60278 (Вплив збройних сил держав-учасниць на хід подій у Першій світовій війні, їх порівняльна характеристика), страница 2

В Росії форми використання військових фахівців були різними. У одних випадках їх направляли на командно-штабні посади, в інших - призначали в органи постачання в тилу, третіх - привертали до військово-наукової роботи. З середовища колишніх генералів і офіцерів російської армії вийшли такі крупні військові історики старшого покоління, як Барсуков Є.3., Зайончківській А.М., Красильников С. Н.,. Вони зробили великий внесок до історіографії першої світової війни. Одночасно йшла підготовка молодих кадрів. Сформувався численний загін дослідників світової війни 1914-1918 рр. Серед них особливо помітними були Шапошніков Б.І., Манакін В.А., Цвєтков Г. Успішний розвиток військово-історичної науки багато в чому залежав від стану документальної бази наукових досліджень. Тому разом із створенням військово-наукових центрів були прийняті заходи з впорядкування військових архівів.

Одночасно з поліпшенням організації збору й зберігання архівних матеріалів з історії першої світової війни проводилася велика археографічна робота. В кінці 1917-на початку 1918 р. була здійснена дуже цінна публікація таємних договорів царського і Тимчасового урядів з іноземними державами.

Організація наукових центрів, підготовка кадрів, впорядкування архівних матеріалів, публікація джерел - все це забезпечило успішне ведення дослідницької роботи в області історії першої світової війни. Підсумки досліджень в області дипломатичної підготовки першої світової війни в узагальненому вигляді відображені в другому томі "Історії дипломатії", автором якого є В.М. Хвостов.

Після дослідження праць багатьох вчених можна зробити висновок, що література з історії першої світової війни величезна і вкрай різноманітна за своїм змістом. Найбільш багата книжкова продукція Німеччини, Франції, Англії, США. Але немало робіт було видано в інших країнах. Зокрема, заслуговують уваги праці, що вийшли в Австрії, Італії,, Болгарії, Югославії і інших державах - учасницях війни. Історики першої світової війни накопили великий фактичний матеріал, який дозволив їм досить виразно намалювати картину озброєної боротьби, що відбувалася на різних фронтах. Дуже характерним для більшості праць були фальсифікаторські тенденції, прагнення реабілітувати уряд в питанні розв’язання війни. Все це дає нам можливість дослідити інформацію з різноманітних джерел і проаналізувати її для того, щоб дати більш узагальнюючу характеристику. Зробити порівняльний аналіз військових сил держав на передодні війни і тим самим прослідити одну із головних причин ходу військових подій під час першої світової війни.

РОЗДІЛ 2. СУХОПУТНІ ВІЙСЬКА

2.1. Збільшення чисельності армій

На початку війни всі держави посилено розвивали військові сили. Сухопутні сили більше за всіх нарощували Німеччина і Франція. Введення у Франції в 1872 р. нового закону про загальну військову повинність дозволило їй прискорити накопичення навчених резервів. Це забезпечувало можливість у разі війни більш ніж в 2,5 рази збільшити чисельність армії мирного часу. Так, якщо до початку франко-прусської війни 1870-1871 рр. Франція була здатна виставити діючу армію і 647 тис. чоловік, то до 1880 р. ця армія вже могла мати чисельність більш за один мільйон чоловік [7; 21]. Крім того, 638 тис. складали територіальну армію.

Німецькі мілітаристи не могли допустити посилення Франції, що загрожувало б їм втратою військової переваги, досягнутої у війні 1870-1871 рр. Тому вони збільшували свою армію. Так, якщо до початку франко-прусської війни Північно-Німецький союз на чолі з Пруссією мав армію мирного часу 315,6 тис. чоловік (армія Пруссії 283 тис. чоловік), але згідно із законом від 2 травня 1874 р. чисельність німецької армії мирного часу визначалася в 401 659 чоловік нижніх чинів (рядових і унтер-офіцерів), законом від 6 травня 1880 р. її чисельність була збільшена до 427 274 чоловік, а в 1890 р. доведена до 510,3 тис. чоловік (зокрема 486 983 рядових і унтер-офіцерів і 23 349 генералів і офіцерів). Так, всього за 20 років чисельність німецької армії мирного часу була збільшена майже на 62%. Тим часом населення Німеччини в цей час зросло тільки на 25%. Суперник Німеччини - Франція до кінця XIX в. поставила під рушницю понад 625 тис. чоловік, тоді як напередодні війни 1870-1871 рр. її армія мирного часу складала 434,3 тис. чоловік [5; 66].

