Горчакову здавалося, що можна щось зробити для слов'ян, а разом з тим і для підвищення престижу Росії без ризику війни, якщо діяти у згоді з Австро-Угорщиною.

Андраши теж, хоча і згнітивши серце, рахував необхідним дещо все ж таки зробити на користь слов'ян в рамках «союзу трьох імператорів», щоб попередити втручання Сербії і одноосібні дії Росії. Але якщо Горчаков прагнув розширити розміри поступок з боку Туреччини, то Андраши мав намір обмежитися наймінімальнішими заходами. Врешті-решт він добився від Горчакова значного звуження первинної російської програми. Заступництво християнам звелося до плану адміністративних реформ, здійснення яких держави повинні були зажадати у султана. Таке скорочення вимог ніяк не сприяло популярності Горчакова в слов'янофілських кругах.

30 грудня 1875 р. Андраши вручив урядам всіх держав, підписаний паризький трактат 1856 р., ноту, що висловлювала проект реформ в Боснії і Герцеговині. В цьому документі містилося запрошення до сумісних дій з метою добитися ухвалення цієї програми як Портою, так і повстанцями.

Всі держави виявили свою згоду з пропозиціями Андраши. Проте, погоджуючись з його програмою, Росія вкладала в неї своє власне значення. Андраши у вимозі реформ убачав шлях до відновлення влади султана; навпаки, Горчаков бачив в реформах крок до майбутньої автономії, а потім і до незалежності повсталих областей.

31 січня 1876 р. проект Андраши був переданий Порту послами всіх держав, що підписали паризький трактат.

Туреччина прийняла «раду» держав і дала свою згоду на введення реформ, запропонованих послами. Але вожді повстанців, почувши ворожий їм характер австро-угорського проекту, рішуче його відкинули. Вони заявили, що не можуть скласти зброю, поки турецькі війська не будуть виведені з повсталих областей і поки із сторони Порти є лише одна голослівна обіцянка, без реальних гарантій з боку держав. Вони висунули і ряд інших умов. Таким чином, дипломатичне підприємство Андраши потерпіло крах.⁰

Тут на сцену знову виступила російська дипломатія. Вона підтримала вимоги повстанців, але ці вимоги були знехтувані Туреччиною. Тоді Горчаков запропонував Андраши і Бісмарку обговорити положення, що створилося, при зустрічі трьох міністрів, приурочивши його до майбутнього візиту царя в німецьку столицю.

Пропозиція Горчакова була прийнята. Зустріч відбулася в травні 1876 р. Вона співпала з відставкою великого візиря Махмуд-Недима-паші. Махмуд був провідником російського впливу; його падіння означало, що турецький уряд тепер схилиться до англійської орієнтації. Зрозуміло, така зміна курсу турецької політики не могла не відбитися на відношенні російського уряду до імперії Османа. До того ж повстання проти турецького ярма поширювалося. Воно охопило Болгарію.

Російський уряд, як я раніше, вважав за краще зажадати у Туреччини надання автономії всім слов'янським областям балканського півострова. З цією ідеєю Горчаков і приїхав до Берліна. По колишньому йому хотілося врегулювати східне питання за допомогою «союзу трьох імператорів» і «європейського концерту», який надав би Росії і Австро-Угорщині мандати на пристрій автономних областей на Балканах.

Проте австро-угорський міністр не допускав і думки, щоб справа звільнення слов'янства увінчалося істотним успіхом, а вплив Росії почав святкувати хоча б над частиною Балкан. Андраши вирішив пропалити горчаківський план. Він не відкинув його відкрито. Звелич пропозиції Горчакова як шедевр дипломатичного мистецтва і марнуючи лестощі за адресою російського дипломата, Андраши вніс в його проекти стільки поправок, що вони абсолютно втратили свій первинний характер і перетворилися на розширену ноту самого Андраши від 30 грудня 1875 р. Новим в порівнянні з цією нотою було лише те, що тепер передбачалася деяка подібність тих гарантій, яких вимагали повстанці. Остаточно злагоджена пропозиція трьох урядів, відома під назвою «берлінський меморандум», полягала заявою, що у випадку якщо намічені в ньому кроки не дадуть належних результатів, три імператорські двори домовляться про вживання «дієвих заходів ради запобігання подальшого розвитку зла». В чому ці «дієві заходи» виразяться –про це меморандум умовчував.

