60819 (Органи державної влади Київської Русі), страница 4
Описание файла
Документ из архива "Органи державної влади Київської Русі", который расположен в категории "". Всё это находится в предмете "история" из , которые можно найти в файловом архиве . Не смотря на прямую связь этого архива с , его также можно найти и в других разделах. Архив можно найти в разделе "курсовые/домашние работы", в предмете "история" в общих файлах.
Онлайн просмотр документа "60819"
Текст 4 страницы из документа "60819"
Руська церква з часу введення християнства прагнула забезпечити захист своїх інтересів від посягань зі сторони світської влади. З цією метою вона домоглася отримання спеціальних актів великокняжої влади – церковних статутів, які визначали її правовий статус. Такими статутами були давньоруські церковні статути Володимира Святославича та Ярослава Мудрого. Церковні статути визначали становище християнської церкви в державі, закріплювали привілеї служителів церкви, фіксували позиції церкви як феодала щодо беспосередніх виробників, за рахунок яких вона існувала. Статути узаконювали право церкви на “десятину” – своєрідну форму податку, який повсюду одержували церковні організації.
Князь Володимир у своєму статуті заклинає своїх спадкоємців дотримуватися нерушимо постанов, складених їм на підставі правил всесвітніх соборів і законів царів Греції, тобто на підставі грецького Номоканона. Статут визначає повноваження церкви у новій для неї державі.
Церква на Русі відала тоді не одну тільки справу порятунку душ: на неї покладено було багато чисто земних турбот, що близько підходять до завдань держави. Вона є співробітницею й нерідко навіть керівницею мирської державної влади в улаштуванні суспільства й підтримці державного порядку. З одного боку, церкві була надана широка юрисдикція над всіма християнами, до складу якої входили справи сімейні, справи по порушенню святості й недоторканності християнських храмів і символів, справи про віровідступництво, про образу морального почуття, про протиприродні гріхи, про замахи на жіночу честь, про образи словом. Так церкві надано було влаштовувати і дотримувати порядок сімейний, релігійний і моральний. З іншого боку, під її особливе піклування було поставлено особливе суспільство, що виділилося із християнської пастви й одержало назву церковних або богадільних людей. Зазначене суспільство у всіх справах церковних і нецерковних відала й судила церковна влада. Воно складалося: 1) з духівництва білого й чорного із сімействами першого; 2) з мирян, що служили церкви або задовольняли різним мирським її потребам, якими були, наприклад, лікарі, сповитухи, проскурниці й взагалі нижчі служителі церкви, також задушні люди й прикладні, тобто раби, відпущені на волю за заповітом або заповідані церкви на спомин душі, що силилися звичайно на церковних землях у якості напіввільних селян; 3) із людей безпритульних й убогих, призрені церквою, якими були мандрівники, злиденні, сліпі, взагалі нездатні до роботи. Зрозуміло, у відомстві церкви перебували й ті духовні й благодійні установи, у яких знаходили притулок церковні люди: монастирі, лікарні, богадільні. Весь цей різноманітний склад церковного відомства визначений в статуті Володимира лише загальними рисами, часто одними натяками; церковні справи й люди позначені короткими й сухими переліками.
Практичний розвиток основ церковної юрисдикції, що намічені в статуті Володимира, просліджується в церковному статуті його сина Ярослава. Це вже досить великий і стрункий церковний судебник. Він повторює майже ті ж підсудні церкви справи й особи, які зазначені в статуті Володимира, але сухі переліки останнього тут розроблені вже в казуально розчленовані й чітко сформульовані статті зі складною системою покарань і місцями з позначенням самого порядку судочинства. Ця система й цей порядок побудовані на розрізненні й співвідношенні понять гріха й злочину. Гріх відає церква, злочин - держава. Усякий злочин церква вважає гріхом, але не всякий гріх держава вважає злочином. На комбінації цих основних понять і побудований церковно-судний порядок в статуті Ярослава. Це моральний (нравственній) катехізис, перекладений у дисциплінарно-юридичні приписання. Церкви підсудні гріхи всіх християн і протизаконні діяння людей особливого церковного відомства. На цей подвійний склад церковної юрисдикції й вказує статут, говорячи від імені князя-законодавця: «...помыслих греховные вещи и духовные (т. е. духовно-сословные) отдати церкви». Згідно із цією комбінацією, всі судні справи, що віднесені статутом до відомства церкви, можна звести до трьох розрядів:
1. Справи тільки гріховні, без елемента злочинності, судилися винятково церковною владою, розбиралися святительським, тобто єпископським судом без участі судді князівського, за церковними законами.
