60741 (Повстання 1768 р. в Україні), страница 4

Селяни Брацлавського воєводства возили хліб на продаж не лише на Лівобережну Україну, а й в Бессарабію. Адміністратори магната Потоцького скаржились на те, що одержані гроші на закупку хліба по торгах не витрачені, тому що селяни намагаються продати хліб за межі маєтку, аби вийти з-під контролю магната.

Зміцненню зв'язків селянського господарства з ринком у XVIII ст. сприяв розвиток ремесла та промислів. Селяни виготовляли полотно, шили взуття, кожухи, виробляли скло, курили смолу, дьоготь, створювали підприємства мануфактурного типу. Так, селянин Москалець із села Обухова в 1730 р. взяв в оренду у шляхтича в селі Мохначу ґрунт за 6 крб. і 3 куфи дьогтю на рік. Згідно з договором, Москалець орендував ґрунт протягом 9 років. У 1739 р. його «підприємство» пограбувала й знищила шляхта. Москалець втратив 1300 відер дьогтю (на 325 крб.) і заготовленого 12 наймитами бересту на 130 відер дьогтю (тобто на 282 крб.). На шляху розвитку торгівлі селянських господарств виникали перешкоди, викликані в першу чергу поширенням фільварочно-панщизняного виробництва з північно-західної частини Правобережної України на її південно-східні райони. Крім того, магнат використовував своє монопольне право в купівлі та продажі. Він при допомозі своїх адміністраторів та орендарів скуповував у «підданих» все, що його цікавило по «підхожій ціні». Сумаріуші заповнені звітами про закупку у селян волів, биків, полотна для продажу на зовнішньому ринку, посівного матеріалу, хмелю, худоби для внутрішніх потреб господарства, сировину (жито, ячмінь, овес) для ґуралень та пивоварень. Магнат намагався контролювати всі торгові угоди своїх «підданих». Все це разом взяте утруднювало участь селянського господарства в ринкових відносинах. Але головною перешкодою на шляху товаризації господарства безпосереднього виробника була панщина, оренда.

Незважаючи на всі труднощі селянське господарство Правобережної України втягувалось у зв'язки з ринком не лише в чиншових маєтках айв панщизняних. Селяни всіма силами намагались утриматись на чинші і шукали шлях до ринку при допомозі промислів. Вони працювали в руднях, виготовляли залізні вироби (Троянівський ключ), глиняний посуд (Зіньків), взуття (Могилів, Хмельник), полотно (Хмельник, Троянів, Костянтинів). Селяни намагались продавати свої вироби за межами маєтку, їхали на Лівобережну Україну, в Бессарабію.

Навіть у тих маєтках, де відробіткова рента панувала тривалий час, селяни намагались стати чиншовиками. Вони орендували «наймані», «заробні» ґрунти, які нерідко були значно більшими, ніж панщизняні. Це свідчить про те, що в надрах відробіткової ренти селяни намагались розширити виробництво сільськогосподарських та ремісничих товарів на ринок, що в свою чергу перетворювало їх в дрібних товаровиробників й обумовлювало економічне розшарування.

Саме розвиток товарно-грошових відносин сприяв утворенню заможної селянської верхівки, яка зміцнювала зв'язок з ринком шляхом продажу своєї продукції, а з другого боку — збільшувався прошарок малоземельних халупників, загродників, які змушені були йти в найми. Таким чином, в ринкові відносини втягувалась сільська біднота, утворюючи значні резерви найму.

У нашому розпорядженні є цікаві документи про Богуславське староство Вони свідчать про значне розшарування в селах Богуславського маєтку. На 4156 господарств 136 застосовували найману працю — причому 23 господарства мали від 2 до 7 наймитів. В Браїловському деканаті 1766 р. в 46 селах на 2347 господарств 15,7% господарств використовували найману працю, а 9,4% населення цього деканату жило заробітком .

У зв'язку з тим, що по селах Правобережної України у XVIII ст. було від 40 до 60% безтяглих, формувався постійний резерв найманої праці. Розглядаючи стан селян Правобережної України в середині XVIII ст., треба пам'ятати важливе теоретичне положення В. І. Леніна про те, що «безземельний, безкінний, безгосподарний селянин — непридатний об'єкт для кріпосницької експлуатації».

Зміни в соціально-економічній структурі краю сприяли загостренню класової боротьби. Селяни боролись не лише проти феодальної експлуатації, а й за чинш, вільну торгівлю, проти феодальних монополій і боротьба загострювалась в тих районах, де селяни тривалий час жили на слободах та чинші, де вони спілкувалися з козаками Запорізької Січі та повстанцями Лівобережної України, тобто там, де здійснювались більш постійні економічні відносини з Лівобережною Україною та Росією й селяни мали деякий простір для власного господарювання.

