61099 (Революція Горбачова в СРСР), страница 5

Насамперед .мова йшла про скорочення витрат на гонку озброєнь, які стали непосильними для Радянського Союзу. Друга мета «мирного співіснування» нового типу полягала в отриманні від Заходу солідних кредитів, особливо важливих для забезпечення продовження імпорту зерна (біля 40 млн. т зерна в 1988 р. і 60 млн. т - в наступному), і в той же час масованого постачання сучасної техніки і технології.

Оновлення радянської зовнішньої політики передбачало, передусім, усунення зі своєї посади всесильного (і непохитного) міністра закордонних справ Громико, який протягом кількох десятиріч очолював міжнародну політику Радянського Союзу. Він був призначений на почесний пост голови Президії Верховної Ради СРСР, на якому пробув до 1989 р. Пост міністра закордонних справ зайняв наближений до М. Горбачова Е. Шеварднадзе, член Політбюро з 1985 р., який був першим секретарем ЦК Компартії Грузії, зробив успішну кар'єру в умовах кавказького політичного життя і вже цим був підготовлений до дипломатичної роботи. Усунення А. Громико спричинило масове оновлення керівництва Міністерства іноземних справ: було замінено десять із дванадцяти заступників міністра: з 1988 р. другою особою у зовнішній політиці став О. Яковлев, який завідував міжнародними питаннями в ЦК КПРС. Теоретики-ідеологи поступилися місцем більш схильним до прагматизму «експертам» з різних академічних інститутів, таких, як Інститут США і Канади (керований іншим впливовим радником М. Горбачова Г.А рбатовим) та Інститут світової економіки і міжнародних відносин.

Однак не хто інший, як сам Горбачов, протягом всіх цих років виступав у ролі головного ініціатора і «патрона» нового політичного курсу. За кілька років він завоював величезний особистий авторитет на міжнародній арені, як на зустрічах «у верхах» з керівниками іноземних держав, так і під час прес-конференцій, які дозволили йому виявити свій безперечний талант спілкування і здатності представляти новий вигляд Радянського Союзу.

Разом із своїми соратниками Горбачов визначив три основних напрями діяльності: пом'якшення напруженості між Сходом та Заходом за допомогою переговорів із Сполученими Штатами про роззброєння; урегулювання регіональних конфліктів (починаючи з Афганістану); визнання існуючого снігового порядку і розширення економічних зв'язків з усіма державами, не піддаючи більше переваги державам марксистсько-ленінської орієнтації (до того ж дуже нечисленним).

Після ряду зустрічей «у верхах» між Горбачовим та Рейганом (Женева, листопад 1985 р., Рейк'явік, жовтень 1986 р., Вашингтон, грудень 1987 р.) радянська та американська сторони підписали 8 грудня 1987 р. угоду про знищення ядерних ракет середньої та меншої дальності, поклавши, таким чином, кінець періоду конфронтації. Радянська сторона взяла на себе зобов'язання демонтувати й знищити протягом трьох років 1752 ракети, американська - 869. Ця угода була доповнена шістьма місяцями пізніше встановленням детальної системи взаємного контролю. Уперше була досягнута угода, яка передбачала реальний процес роззброєння, а не тільки обмеження майбутнього озброєння, як це було у випадку з договором ОСО в 70-і рр.

Нове керівництво пішло також на припинення радянської інтервенції в Афганістані. Ця війна на чужій землі, яка коштувала СРСР більше 13 тис. убитих і 37 тис. поранених, була, якщо судити хоч би за реакцією латвійської молоді (фільм Гіоднієкса «Чи легко бути молодим?»), такою ж непопулярною в СРСР. як війна у В'єтнамі для американців. Процес урегулювання та виведення військ проходив у кілька етапів: у травні 1986 р. пішов у відставку Б. Кармаль, афганський комуністичний лідер, який «звернувся за допомогою» до Радянського Союзу в грудні 1979 р.; в лютому 1988 р. Горбачов оголосив про виведення, яке почалося 15 травня 1988 р. і було закінчене дев'ятьма місяцями пізніше,

Виведення радянських військ з Афганістану зробило можливим поновлення діалогу між СРСР та Китаєм, для якого припинення радянського військового втручання було однією з трьох умов нормалізації відносин із своїм сусідом. Дві інші умови стосувалися скорочення чисельності радянських військ па кордоні між СРСР та КНР і відходу підтримуваних Радянським Союзом в'єтнамців із Камбоджі.