II. Справи гріховно-злочинні, у яких гріховний елемент, порушення церковного правила, з'єднується з насильством, з фізичною або моральною шкодою для іншого, або з порушенням громадського порядку, - такі справи як порушуючи і державний закон розбиралися князівським суддею за участю судді церковного.
III. Нарешті, справи духовні, що стосувалися осіб духовного відомства, були звичайні протизаконні діяння, здійснені церковними людьми, як духовними, так і мирянами.
Із цієї класифікації справ, нормованих церковним статутом Ярослава, можна бачити, що головна його ціль - розмежування двох підсудностей, князівської й святительської, виділення в складі церковного суду справ, що вирішуються сумісно представниками обох сторін.
Прийняття християнства значно вплинуло на подальший розвиток Київської Русі:
1. Нова віра сприяла остаточному розкладу родового ладу й формуванню та зміцненню нових феодальних відносин у східних словян.
2. Православя стало надійним грунтом для створення могутньої, централізованої самодержавної країни.
3. Прийняття християнства сприяло зростанню міжнародного авторитету держави.
4. Під впливом християнства поступово відбулася докорінна зміна світобачення та світосприйняття населення Давньоруської держави.
5. Нова віра заклала якісно нові підвалини в культурній сфері, сприяла розвитку писемності, літератури, архітектури та мистецтва.
Водночас прийняття християнства візантійського зразка спричинило появу низки негативних явищ, тенденцій та процесів:
1. Православна церква не стала справжнім гарантом захисту різних соціальних верств, вагомою противагою самодержавній владі. Це зумовлено насамперед візантійською моделлю християнства. Саме вона дала змогу руським самодержцям підім’яти під себе духовну владу.
2. Прилучення до багатств світової культури було обмежене. На противагу Західної Європи, а також словянським державам Польщі та Чехії, де утвердився західний католицький варіант християнства і мовою богослужіння та церковної літератури була латина, на Русі церковна служба правилася словянською мовою. Усунення на тривалий час з поля зору еліти цілих пластів латиномовної літератури суттєво перешкоджало процесам накопичення знань та обміну інформацією, тим самим зумовлюючи наростання культурної замкненості країни.
3. Цивілізуючий вплив Візантії на Русь був затухаючим. Потенціал візантійського цивілізуючого впливу поступово згасав, продукуючи замість енергії та новаторства традиціоналізм та консерватизм. Наслідком цього стали занепад шкільної та гальмування університетської освіти, обмеження духовної свободи, що зумовило стійку тенденцію відставання від Заходу в багатьох сферах суспільного життя.
Отже, запровадження в Київській Русі християнства як державної релігії було подією неоднозначною. Органічно поєднавшись з феодальною державою, християнство, наприклад, сприяло розвитку державності, зростанню міжнародного авторитету, розвитку культури, писемності. Боротьба за утвердження християнства супроводжувалася розпадом дохристиянської культури. Християнство плідно вплинуло на мораль ранньофеодального суспільства Давньоруської держави. Церква активно і наполегливо добивалася пом’якшення стосунків між людьми, засуджувала звичаї родової помсти, рабство, сороміцькі слова, багатоженство.
