60944 (Виникнення, формування та утвердження засад історичної школи права)

Вступ

Історична школа права виникла як відповідна реакція на доктрину природного права з метою захисту вже пізнаних і апробованих закономірностей суспільного і державного життя, що склалися в умовах середньовіччя (феодалізму).

У другій половині XVIII століття, почали зароджуватися ідеї, котрі потім стали основою світогляду історичної школи права. Ідеї, що полягли в основу історичної школи права виникли в полеміці з революційними теоріями викликали бурхливу реакцію серед тогочасних діячів галузі права та багатьох супутніх сфер. Саме тому ці вчення, що полягли в основу історичної школи права ще називають реакційними вченнями права.

Сутність вчення полягає в ґрунтовній критиці апріоризму теоретиків природного права, які вважали, що всі принципи права можуть бути логічно виведені з природи людини. В цій критиці заслуговує уваги положення про залежність права кожного з народів від його історичного розвитку, умов життя, особливостей побутових, виробничих, релігійних, етичних відносин.

Метою даної роботи є дослідження виникнення, формування та утвердження засад історичної школи права.

Головна ідея історичної школи права полягає в тому, що право - не просто абстрактний комплекс норм, а «жива» і «реальна» складова соціального і економічного устрою суспільства.

Головною в історичній школі була проблема правоутворення чи правогенезу.[5]

1. Вчення про право в Західній Європі в кінці XVIII — початку XIX ст.

Із засудженням французької революції в кінці XVIII — початку XIX ст. виступив ряд політичних мислителів. Едмунд Берк, Карл Людвіг Галлер, Жозеф де Местр, Луї Габріель Амбуаз де Бональд — всі вони прагнули зганьбити Освіту, особливо властиву йому віру у всесилля розуму і розумного закону.[4]

1.1 Правові вчення Франції

Найвідомішим ідеологом реакції був Жозеф де Местр (1753—1821 рр.). Всю силу свого незвичайного таланту Жозеф де Местр обрушив на Освіту і революцію.

Колись Франція була центром європейського християнства, міркував де Местр. Але потім в літературі і у всіх станах Франції розповсюдилися ідеї, направлені проти релігії і власності. Людина, яка може все видозмінити, але не може нічого створити або змінити до кращого без допомоги божої, загордився себе джерелом верховної влади і схотів все робити сам. За це бог покарав людей, сказавши — робіть! І революція, божа кара, поруйнувала весь політичний порядок, перекрутила етичні закони. Франція потрапила в руки лиходіїв, які встановили в ній найстрашніший гніт, який тільки знає історія. Революція приречена на безплідність, затверджував де Местр, міцне лише те, що, засновано на божественному початку; історія свідчить, що революції завжди проводять більше зло, ніж то, яке вони хочуть виправити.[19]

Особливу увагу де Местр надавав критиці властивого Освіті переконання у всесиллі розумного законодавства. Людина, писав де Местр, не може скласти конституцію так само, як не може скласти язик. Він не може створити навіть комаху або билинку, але уявив, що він — джерело верховної влади, і став творити конституції. Проте в конституційних актах Франції періоду революції — все вверх дном. Вони умоглядні і встановлені для людини взагалі. Але людини взагалі немає — є французи, італійці, росіяни, перси і інші народи. Задача конституції — знайти закони, відповідні для конкретного народу з урахуванням населення, вдач, релігії, географічного положення, політичних відносин, добрих і поганих якостей народу.

Де Местр висміював заяву Томаса Пейна, що він визнає тільки ті конституції, які можна носити в кишені. Письмові конституції, міркував де Местр, лише затверджують ті права, які вже існують. В англійській конституції більшість положень ніде не записана — вона полягає в суспільному дусі і тому діє. В Конституції США міцне лише те, що успадковувань від предків. І навпроти, все нове, встановлене, загальною нарадою людей, приречене на погибель. Так, північноамериканські законодавці вирішили по накресленому ними плану побудувати для столиці нове місто, наперед давши йому назву. «можна битися об заставу тисячу проти одного, що це місто не буде побудовано, або що він не називатиметься Вашингтон, або що конгрес не буде "B німий засідати". Була така ж безглузда затія створити французьку республіку затія, явно приречена на провал, бо велика республіка ніколи не існувала. Саме поєднання слів «велика республіка» так же позбавлено значення, як «квадратура круга». Що стосується республіканських США, скептично помічав де Местр, то це — ще молода держава, дайте цій дитині час підрости.