Берлінський меморандум був прийнятий трьома державами 13 травня 1876 р. Наступного ж дня англійський, французький і італійський посли були запрошені до німецького канцлера; тут вони застали Андраши і Горчакова. Російський міністр заявив, що Порту не здійснила жодної з обіцяних нею реформ. Мета трьох імператорських дворів полягає в збереженні цілості імперії Османа; проте це обумовлюється полегшенням долі християн, інакше кажучи, створенням «поліпшеного статус-кво». Був такий новий дипломатичний термін, яким Горчаков виразив основну ідею берлінського меморандуму.

Уряди Франції і Італії негайно відповіли, що вони згодні з програмою трьох імператорів. Але Англія в особі кабінету Дізраелі висловилася проти нового втручання на користь балканських слов'ян. Англія, подібно Австро-Угорщині, не бажала допустити ні їх звільнення, ні посилення російського впливу на Балканах. Керівники британської зовнішньої політики вважали Балкани плацдармом, звідки Росія могла загрожувати турецькій столиці, а отже, виступати в ролі суперника Англії, оспорюючи у неї пріоритетний вплив в Туреччині і на всьому Сході.

Якраз в цей час Дізраелі готував цілу низку заходів щодо розширення і зміцнення британського владицтва над Індією. Він підпорядкував Англії Келат і замишляв завоювати Афганістан. Він вже приступив до оволодіння суецьким каналом і закріпленню тим самим англійського панування в східній частині Середземного моря. Після того, що прорив каналу через суецький перешийок (в 1869 р.) основні комунікаційні лінії британської імперії пролягали через Середземне море. У зв'язку з цим англійський уряд прагнув підпорядкувати своєму контролю не тільки Єгипет, але і всю турецьку імперію. Це забезпечило б панування Англії над всім Близьким Сходом. Переважаючий вплив в Туреччині дозволив би Англії ще міцно замкнути Росію в Чорному морі. Тим самим не тільки захищалися від неї найважливіші імперські комунікації, але і сама Росія ставилася б в залежність від Англії як фактичної господині проток^0.

Отже, повстанці переважно були православними сербами; їх національний рух направлений в першу чергу проти Туреччини. Але він представляв небезпеку і для Австро-Угорщини. Кожний успіх в справі національного звільнення південних слов'ян від гніту Туреччини означав наближення того дня, коли мало б відбутися і звільнення пригноблених народів Австро-Угорщини. Щоб попередити звільнення слов'янських народів, австро-угорська влада під впливом німецької буржуазії і мадярського дворянства намагалася підтримати цілісність Оттоманської імперії і гальмувати національно-визвольні рухи представників балканських народів. Російська імперія, навпаки, сприяла слов'янському національному руху. Таким чином, вона опинилася головним противником Австро-Угорщини, а російський вплив на Балканах – важливою перешкодою для успіху німецько-мадярської політики. Австро-Угорська імперія швидко стає лояльною до повстанців, бере на себе роль представниці інтересів повстанців, виступає з пропозиціями по локалізації конфлікту від імені Росії та Німеччини. Така її позиція була виваженою та надзвичайно вигідною: забезпечувала прихильність до неї південних слов’ян та робила Росію, серйозного конкурента на Балканах, потенційним союзником.

Висновки

Багато особливостей ХХ ст. беруть свій початок в тридцятилітті, що передувало Першій світовій війні. Глобалізація, урбанізація, колонізація, монополізація та міжнародний протекціонізм – ось неповний перелік процесів ХІХ ст., що викликали глобальну кризу. Період з 1875 по 1914 рр. можна назвати «Епохою імперії» не лише через розвиток імперіалізму. В тогочасній Європі титул імператора носили правителі Німеччини, Австрії, Росії, Туреччини і Великобританії. Великоімперські амбіції загострювали суперечності між європейськими країнами, провокували кризи, військові сутички.

Східна криза (повстання в Боснії і Герцеговині, болгарське квітневе повстання 1876 р., російсько-турецька війна 1877-1878 рр.) – один із проявів «конфлікту інтересів» між ними. Вона, по своїй суті, була міжетнічною, етно-регіональною і південнослов’янською, політико-регіональною і балканською, європейською і глобальною.

