситуацію, яка фактично склалася на багатьох з них), став для консерваторів останньою краплею.

Вранці 19 серпня ТАРС передав повідомлення про створення Державного комітету по надзвичайному стану в СРСР, до якого увійшли 8 чоловік, в числі яких були віце-президент СРСР Янаєв, прем'єр-міністр Павлов, голова КДБ Крючков, міністр оборони Язов, міністр внутрішніх справ Пуго. Заявивши про те, що президент СРСР Горбачов, який знаходився на відпочинку в Криму, «за станом здоров'я не може виконувати свої обов'язки», комітет оголосив про свій намір відновити порядок в країні і запобігти розвалу Союзу. Надзвичайний стан встановлювався на шість місяців, вводилася цензура. Однак, зустрівши народний опір, очолюваний президентом РРФСР Єльциним, путч провалився. Нерішучість і розкол у військах, розгубленість путчистів, які впали у прострацію перед обличчям непередбаченої ними реакції москвичів (а також ленінградців, жителів інших найбільших міст), десятки, а потім сотні тисяч яких стихійно зібралися перед будівлею російського парламенту, який став оплотом опору новоявленій хунті, коливання введених у Москву військ, що так і не наважилися «розметати» (термін одного з відданих ними наказів) беззбройних людей, що протистояли їм, підтримка Єльцина більшістю урядів країн світу і міжнародною громадською думкою - у своїй сукупності всі ці чинники обумовили те, що менше ніж за три доби спроба державного перевороту була ліквідована. Увечері 21 серпня Горбачов повернувся до Москви, однак, до цього часу Єльцин, який вийшов головним переможцем із цього випробування, зі слів одного французького політичного діяча, «завоював собі погони глави держави».

Невдача спроби державного перевороту, яка продемонструвала неймовірне зростання суспільної свідомості і політичної зрілості маси (головний чинник, проігнорований путчистами, перекопаними у своїй здатності безкарно повторній «палацовий переворот» 14 жовтня 1964р., внаслідок якого був усунений Хрущов), різко прискорила розпад СРСР, привела до втрати Горбачовим його впливу, до скасування колишніх інститутів центральної влади. У наступні за невдачею путчу дні вісім республік заявили про свою незалежність, а три Прибалтійські республіки, які вже домоглися їх визнання міжнародним співтовариством, 6 вересня були визнані й Радянським Союзом. М.Горбачов, незважаючи на знову підтверджену ним прихильність комуністичним ідеалам, залишив свій пост Генерального секретаря ЦК КПРС і розпустив Центральний Комітет (зі свого боку союзний парламент повернув собі надані ним раніше Горбачову особливі повноваження в економічній області). Діяльність КПРС була припинена, а через кілька тижнів і зовсім заборонена Єльциним. За рахунок вилучення з компетенції КДБ ряду важливих функцій і управлінь ця організація була сильно скорочена. Сталося повне оновлення політичного істеблішменту (від керівників засобів масової інформації до членів уряду), в який прийшли реформатори та наближені Єльцина, які відразу ж закріпили нове становище рядом постанов парламенту.