Класова боротьба на Правобережній Україні 60-х років XVIII ст. досягла особливої гостроти під час Коліївщини. Інвентарі та скарги селян підтверджують, що Коліївщина хронологічно збігалась якраз з посиленням феодального наступу орендарів на селян та заміною чиншу відробітковою рентою. Отже, якраз введення панщини з'явилось головною економічною причиною, яка обумовила бурхливі події 1768 р.

Коліївщина почалась у тій частині Правобережної України, де більше всього зосередилось втікачів-селян від феодального гніту. Якраз у 50—60-х роках XVIII ст. котилася хвиля переселенців у Київське, а ще більше Брацлавське воєводства. Селян вабили тут слободи та чинш. Недивно, що на одного із таких магнатів, як Францішек Потоцький в 40—60-х роках феодали напосідали частими позовами, в яких вимагали повернення селян-втікачів.

Втечі були хоча і стихійним, але могутнім засобом боротьби проти феодальної експлуатації, бо вони позбавляли магната робочої сили. Люди, які хоч на час звільнялись від кріпацького гніту і пізнали волю, становились бунтівними й знаходили в собі силу до боротьби. Не дивно, що якраз у тій частині Правобережної України, де збиралось багато селян-втікачів, вони бурхливо реагували на посилення феодального гніту, уособленого в діях орендарів та адміністрації маєтків. Один натяк на введення панщини знімав бурю, не кажучи вже про свавільні дії дрібної шляхти, шинкарів, лихварів тощо.

Так, порівнюючи дані про факти гайдамацького руху в працях О.П. Лоли і В. Серчика з матеріалами інвентарів, легко помітити, що найбурхливіші події боротьби 20—60-х років XVIII ст. відбувались не там, де феодальний гніт був найтяжчим, тобто на Волині, а на Брацлавщині, де переважали слободи й невеликий чинш, де закінчувався строк слобод і де управління латифундій, виконуючи завдання феодального власника на землю — збільшити грошові надходження, вдавалося до застосування пропінації та своєрідної системи орендних відносин. Ця боротьба була не лише протестом проти феодального гніту, а й боротьбою безпосереднього виробника за волю, за нові умови господарювання, за перетворення селян у дрібних товаровиробників [56-66 ; 4].

РОЗДІЛ 2. ХІД ПОВСТАННЯ

2.1 Початок повстання

Наприкінці квітня 1768 року по всій Русі (тобто західній Україні) прокотилася звістка, що якийсь колишній запорожець, козак Максим Залізняк, грамотний і здібний ватажок, утік із Січі на батьківщину — у зимівники своїх рідних та знайомих, розміщених на річці Громоклії при її впадінні в річку Інгул, поблизу нинішнього Бобринця (Херсонської губернії). Там жило багато зайд із різних теренів Малоросії, України і навіть Новосербського корпусу — всіляка голота, яка промишляла рибальством, полюванням на птахів, а найчастіше гайдамацтвом. Залізняк легко набрав там собі «чату гультяїв» — чоловік 50 піших і кінних, роздобув навіть пернач і прапор. З ними він перейшов кордон західної України, і там з допомогою ним самим складеного «дозволу»,— ким і коли даного, ніхто не запитував,— у лісах черкаських і чигиринських із поселян набрав ще до 200 чоловік, озброєних списами, а частіше кілками з обсмоленим гострим кінцем [432-433, 1].

Весна 1768 р. принесла для селян Правобережжя нові надії (березень 1768 р.) у келіях Мотронинського монастиря відбувалася таємна нарада групи запорізьких козаків. Про що говорили запорожці? Чому вони так ретельно ховалися? Дорого сплатила б шляхта хоч би за одне почуте слово. На нараді йшла мова про підготовку нового повстання. Тут були розроблені заходи по розповсюдженню народного руху на довколишні міста і села, звідси направлені посланці на Запоріжжя, Лівобережну Україну і в інші місцевості. Мабуть, їх агітаційна діяльність виявилася успішною. Відомо, що в травні 1768 р. в Холодному Яру зібралося декілька сотень чоловік, що склали ядро майбутнього повстанського війська.