Османське завоювання відіграло різко негативну роль у житті балканських країн, призвело до регресу в розвитку їх продуктивних сил, консервації феодальних відносин, надовго порушило і затримало нормальний хід історичного процесу.

Під час Східної кампанії Османська імперія зробила позику у Великобританії в 7 млн. фунтів-стерлінгів, в 1858, 1861, 1866 рр. довелося зробити нові. Крім цього уряд країни випустив значну кількість паперових грошей, курс яких швидко впав, що викликало торгівельну кризу 1861 р. На початку 70-х рр. в руках західних країн знаходився такий важливий механізм впливу на економічне і політичне життя країни як Оттоманський імперський банк. Уряд імперії не міг зрозуміти катастрофічних наслідків державного боргу. Залежність Османської імперії від західноєвропейського капіталу викликало незадоволення політикою султанського уряду, масові арешти із звинуваченнями у змові.

У 70-х рр. починається новий етап національно-визвольної боротьби народів Балканського півострова. Європейські держави неодноразово ставили перед урядом Туреччини питання про реформи по зрівнюванню положення мусульманського і християнського населення. Проте слабка зацікавленість європейських урядів в рішенні цього питання і протиріччя між державами дозволяли правлячим кругам Туреччини ухилятися від реформ. У цих умовах вирішальним чинником національного розвитку балканських народів була визвольна боротьба.

Приводом до повстання весною 1875 р. стали утиски християнського населення турецькими збірниками податків, що викликали криваві сутички між православними та мусульманами.

Повстанців всіляко підтримували країни-сусіди, особливо Чорногорія та Сербія. Чорногорія не лише давала притулок біженцям, а й допомагала продуктами, зброєю, порохом, її жителі іноді самі приймали активну участь у повстанні. З усіх слов'янських країн їм йшли щедрі грошові потоки від товариств, організацій та приватних осіб, що співчували справі їх звільнення з-під турецького гніту. Російський уряд теж вважав за необхідне надати допомогу повсталим слов'янам. Він сподівався таким чином відновити серед них свій престиж, підірваний поразкою в Кримській війні.

Австро-Угорська імперія, висловлюючи своє лояльне ставлення до повстанців, переслідувала свої меркантильні цілі. Саме зовнішній фактор був причиною розколу повстанців по ідеологічній основі на прихильників автономії, прибічників об'єднання з Сербією та прибічників об'єднання з Хорватією.

Повстання локального характеру швидко розросталося, почало набувати міжнародного значення. Але повстання мало стихійний характер, тому було швидко придушене місцевою владою. Таким чином освічена Європа отримала традиційний привід для втручання в Балканські справи – необхідність захисту мирного населення. Дипломатична демагогія була лише тою завісою, що приховувала корисні цілі. Великобританія намагалася встановити свою гегемонію в Єгипті і Константинополі і при цьому не допустити посилення Російської імперії. Австро-Угорська імперія мала в своїй балканській політиці програму-мінімум і програму-максимум. Програма-мінімум – не допустити в ході конфлікту територіальні розширення Сербії і Чорногорії, перешкоджати руху Російської імперії до проток. Програма-максимум передбачала приєднання до Австро-Угорщини Боснії і Герцеговини, не відмовляючись від традиційної мрії – контролю за гирлом Дунаю.

Росія мала власні інтереси на Балканах, тому і всіляко підтримувала повстання в Боснії та Герцеговині. Тут в першу чергу брався слов’янський аспект, адже Росія хотіла б мати надійні слов’янські держави в Центральній та Східній Європі. Спроби були актуальні, але мали поразку з ряду причин.

Ці повстання були яскравим прикладом для інших країн Європи, які прагнули отримати незалежність. Боснія та Герцеговина після цих повстань останні увійшли до Австро-Угорщини.

Список використаних джерел та літератури

І. Джерела

1. Балканские народы и европейские правительства в XVIII – начале ХХ в. Документы и исследования. – М. : Международные отношения, 1982. – 640 с.

2. Внешняя политика России XIX и начала XX века: Документы российского Министерства иностранных дел. – Том VIII (XVI). – М. : Международные отношения, 1994. – 712 с.