У промові, вимовленій 28 липня 1986 р. у Владивостоці. Горбачов висловив побажання істотно поліпшити відносини, особливо економічні, між Радянським Союзом та Китаєм, підтвердивши, що перешкоди нормалізації цих відносин (Афганістан і прикордонне питання) скоро будуть усунені. Радянсько-китайське зближення було підкріплене візитом Горбачова у Пекін в травні 1989 р. Як справжній «символ демократії», Генеральний секретар ЦК КПРС був відповідно зустрінутий опозицією, яка саме в той момент виражала свою незгоду з режимом, захопивши площу Тяньанминь. Стримана реакція Радянського Союзу на репресії, що відбулися через кілька днів після візиту Горбачова, ясно показала, що радянські керівники не збираються в ім'я прав людини заморожувати процес нормалізації радянсько-китайських відносин.

Радянське керівництво перейшло до політики заспокоєння в районах «регіональних конфліктів» - як в Південній Африці, так і в Персидській затоці, в Південно-Східній Азії і в Центральній Америці радянська сторона дотримувалася миротворчої політики. У 1989 р. серйозні зміни сталися в соціально-політичній і територіальній ситуації в Європі, вперше перетворивши її післявоєнне обличчя. Не може бути сумнівів, що широкий визвольний рух не розвернувся б з такою силою і з такою глибиною, якби імпульс до змін не походив з Москви. Згода, надана радянським урядом у липні і990 р. на об'єднання Німеччини, як і його позиція відносно кризи в Персидській затоці, стали безперечними свідоцтвами його дійсно нового підходу до міжнародних реалій.

До осені 1990 р. вже було очевидно, що після п'яти з половиною років перебудови Радянський Союз увійшов у нову стадію своєї історії і з точки зору внутрішньої політики, і в розвитку відносин з усім світом. Сталася справжня революція розумів, яка унеможливила повернення до колишнього стану. Проте -1 це було грізною небезпекою для майбутнього зробленого Горбачовим і його командою експерименту по модернізації країни - не була вирішена жодна з трьох ключових проблем, що постали після 1985 р.:

проблема політичного плюралізму, органічної складової частини всякого процесу демократизації;

проблема створення ринкової економіки. Звичайно, 20 липня 1990 р. основні положення прийнятої російським урядом програми, яка отримала назву «Мандат довіри на 500 днів» і яка передбачала приватизацію державної власності та звільнення цін, були обнародувані в пресі. Цей «план Єльцина» був представлений як програма, альтернативна більш обережному плану, підготованому для усього Радянського Союзу головою РМ СРСР Рижковим. «План Єльцина» повинен був реалізовуватися в чотири етапи: в перші сто днів були б гарантовані права власності на землю та засоби виробництва, за цей час були б оцінені виробничі можливості, золотий запас, вартість нерухомості та розміри боргу. На останньому етапі передбачалася відміна централізованого ціноутворення, що супроводжувалося б певний час сильним падінням виробництва та закриттям численних низькорентабельних підприємств. Як би там не було, ця програма виявилася мертвонародженою;

проблема федеративного договору. 24 липня 1990 р. пресі був представлений первинний проект нового союзного договору, який передбачалося восени подати на обговорення повноважним делегаціям республік. Тісно пов'язаний з переходом до ринкової економіки, новий федеративний договір повинен був розширити права республік, передусім, замінивши існуючі центральні структури та вертикальні зв'язки прямими відносинами горизонтального типу між республіками без посередництва центру. Але й тут подіям було призначено випередити законодавців.

4. РОЗПАД РАДЯНСЬКОГО СОЮЗУ (осінь 1990 - зима 1991)

горбачов реформа радянський союз

Три названі вище проблеми панували в політичних дебатах останнього року існування Радянського Союзу. Саме вони послужили каталізатором політичної кризи, яка в грудні 1991 р. привела до розпаду СРСР і відставки Горбачова.