Особливо великі масштаби прийняла гонка озброєнь безпосередньо перед війною.5 липня 1913 р. німецький рейхстаг затвердив закон про збільшення армії мирного часу на 136 тис. чоловік. При цьому розмір одноразових військових витрат виразився сумою в 898 млн. марок. Перед початком війни чисельність сухопутної німецької армії була доведена до 808 280 чоловік. До цього числа входило 30 459 офіцерів, 107 794 унтер-офіцери, 647 793 рядових, 2480 лікарів, 865 ветеринарних лікарів, 2889 військових чиновників, 16 тис. добровольців.

Франції було важко змагатися за чисельністю збройних сил з Німеччиною через меншу кількість населення і значно меншими темпами його приросту. До того ж щорічний приріст населення Франції весь час знижувався, а Німеччини зростав. Внаслідок цього не міг бути збільшений щорічний заклик новобранців. Щоб не відстати в чисельності сухопутних сил від Німеччини, французький уряд законом від 7 серпня 1913 р. збільшив тривалість служби з двох до трьох років і знизив призовний вік з 21 року до 20 років. Це дозволило довести штатний склад нижніх чинів до 720 тис., а загальну чисельність постійної армії Франції збільшити на 50% 13. До 1 серпня 1914 р. французька армія мирного часу налічувала 882 907 чоловік (включаючи і колоніальні війська) [9; 230].

У збільшенні чисельності армії не відставала від Франції і Німеччини і Росія. Російська регулярна армія мирного часу з 1871 по 1904 р. була збільшена з 761 602 чоловік до 1094061 чоловік. По штатах же 1912 р. у складі армії передбачалося мати 1384 905 чоловік. В кінці 1913 р. в Росії була затверджена так звана "Велика програма по посиленню армії", яка передбачала збільшення сухопутних сил Росії мирного часу до 1917 р. ще на 480 тис. чоловік. Значно посилювалася артилерія. Здійснення програми вимагало одноразової витрати в 500 млн. рублів [22; 345].

Розширювала свою армію і Австро-Угорщина. На початку 1911 р. вона збільшила призивний контингент на 40%, асигнувавши на потреби армії додатково 100 млн. крон.5 липня 1912 р. в Австро-Угорщині був прийнятий новий військовий закон, що передбачав подальше збільшення рекрутського набору (з 181 677 до 205 902 чоловік) і додаткові асигнування на озброєння. Італія також проектувала збільшення контингентів з 153 тис. до 173 тис. чоловік [19; 27].

Разом з великими державами гонкою озброєння були охоплені і малі країни, навіть такі, як Бельгія і Швейцарія, що проголосили вічний нейтралітет, гарантований великими державами. У Бельгії, наприклад, до 1909 р. розмір армії, необхідної для оборони країни у військовий час, був встановлений в 180 тис. чоловік. У мирний час він складав близько 42 тис. чоловік. Унаслідок загострення міжнародних відносин бельгійський уряд в грудні 1912 р. встановив чисельність армії військового часу в 340 тис. чоловік, а в мирний час 54 тис. чоловік.15 грудня 1913 р. в Бельгії був прийнятий новий військовий закон і введена обов'язкова військова повинність. По цьому закону склад армії мирного часу передбачалося довести до 1918 р. до 150 тис. [10; 227].

Отже, на початку війни всі країни намагалися збільшити чисельність армій, як найважливіший засіб для насильницького здійснення задач внутрішньої та зовнішньої політики. Чисельність сухопутних військ постійно росла. Армії і флоти переозброювались новітніми зразками зброї і бойової техніки.

2.2. Система комплектування армій

Комплектування армій рядовим і унтер-офіцерським складом в більшості держав Європи проводилося на основі загальної військової повинності, згідно якої військова служба формально вважалася обов'язковою для всіх громадян. Насправді ж вона всією своєю тяжкістю лягала на плечі трудящих мас. Рядовий склад армій комплектувався в основному з трудового народу. Експлуататорські класи користувалися всілякими пільгами, уникали важкої солдатської служби. У армії їх представники посідали головним чином командні посади. Система комплектування на основі обов'язкової військової повинності давала можливість охопити військовим навчанням і вихованням найбільше число чоловічого населення країни.