Нарешті, суть основного закону в тому, що ніхто не має Права його відмінити; тому він і не може бути встановлений ким би то не було, бо той, хто має право встановити, той має право і відмінити.

Справжні конституції, писав де Местр, складаються історично, з непомітних зачатків, з елементів, що містяться в звичаях і характері народу. В дитячому стані суспільств конституції по волі бога створювалися людьми, що сповіщали божу волю і сполучаючими релігію з політикою. За подальших діб закони лише збирали і розвивали те, що лежить в природному пристрої народного життя. Завжди при створенні конституцій діяли не воля людини, а обставини; в усякому разі, ніяка конституція не була предметом попереднього обговорення, причому історичні конституції створювалися практиками (царі, аристократи), але ніколи — теоретиками.

Всі конституції закріплюють той або інший ступінь свободи, причому народи одержують свобод більше або менше залежно від їх потреб. Зміна потреб народів веде до зміни конституцій — згідно тій частці свободи, яку вони мають. Так, англійці, вчинивши революцію, не знищили весь старий порядок речей і навіть скористалися ним для оголошення прав і свобод. Втім, помічав де Местр про післяреволюційну Англію, англійські установи ще не пройшли достатнє випробування часом і їх міцність у ряді відносин сумнівна.

Де Местр закликав французів повернутися до своєї старовинної конституції, яку їм дала історія, і через монарха одержати свободу. Тоді Франція знову стане честю і прикрасою Європи, заявляв він. При всій реакційності своїх поглядів де Местр — талановитий публіцист і ерудований полеміст. Чудово знаючи історію революцій, він використовував нестабільність і нестійкість французьких конституційних законів революційного періоду як аргумент проти дієвості писаного законодавства взагалі. Колишній шанувальник Руссо, де Местр прагнув довести безперспективність революційної практики з погляду деяких ідей Освіти (такі його заперечення проти «великої республіки»). Його прогнози (і про республіку, і про столицю США) виявилися нездійсненними. Але в дискусії з ідеологією Освіти де Местр намацав її слабку, уразливу ланку: раціоналістичне переконання у всесиллі розумного закону. Закони творить не розум, а історія — цей його висновок підтверджувався майже всією політичною практикою, відомою тому століттю. У де Местра цей висновок був підлеглий задачі обгрунтовування його політичних ідеалів.

Політична програма де Местра украй реакційна. Вона заснована на уявленні про гріховну природу людини, здатної робити тільки зло. Людина дуже зла, щоб бути вільним, в його ж інтересах він потребує поневолення. Рівним чином рівність суперечить і законам природи, і законам гуртожитку. Гріховність людини неминуче породжує нескінченні злочини і вимагає покарань. Людиною можна управляти, лише спираючись на страх, навіть на жах, який вселяє ката. «вся велич, вся могутність, все підкорення покладені на нього: в ньому втілені жах і нитка зв'язку між людьми, — писав де Местр про ката.— Позбавте мир цієї незбагненної сили — в одну мить порядок звернеться в хаос, трони зваляться і суспільство зникне».

Де Местр закликав повернутися до середньовічних порядків і ідеалів. Тільки монархічна форма держави відповідає волі бога. Оскільки релігія є підставою всіх людських установ (політичний побут, освіта, виховання, наука), католицька церква повинна відновити минулу роль творця долей народів. Освіта і освіта шкідливі, знання руйнують інтуїтивний стиль життя і позбавляють традицію її «магічної влади». Світська і духовна владі повинні з'єднатися в боротьбі проти інакомислення. Добродійною установою, що врятувала Іспанію від згубних новин, де Местр називав інквізицію. Проливши декілька крапель нечистої крові, міркував де Местр, іспанські королі запобігли потокам крові найблагороднішої. Де Местр - прихильник середньовічної теократії. Він затверджував, що в середні століття папська влада була добродійно — римські тата стримували государів, захищали простих людей, приборкували світські розбрати, були наставниками і опікунами народів. Світовий порядок стане міцніше, якщо авторитет римських тат буде поставлений вище владі монархів. У всіх суперечках, пояснював де Местр, потрібна остання, вирішальна інстанція; догмат папської непогрішності природно обумовлює роль римських тат як саме такої вершини порядку людського гуртожитку. Де Местр писав, що «європейська монархія не може бути затверджена інакше, як за допомогою релігії», а «універсальним монархом може бути тільки тато».[11]