З точки зору політичного аналізу рік з осені 1990 до зими 1991 р. ділиться на три частини:

період до підписання 23 квітня 1991 р. Горбачовим, який представляв союзний центр, та керівниками дев'яти республік (Росія, Україна, Білорусія, Казахстан, Узбекистан, Туркменія, Киргизія, Таджикистан, Азербайджан) документа, відомого як «Заява 9+1», в якій декларувалися принципи нового союзного договору. Досягнута принципова згода була найважливішою умовою і припинення конфлікту, все більш гострого, між головою Верховної Ради Росії Б.Єльциним, безперечним лідером у таборі прихильників рішучого продовження реформ, і президентом СРСР М. Горбачовим, який намагався зберегти крихку рівновагу між реформаторами та консерваторами і відстояти інтереси центру перед обличчям зростаючих вимог з боку республік, які домагалися самостійності, суверенітету і навіть повної незалежності. На фоні цього протистояння між парламентами Росії та Союзу розвернулася справжня «війна законів», яка паралізувала всяку конструктивну діяльність і з кожним днем посилювала економічну кризу, неефективність органів управління, особливо на місцях, що загострювало все більш очевидний «вакуум влади»;

період з кіпця квітня 1991 р., відмічений свого роду «перемир'ям» у відносинах Єльцина та Горбачова, взаємно стурбованих падінням авторитету якої б то не було державної влади. Горбачов повіз більш тонку політичну гру, переставши систематично вдаватися, як це виявилося під час січневих подій в Вільнюсі, до використання консервативних сил для створення «противаги» Єльцину. Тим часом політичне та економічне становище з країні настільки погіршилося, що в серпні стала можливою спроба консервативних сил здійснити державний переворот;

період після невдачі путчу 19-21 серпня 1991 р., коли поразка, нанесена табору консерваторів, катастрофічно прискорила розпад Союзу, привела до скасування колишніх державних структур, включаючи КДБ, припинення діяльності подальшої заборони КПРС. Менше ніж за чотири місяці на місці колишнього СРСР виникло нове і дуже нестійке геополітичне утворення: Співдружність Незалежних Держав (СНД).

Переходячи до більш ґрунтовного розгляду цих періодів, нагадаємо, що перший відкритий конфлікт між прихильниками Горбачова та Єльцина вибухнув у жовтні 1990 р. під час обговорення альтернативних проектів економічної реформи. 11 жовтня, виступаючи на пленумі ЦК КПРС, Горбачов висловився на підтримку варіанту, представленого головою Ради Міністрів СРСР Рижковим. Цей план, який передбачав, зрештою, перехід до «справжніх» цін, звільнення заробітної плати, підвищення самостійності підприємств, соціальний захист безробітних, появу яких неминуче повніша була викликати його реалізація (до 2 млн. офіційно визнаних восени 1990 р. протягом року мало додатися ще 10 млн. чоловік), відразу ж зазнав критики з боку авторів конкуруючого проекту, відомого як «Програма 500 днів», який отримав підтримку Єльцина і більшості російських парламентаріїв. Г.Явлінський, заступник голови Радміну РРФСР, і потім Б.Єльцин 17 жовтня виступили в російському парламенті проти «повернення до адміністративно-командної системи». «Програма 500 днів», схвалена народними депутатами РРФСР кількома тижнями раніше, заявив Єльцин, торпедована вже першими заходами, зробленими відповідно до президентського плану. Взаємовиключаючий характер двох програм не викликав сумнівів. 1 листопада Єльцин закликав російський парламент проголосувати за закон, який би гарантував економічні основи суверенітету РРФСР передачею в російську власність природних ресурсів, що знаходяться на її території. Незважаючи на докладні пояснення Горбачова, підтриманого академіками Абалкіним та Аганбегяном, що інтеграція ринку на союзному рівні за допомогою міжреспубліканської кооперації, контрольованої центром, дозволяє сумістити «здорову конкуренцію» республік з їх найширшою економічною самостійністю, прихильники Єльцина відмовилися від будь-якого компромісу, переконані у швидкій невдачі президентського плану.