До початку першої світової війни 1914-1918 рр. кількість військовопідготовлених досягло наступних величин: у Росії - 5650 тис., у Франції - 5067 тис., в Англії - 1203 тис., в Германії - 4900 тис., в Австро-Угорщині - 3 млн. чоловік. Це дозволило мобілізувати багатомільйонні армії, що перевищували, чисельність армій мирного часу в 4 – 5 разів. [7; 21].

В армію закликалися особи у віці 20-21 рік. Військовозобов'язані вважалися на військовій службі до 40-45-річного віку. Від 2 до 4 років вони служили в кадрах (2-3 роки в піхоті, 3-4 роки в кавалерії і кіннотній артилерії), після чого зараховувалися на 13-17 років в запас (резерв у Франції і інших країнах, резерв і ландвер в Німеччині) і періодично притягувалися на учбові збори. Після закінчення терміну перебування в запасі військовозобов'язані включалися в ополчення (територіальна армія у Франції і Японії, ландштурм в Німеччині). В ополчення зараховувалися також особи, що не закликалися з яких-небудь причин в армію, але здатні носити зброю.

Запасні (резервісти) закликалися в армію у разі війни і призначалися для поповнення частин до штатів військового часу. Ополченці у військовий час також закликалися і несли різну тилову і гарнізонну службу.

У Англії і США на відміну від інших держав армії були наймані. Комплектувалися вони шляхом вербування осіб у віці 18-25 років в Англії, і 21 - 30 років в США. Волонтери служили в США 3 роки, а в Англії 12 років, з них від 3 до 8 років на дійсній службі, решта часу в запасі, із залученням щорічно на 20-денні збори.

Комплектування унтер-офіцерським складом у всіх країнах проводилося шляхом відбору з числа новобранців осіб, що належать до спроможних шарів суспільства (заможні селяни, дрібні крамарі і службовці), які після навчання протягом певного терміну (1-2 роки) в спеціальних учбових підрозділах призначалися на унтер-офіцерські посади.

Офіцерські кадри готувалися в основному через спеціальні військові учбові заклади (за родами військ), куди приймалися на навчання за добровільним принципом молоді люди, головним чином з середовища пануючих класів (дворян і буржуазії). Так, наприклад, в Росії до 1911 р. було 28 кадетських корпусів і 20 військових училищ, в Германії - 8 підготовчих кадетських шкіл і 11 військових училищ, в Австро-Угорщині - 18 кадетських шкіл і 2 академії. Оскільки в арміях майже завжди існував некомплект офіцерів, то у військові училища приймали деяку кількість вихідців з середовища дрібної буржуазії, духовенства, чиновництва, інтелігенції. Офіцерські кадри на військовий час комплектувалися шляхом короткострокового навчання осіб з середньою і вищою освітою (добровольці).

Для підвищення кваліфікації командних кадрів, що призначалися на вищі посади, існували різні короткострокові курси і школи (стрілецькі, кавалерійські і ін) з тривалістю навчання близько року. Вищу військову освіту давали військові академії.

Вирішальні командні позиції в арміях всіх країн були зайняті представниками пануючих класів. Так, в німецькій армії в 1913 р. дворяни займали 87% штабних посад в кавалерії, 48% в піхоті і 41% в польовій артилерії. У російській армії класовий склад офіцерства в 1912 р. виражався в наступному вигляді: дворян - 69,76; почесних громадян - 10,89; духовенства - 3,07; "купецького звання" - 2,22; "податного стану" (селян, міщан і ін) - 14,05. Серед генералів потомствені дворяни складали 87,45%, серед штабів-офіцер (підполковник - полковник) - 71,46% і серед решти офіцерства - 50,36%. З "податного стану" більше всього було обер-офіцерів – 27,99%, а серед генералів представники цієї соціальної групи займали всього 2,69%.

Можна зробити висновок, що армії держав були вірною озброєною опорою панівних верхів у внутрішній політиці і надійним знаряддям для ведення загарбницької війни. Проте корінні інтереси народних мас, що складали основну силу армії, знаходилися в суперечності із загарбницькими цілями держав-агресорів.