3. Освободительная борьба народов Боснии и Герцеговины и Россия, 1850-1864 : документы. – М. : Наука, 1985. – 493 с.

4. Освободительная борьба народов Боснии и Герцеговины и Россия, 1865-1875 : документы. - М. : Наука, 1985. – 530 с.

5. Освобождение Болгарии от турецкого ига : Сборник документов. – В 3-х Т. – М. : Международные отношения, 1964.

ІІ. Монографії, посібники, статті

1. Балканы в конце XIX – начале ХХ века. Очерки становления национальных государств и политической структуры в Юго-Восточной Европе. – М. : Международные отношения, 1991. – 490 с.

2. Виноградов, В.Н. Великобритания и Балканы: от венского конгресса до крымской войны / Владимир Николаевич Виноградов. – М. : Наука, 1985. – 336 с.

3. Виноградов В.Н.. Международные отношения на Балканах / Владимир Николаевич Виноградов. – М. : Наука, 1974. – 384 с.

4. Виноградов В.Н. Русско-турецкая война 1877-1878 гг. и освобождение Болгарии / Владимир Николаевич Виноградов. – М. : Военная история, 1978. – 320 с.

5. Гончаренко А.В. Боснія та Герцеговина в зовнішній політиці Великобританії у 70-х рр. ХIХ ст. / Анатолій Володимирович Гончаренко / Анатолій Володимирович Гончаренко // Вісник Луганського державного педагогічного університету імені Тараса Шевченка. Історичні науки. – Луганськ, 2003. – № 6 (62). – С. 46-52.

6. Гончаренко А. В. Боснія та Герцеговина в складі Османської імперії у другій половині XV–70-х рр. ХІХ ст. // Історико-політичні проблеми сучасного світу: Збірник наукових статей Чернівецького національного університету імені Юрія Федьковича. – Чернівці, 2002. – Т. 9. – С. 242-246.

7. Грачев В.П. Балканские владения Османской империи на рубеже XVII–XIX вв. : внутреннее положение, предпосылки национальных освобождений / В.П. Грачев – М. : МГИМО, 1990. – 385 с.

8. Еремеев Д.Е. На стыке Азии и Европы (Очерки о Турции и турках) / Дмитрий Евгеньевич Еремеев. – М. : Наука, 1980. – 238 с.

9. Никитин С.А. Очерки по истории южных славян и русско-балканских связей в 50-е - 70-е годы XIX в. / Сергей Александрович Никитин. – М. : Наука, 1970. – 357 с.

10. Писарев Ю.А. Великие державы и Балканы накануне Первой мировой войны / Юрий Александрович Писарев. – М. : Наука, 1985. – 285 с.

11. Россия и восточный кризис 70-х годов 19 в. / Под ред. И.А. Федосова, В.Г. Карасева. – М. : МГУ, 1981. – 384 с.

12. Самчук В.Л. Болгарська проблема у політиці великих держав Європи (70-80-ті роки ХІХ ст.) / Вікторія Леонтіївна Самчук // Науковий вісник ВДУ. Історичні науки.– Вип. 1.– Луцьк, 1998. – С. 82-86.

13. Самчук В.Л. Політика європейських держав періоду Великої Східної кризи як одна з причин болгарської проблеми 80-х років ХІХ ст. / Вікторія Леонтіївна Самчук // Питання нової і новітньої історії. – Вип. 44. – К., 1998. – С. 22-31.

14. Самчук В.Л. Політика Росії та Великобританії й англо-російські протиріччя у ході першої балканської кризи 80-х років ХІХ ст. / Вікторія Леонтіївна Самчук // Збірник навчально-методичних матеріалів і наукових статей історичного факультету ВДУ. – Вип. 5. – Луцьк, 1999. – С. 133-139

15. Страхов М.М. Історія держави і права зарубіжних країн: Підручник / Микола Миколайович Страхов. – Харків : Право, 2001. – 412 с.

16. Широкорад А. Б. Русско-турецкие войны 1676-1918 гг. / А. Б. Широкорад. – М. : Наука, 2000. – 752 с.

0 Внешняя политика России XIX и начала XX века: Документы российского Министерства иностранных дел. – Том VIII (XVI). – М. : Международные отношения, 1994. – 712 с.