Вже у той час гостро встало питання про народного ватажка. Хто покладе на свої плечі тягар відповідальності за долі тисяч людей? Розвиток подій на перший план висунув Максима Ієвлевича Залізняка. Історикам не багато відомо про ранній період його життя. Вчасно допиту в Каргопольськом карабінерному полку (червень 1768 р.) на питання: «Як тебе звуть, чий син і празванієм, якої віри і з якого звання, де жітелство імєїш?», він відповів: «Звуть мене Максимом, Ієвльов син, Зелезняк, віра я гречеськаго сповідання, з мужиків, жітелство раніше мав я Полськой області Чегирінськой губернії в містечку Медведевке, а потім, по смерті отця свого, пішов в Запорізьку Січ тому вже назад пятнадцат років...». На Запоріжжі утікача чекала важка доля багатотисячної маси козацької голоти. З повідомлення отамана куреня в канцелярію Коша Війська Запорізького ми дізнаємося, що з часу приходу на Січ М. Залізняк тривалий час знаходився на заробітках в господарствах заможних козаків, зокрема працював по найму на рибних і соляних промислах, потім «в турецькому місті Очакові знаходився в шинковому промислі». Звичайно ж, тривале перебування на Запоріжжі, зустрічі і бесіди з людьми, його спостереження за умовами життя простого народу сприяли формуванню стійких антифеодальних поглядів. Поступово М. Залізняк прийшов до переконання про необхідність озброєної боротьби з пануючим станом. Зміцнювався його авторитет і серед козацтва. Всі документи, свідоцтва найближчих сподвижників М. Залізняка повідомляють про його великі організаторські здібності, уміння розбиратися в людях, розумінні політичної ситуації на Правобережжі. Адже навіть сам факт, що таємні наради повстанців проходили в Мотронинському монастирі, не можна вважати випадковістю. М. Залізняк усвідомлював значення релігійного чинника і роль управителя православних монастирів і церков на Правобережжі Мелхиседека Значко-Яворського, призначеного в 1761 р. на цю посаду переяславським єпископом Гервасієм, в розвитку подій в краю. У цьому були сила і слабкість М. Залізняка як керівника повстання. Сила полягала в тому, що він зумів скористатися релігійним прапором для організації і подальшої консолідації сил трудового народу в його боротьбі за абсолютно земні цілі і ідеали. Слабкість в тому, що саме ця сторона його діяльності була надалі використана урядом Катерини II як привід для дискредитації повстання, а в майбутньому - його придушення [214-216,7].

2.2 Постать Мелхіседека Значко-Яворського

Оповита легендами і переказами постать ігумена Мотронинського монастиря Мелхиседека Значко-Яворокого здавна привертала до себе увагу істориків гайдамацького руху в Україні. На сторінках праць таких його дослідників як Д.Л.Мордовець (Мордовцев), Ф.ГЛебединцев та інших дореволюційних авторів, Мелхиседек постає пристрасним полемістом, агітатором й фанатичним оборонцем православ'я, чия діяльність буцім-то і спричинила масовий народний рух 1768 р., відомий під назвою Коліївщини. Така оцінка ролі Мелхиседека відтоді твердо усталилася у науковій літературі, набула популярності в історичній романістиці, що змальовує його головним ідеологом й організатором цих подій. Почасти ця історіографічна традиція збереглася до наших днів. Проте, наскільки вона адекватно відбиває історичні реалії 60-х років XVIII ст.?

Старший син лубенського полкового осавула Карпа Значко-Яворського - Матвій, постригся у ченці Троїцького Мотронинського монастиря під іменем Мелхиседека у 1745 р. Своїм природним розумом, освіченістю, яку здобув у Київській академії він помітно вирізнявся з-поміж інших монастирських ченців. Либонь саме тому його послідовно обирають скарбником, намісником і, зрештою, у 1753 р. - ігуменом-настоятелем цієї монастирської обителі. Невдовзі на Мелхиседека звернув увагу переяславський єпископ Геризій Лінцевський (1757-1769 рр.), довіривши йому у вересні 1761 р. право опікуватися церквами й монастирями, що знаходилися на правобережній (польській) частині території його єпархії. Відтоді й розгортається діяльність Мелхиседека, спрямована на оборону православ'я: "исторгнуть его из зубов униатских". Проповіді Мелхиседека знаходили відгук серед населення Правобережної України, осуджувалась релігійна свідомість народу, дедалі частіше лунали вимоги про поставлення в церквах Правобережжя православних священників. Все це не могло не викликати відповідної реакції з боку місцевих католиків та уніатів [50-52, 6].

Розглядаючи різні погляди істориків на діяльність Мелхиседека, спробуємо й аналізувати такі питання: чи був Мелхиседек батьком Коліївщини? Яка його роль в тому, що в роки його служіння настоятелем Мотронинського Троїцького монастиря саме тут спалахнуло величезне народне повстання.

Дослідники відзначають тернистий шлях, який пройшов Мелхиседек як борець за православну віру проти уніатства, М.С. Грушевський називав його діяльність "видатною", а Дм. Дорошенко підкреслював, що "цілі сільські громади, які вже вважали уніатські, почали знову вертатися до православ'я".

Зміцнення позицій православ'я занепокоювало уніатів, тому митрополит Ф.Володкович вимагає припинити діяльність Мелхиседека. Це змушує Значко-Яворського вирушити до Петербургу в пошуках захисту.