2.3. Організація й озброєння

Сухопутні сили всіх держав напередодні першої світової війни складалися з піхоти, кавалерії і артилерії, яки вважалася основними родами військ. Інженерні війська (саперні, залізничні, понтонні, зв'язки, телеграфні і радіотелеграфні), авіаційні і повітроплавні вважалися допоміжними. Піхота була головним родом військ і її питома вага в системі сухопутних сил складала в середньому 70%, артилерія – 15%, кавалерії – 8% і допоміжних військ - 7% [17; 369].

Тільки у Росії ще в мирний час намічалося створення фронтових об'єднань (дві-чотири армії) на випадок війни. Армія включала в свій склад три-шість армійських корпусів, кавалерійські частини (об’єднання), інженерні частини (у Германії також і армійську артилерію).

Армійський корпус мав встановлений штат і включав в свій склад всі необхідні бойові і допоміжні сили і засоби, а також тилові частини, достатні для того, щоб корпус міг самостійно вести бій навіть у відриві від інших з'єднань. Корпус мав в своєму складі дві-три піхотні дивізії, кавалерії, корпусні артилерії, саперні підрозділи, переправні засоби (інженерний парк), засоби зв'язку, підрозділ авіації (авіазагін), тилові установи і транспортні підрозділи [1; 231].

Піхотні полки складалися з 3-4 батальйонів, в кожному з яких були 4 роти. Чисельність батальйону складала майже скрізь не на багато більше чим 1000 чоловік.

У Англії і США, в мирний час крупних військових об’єднань не існувало. У військовий час з окремих полків і батальйонів формувалися бригади, дивізії, корпуси.

Основною зброєю піхоти була магазинна гвинтівка з багнетом калібром від 7,62 до 8 мм з дальністю стрільби по прицілу до 3200 кроків. Вона відрізнялася відмінними балістичними якостями. Зменшення калібру дало можливість значно понизити вагу патронів і збільшити їх запас в 1,5 разу. Застосування магазинного заряджання разом з бездимним порохом збільшило практичну скорострільність майже в 3 рази (замість 5-6 пострілів до 15 пострілів в хвилину). У російській армії була прийнята на озброєння трьохлінійна (7,02 мм) піхотна гвинтівка зразка 1891 р., винайдена офіцером російської армії С.І. Мосіним. У 1908 р. до неї був сконструйований новий патрон із загостреною кулею і початковою швидкістю 860 м/сек. Прицільна дальність цієї гвинтівки була 3200 кроків (2400-2500 м). Перед війною армії майже всіх країн також ввели у себе на озброєння гостроконечні кулі.

При відносно невеликій відмінності по балістичних властивостях з гвинтівками інших армій російська гвинтівка була кращою. Вона відрізнялася простотою пристрою, мала високу прочність, була надзвичайно живучою, надійною і безвідмовною в бойових умовах.

Разом з основною зброєю піхоти - гвинтівкою – отримує розповсюдження автоматична зброя. На початку 80-х років XIX в. з'являються кулемети сучасного типу (станковий кулемет американського винахідника Максима 1883 r), потім автоматичні пістолети і автоматичні (самозарядні) гвинтівки. На початку XX в. з'явилися ручні кулемети. Вперше вони були застосовані в російсько-японській війні [1; 357].

Кулемети були у військах спочатку у дуже незначній кількості. Перед війною в арміях найбільших держав на піхотну дивізію покладалося 24-28 важких станкових кулеметів. У російській армії, як в більшості інших армій, на озброєння був прийнятий станковий кулемет системи "Максим". У піхотній дивізії російської армії в 1914 р. було 32 таких кулемета (по 8 кулеметів в полку). Легких кулеметів російські війська не мали.

Кавалерія в усіх арміях ділилася на військову і стратегічну. У Росії кавалерія підрозділялася на дивізійну, таку, що додається піхотним з'єднанням, і армійську - що знаходиться у розпорядженні вищого командування. У мирний час кавалерійські дивізії організаційно входили до складу армійських корпусів, а під час війни разом з двома кавалерійськими корпусами складали армійську кінноту. В піхотних дивізіях залишалися невеликі кавалерійські підрозділи, що складали дивізійну кінноту.