Як носій ідеї єдиної держави і церкви на Русі, виразник патріотичних традицій, християнський клір об’єктивно створював грунт, на якому визрівала національна самосвідомість, що за середньоріччя знаходилась завжди у синкретичній єдності з релігійними поглядами.
Однак візантійська модель християнства згодом стала підґрунтям не тільки позитивних, а й низки негативних зрушень, процесів і тенденцій.(1)
Висновок
Створення Давньоруської держави — єдиної держави східних слов'ян — мало велике значення для їх подальшого державно-правового розвитку. Велику історичну роль відіграла Київська Русь і для більш ніж двадцяти неслов'янських народів Прибалтики, Півночі, Поволжя, Північного Кавказу, Причорномор'я, які робили в межах Давньоруської держави перші кроки в суспільно-політичному розвитку.
За своєю класовою сутністю Давньоруська держава була феодальною, а за формою – це відносно єдина держава, на чолі якої стояв монарх – великий київський князь. Найдавнішою системою управління в Київській Русі була десятирічна система управління, що сформувалася в міру розвитку військової демократії і виросла із дружинної організації. Зміцнення феодалізму на Русі призвело до появи нової системи управління — двірсько-вотчинної.
Слід зазначити, що князь виступав не тільки верховним правителем країни, землі або волості, а й законодавчим розпорядником усього місцевого життя. Відсутність князя у місті чи землі порушувала нормальне функціонування всіх адміністративно-управлінських служб. Зміна князів, як правило, вела і до зміни попередньої адміністрації, яка не тільки не мала імунітету стосовно князівської влади, а й перебувала у повній залежності від неї.
Князівська влада на Русі — такою ж мірою одвічний і місцевий інститут, як і віче, і нема потреби протиставляти їх у цьому плані. Князівсько-династичні зміни в кінці ІХ — на початку Х ст. не внесли до державного розвитку Русі принципово нових елементів, яких би не знало східнослов’янське суспільство раніше, можливо, вони тільки дещо прискорили процес відриву князівської влади від народу.
Отже, основними інститутами державної влади на Русі були — князь, собор, рада, снем, ряд, князівські з’їзди тощо, які визначилися ще на ранньофеодальному етапі, продовжували функціонувати і в період феодальної роздробленості. Вони становили собою адміністративні структури загальноруського устрою політичної влади, заснованого на принципах ранньофеодального монархізму і федералізму. Проте боярська рада і віче не стали постійними органами влади з чітко окресленими функціями. Найважливішим інститутом державного правління Русі була князівська влада.
Список використаної літератури
1. Бойко О.Д. Історія України. Навчальний посібник. - К., 2006 р.
2. Історія держави і права України / За ред. академіка Академії правових наук України А.Й. Рогожина, К., Ін Юре. 1996 р. – Т.1. .
3.Навчальний посібник КИЇВСЬКА РУСЬ: державність, культура, право
Автори: В.А.Греченко, О.А.Гавриленко, О.О.Гавриленко, С.Д.Колесніков,
І.А.Логвиненко, В.А.Режко Харків, 2000
4. Разин Е.А. История военного искусства. Том 2 С.-Пб.: ООО «Издательство Полигон»; 1999. — 560 с.
5. Рыбаков Б.А. Рождение Руси. М.: "АиФ Принт", 2003. -- 447 с.: ил. -- (Серия "Русь многоликая").
6. Пресняков А. Е. Княжое право в Древній Русі. Лекції по російської історії. Київська Русь. - М.: Наука, 1993.
7. Семенов Ю.И. Эволюция религии: смена общественно-экономических формаций и культурная преемственность // Этнографические исследования развития культуры. — Москва, 1985, с. 226.
8. Рыбаков Б.А. Язычество Древней Руси, с. 767, 773.
9. Щапов Я.Н. Государство и церков Древней Руси Х-ХІІІ вв. – М.: Наука, 1989.
-
Толочко П. Київська Русь. К., 1996.
-
Греков Б.Д. Киевская Русь. - М.: Государственное издательство политической литературы, 1953 г.-568 с.