Аналогічні ідеї містилися в творах де Боналда (1754—1840 рр.). Як і де Местр, де Бональд заявляв, що революція відбулася від ослаблення віри в бога. Революцію він засуджував, вважаючи її розкладанням суспільства, владою лиходіїв і катів, найстрашнішим деспотизмом, відомим історії.

Бональд писав, що закони людських суспільств витікають з природи людини взагалі, через що політичні суспільства можуть мати тільки один природний пристрій. Закони такого суспільства виражають божу волю, природу людини і загальну волю. Мета будь-якого суспільства — охорона особи і майна. Але ця мета не може бути досягнута, якщо суспільством управляє приватна воля. Бональд критикує сучасних йому філософів за індивідуалістичні початки їх теорій. Він прагне побудувати філософію не індивідуального, а загального, філософію не «мене», а «нас».[10]

Природним пристроєм суспільства, заснованого на природі віщої, за твердженням Бональда, є монархія. Її прообраз і основний елемент — сім'я.

Монарх направляє загальну силу відповідно до загальної волі. Коли скоро суспільна воля єдина, влада не може бути розділена. Різні галузі цієї влади — лише різні її відправлення. В законодавчій владі у влаштованій державі потреби взагалі немає. Оскільки закони — необхідні відносини, витікаючи з природи віщої, законодавцем винна бути сама природа речей, а не особа і не збір. Монарху належить загальна охоронна влада.

Установи, необхідно витікаючи з природи віщої, склалися історично і, на думку Бональда, існували в Давньому Єгипті і у германців. В Давньому Єгипті вони були спотворені помилковою релігією, а у германців досягли повного розвитку. Їм властиві державна релігія, спадкова монархія, спадкові відмінності і привілеї. В таких державах все залежало від загальної волі, ніщо — від приватної. Монарх міг стягувати податки лише з відома представників станів. Від монарха не залежали дворянство, духівництво, міста з їх цеховим пристроєм, верховні суди, вищі посади в державі (вони були власністю). Монарх був підлеглий законам.

Ідеал Бональда — середньовічна станово-представницька монархія з сильною роллю церкви.

Всю решту держав він відносив до невлаштованих суспільств, яких багато, бо істина одна — помилок множина, загальна воля одноманітна — приватна воля нескінченно різноманітна тому, що приватна воля завжди збочена.

В невлаштованих суспільствах панує приватна воля, що бореться між собою. Там існує законодавча влада, оскільки в таких державах закони виражають людське свавілля, а не природу речей. В республіках — все індивідуально, немає нічого суспільного, панує приватна воля. Демократія взагалі тотожна деспотії. І в тому, і в іншій державі панують пристрасть до руйнування спадкових переваг, прагнення до загального рівняння; деспотизм натовпу звичайно приводить до деспотизму однієї особи.[11]

Бональд — клерикалізм, причому клерикалізм войовничий: релігію він вважав необхідною основою всіх установ, виховання і освіти. Державу і релігію він розглядав як «дві узди, необхідні для заборони пристрастей людських». Багато його міркувань будуються по канонах схоластики. Так, він прагнув звести все до початку трійкової (в космології бог — причина, рух — засіб, тіла — дія; в державі цьому відповідають уряд, урядовці, піддані; в сім'ї — батько мати, діти). Навіть Декларацію прав людини і громадянина він пропонував замінити Декларацією прав бога; оскільки «бог — автор всіх досконалих законів». Та все ж в його теоретичних побудовах виявляється та Своєрідна форма боротьби з протистоячим", світоглядом, яка полягає у відтворенні оспорюваних ідей в своїй системі поглядів, в доданні ним мало не протилежного звучання. Такі його міркування про закони, необхідно витікаючих з природи речей, про загальну волю і приватну волю, про пряме правління законів природи і неприпустимості щонайменшого відхилення від них.[6]