Листопад був відмічений посиленням позицій політичних протагоністів. 14 листопада «Московські новини» опублікували адресований Горбачову «відкритий лист» визнаних прихильників перебудови під назвою «Країна втомилася чекати!». «Влада не може або не хоче лікувати хворе суспільство», - говорилася в ньому. «Пане Президент, - резюмували автори «відкритого листа», - або підтвердьте свою здібність до рішучих дій, або йдіть у відставку». Реакцією консерваторів був перехід у наступ. 28 листопада міністр оборони Язов, зажадавши «відновити порядок у країні та забезпечити проведення призову в армію», обрушився на «націонал-екстремістів», а 12 грудня голова КДБ Крючков у телевізійному виступі пов'язав останніх з деякими радикальними течіями, «що матеріально та ідеологічно підтримуються іноземними спецслужбами». 4 грудня Горбачов зробив важливу поступку консерваторам, відправивши у відставку з посади міністра внутрішніх справ прихильника реформ В. Бакатіна і призначивши на цю посаду Б. Путо, а його першим заступником генерала Б. Громова. Перед новим керівництвом МВС була поставлена задача розгорнути боротьбу з організованою злочинністю, а також проти націоналістичних і відцентрових тенденцій. Кількома тижнями пізніше Горбачов перекопав народних депутатів СРСР, що зібралися на свій четвертий з'їзд, обрати віце-президентом країни Г. Янаєва. Цьому сірому апаратнику і консерватору була віддана перевага перед іншою кандидатурою на цей пост - блискучим Е.Шеварднадзе. Міністр закордонних справ із скандалом пішов у відставку 21 грудня, заявивши з трибуни з'їзду про загрозу реакційного перевороту і встановлення диктатури. Незважаючи на пристрасні виступи реформаторів за надання справжньої самостійності республікам, більшість з'їзду проголосувала за збереження СРСР. Таким чином, в останні дні 1990 р. співвідношення сил, здавалося, різко змінилося на користь консерваторів.

Насправді ж ніколи суперечність між президентськими указами та діяльністю місцевої влади не була такою великою. Протягом усієї осені відбувалося посилення відцентрових тенденцій. II з'їзд Українського Руху, який відбувся наприкінці жовтня, проголосив «боротьбу за незалежність України та ненасильне відновлення незалежної і демократичної республіки». У Грузії після перемоги на виборах націоналістів із руху «Вільна Грузія» республіканський парламент під головуванням З. Гамсахурдії схвалив програму, яка передбачала «перехід до суверенної і повністю незалежної Грузії». У Нагарному Карабасі продовжувалася ескалація збройного конфлікту між вірменськими формуваннями та підрозділами азербайджанської міліції, яка підтримувалася спеціальними частинами Радянської Армії. Як і раніше, зберігалася сильна напруженість у Прибалтиці, яку не зняли переговори між представниками Союзу і литовськими керівниками про поетапний перехід до незалежності, що пройшли 4 жовтня в Москві.

23 листопада республікам був представлений черговий варіант проекту нового союзного договору. У його обговоренні взяли участь усі республіки, за винятком Прибалтійських та Грузії. Хоча з проекту зникли згадки про соціалізм та «Союз Радянських Соціалістичних Республік» поступився місцем «Союзу Радянських Суверенних республік», вплив центра відчувався в кожній статті і цього варіанту договору. Разом з тим вже під час подання цей проект належав минулому: трьома днями раніше, 20 листопада, було укладено двосторонню угоду між Росією та Україною, за якою дві республіки визнали суверенітет одна одної та необхідність економічної співпраці без участі центру на основі рівності та взаємної вигоди. Ще через два дні аналогічний договір був підписаний між Росією та Казахстаном. Цими угодами, заявив Б.Єльцин, створюється модель нового Союзу і стержень, навколо якого він буде утворений.

На початку січня 1991 р., після рішення Міністерства оборони СРСР використати війська для проведення в Литві та Латвії призову молоді в армію, напруженість в цих республіках різко зросла. 12 січня в ході операції Радянської Армії по захопленню будівлі литовського телебачення у Вільнюсі було вбито 16 чоловік. Ця акція, яку з ентузіазмом зустрів литовський Комітет національного порятунку, створений із противників незалежності республіки, військових, консерваторів, і частини преси (що давно розділилася на два табори), привела до остаточного розколу інтелігенції, яка до цього в своїй більшості підтримувала Горбачова. 16 січня «Московські новини» вийшли в траурній рамці і з недвозначною «шапкою» на першій смузі: «Злочин режиму, який не хоче сходити зі сцени».