1.2 Вчення в Швейцарії

Середньовічні ідеали прагнув обґрунтувати бернський патрицій Карл Людвіг Галер (1768—1854 рр.). Він був професором права в Бернському університеті, але покинув Швейцарію через політичні перевороти. Прийнявши католицтво, Галер жив у Франції в Австрії, присвятивши своє життя боротьбі з революційними ідеями. Його шестиатомна «Реставрація політичної науки» (1816—1834 рр.) свого часу наробила багато шуму і була «удостоєна» різких оцінок Гегеля («неймовірні безглуздості», «щонайповніша відсутність думки», «фанатизм, слабоумство і лицемірство добрих намірів», «слово божіє підміняється абсурдом»).

Галер писав, що богом встановлений природний закон, що управляє всіма людськими відносинами, згідно якому сильний володарює, самий слабкий підкоряється. Суспільна нерівність виникає з природної нерівності людей. Богом визначена влада батька, господаря, вождя, вчителя, що знає над незнаючим. Разом з тим бог встановив заборону робити замах на права іншого. Тому загальний порядок узгоджується з свободою кожної окремої особи. Коли скоро все це залежить від бога — релігія є головною гарантією проти зловживання владою.

Галер відкидав ідею суспільного договору, що ставить людське свавілля на місце вічного, встановленого богом порядку. Теорія суспільного договору, писав Галер, суперечить історичним фактам — жодна держава не виникла таким чином. Люди завжди жили в суспільстві, вони зв'язані рядом відносин без жодних договорів, оскільки їх сили і потреби не рівні і вони потребують один одного. Припущення про суспільний договір породжує ряд нерозв'язних питань. Якщо суспільство створено договором, то чи брали участь в його висновку жінки і діти (і де поріг повноліття)? Якщо ні, то чому вони члени суспільства? Якщо брали участь, то яке значення було вступати в суспільний союз незалежним господарям, беручи на себе зобов'язання підкорятися більшості? Незрозуміло також, кому цим договором була вручена влада. Найсильнішому? Але саме проти нього були потрібні гарантії. Наймудрішому? Але як визначити, хто мудрий, а хто немає?_ Галер оспорює також принцип підкорення меншини більшості, затверджуючи, що владицтво більшості — найбільше тиранення.[25]

Суспільство — не штучна освіта, а природний стан людства; рівним чином держави виникають не з теоретичних побудов, а історичним шляхом. Держава, затверджував Галер,—такий же союз, як сім'я, будинок, товариство. Особливість і відмінність держави — верховна влада. Підставою держави є особи, що володіють правом верховної влади. Їх піддані мають свої права.

З сімейств виникли вотчинні князівства, яким Галер надавав особливу увагу. Підставою влади у вотчинному князівстві є поземельна власність. Князь — незалежний, землевласник, що має права верховенства, війни і миру, призначення і зміни служителів, видання законів, стягування податей з відома підданих. Цей перелік багато в чому співпадає з певними ще Боденом атрибутами суверенної влади; але ряд прав вотчинного князя Галер тлумачить по-своєму. Князь повинен законодавствувати лише в межах, своїх прав і сили, не порушуючи прав підданих (їх свободи і власність — природжені, богом права, що дарували). Тому князь видає ухвали, що зв'язують самого князя і його нащадків, а також інструкції для підлеглих йому служителів. Що стосується законів про права підданих, то ніж цих законів менше, тим краще. Паперові конституції взагалі даремні, міркував Галер. Закони переважно не потрібні, оскільки їх положення саме собою зрозумілі з природного закону, «цивільні закони» є лише записом (для зведення суддів) договорів і звичаїв, що склалися в суспільстві. Кримінальні закони — теж інструкції, адресовані суддям. Що стосується суду, то це не стільки функція держави, скільки благодіяння князя. Особливість поглядів Галера на державних службовцях в тому, що вони розглядаються як слуги князя. Лише при такому підході, пояснював Галер, князь при установі посад (які містяться за його рахунок) обмежується самою крайньою необхідністю, а не призначає особливого урядовця для кожної справи, як в сучасних державах, що породжує бюрократизм і нестерпну урядову опіку.[16]