59422 (Селянські податки на Україні в ХІХ – поч. ХХ століття), страница 2

До цього часу податкова комісія розробила свій черговий проект так називаного розрядного податку, що у 1878 р. був представлений у міністерство фінансів. Даний проект не скасовував подушної податі, а лише доповнював неї, увівши податок на все інше населення країни, що мало доход понад 200 руб. у рік. Платники цього податку розділялися на 25 розрядів, у залежності від розмірів нерухомого майна. Розрядний податок повинний був підвищити дохідні надходження в скарбницю, але проект його був вороже зустрінутий дворянами і царськими міністрами. Поміщики кричали про несправедливості пропонованого проекту, по якому основним об'єктом обкладання було нерухоме майно, а торговельне населення, отже, звільнялося від такого податку. У результаті проект розрядного податку не був прийнятий, а сама податкова комісія на початку 80-х років була розпущена.

Але, всіляко обгороджуючи поміщиків від несення самої незначної частки податкового тягаря, уряд разом з тим змушено було реагувати на руйнування селянства, що прийняло наприкінці 70-х років масовий характер, і на прогресуючий ріст недоїмок. Великий матеріал, що характеризує зубожіння селянського населення в зв'язку з непосильним податковим гнітом, був зібраний комісією Валуєва. Дворянські представники, притягнуті до роботи в цій комісії, були змушені проти свого бажання констатувати зубожіння селянства. За даними комісії Валуєва, у Тверській губернії, наприклад, з десятини поміщицької землі стягувалося від 7 до 23 коп. податей і зборів у рік, у той час як колишні поміщицькі селяни повинні були платити викупні платежі і податі від 2 руб. 21 коп. до 3 руб. 33 коп. с десятини, тобто в багато разів більше. Така ж картина крайньої нерівномірності обкладання спостерігалася у всіх губерніях, розглянутих комісією Валуєва [6,65].

У результаті реформи 1862 р. і поміщики, і промислова буржуазія виявилися звільненими від сплати прямих податків, у той час як селянство повинне було, крім викупних платежів, вносити як і раніше подушну подать і виконувати численні земські повинності. Зростаючі, незважаючи на строгість стягнень, недоїмки в селянських платежах робили усе більш і більш очевидним, що ці платежі, не відповідаючи не тільки прибутковості землі, але і загальної сукупності засобів селян, є для них руйнівними. Наприкінці царювання Олександра II факт виснаження платіжних сил і загального зниження добробуту селянського населення був визнаний самим урядом і поставлений на чергу питання про зниження викупних платежів, але дозвіл він одержав тільки в наступне царювання.

2. Основні види селянських податків на Україні (1861 – поч. ХХ ст.)

Реформа 1861 р. і як її – швидкий розвиток капіталізму в сільському господарстві – привели до істотних змін у земельних відносинах. Значна частина поміщицьких маєтків, зокрема на Україні, перебудовувалась і переходила па капіталістичний шлях. З розвитком капіталізму в сільському господарстві швидко відбувалась диференціація селянства. Розвиток капіталізму руйнував ідеалізовану народниками сільську общину з її натуральним господарством, перетворюючи селянина у товаровиробника, підпорядкованого ринку. Внаслідок розвитку товарно-грошових відносин більшість сільського населення розорялась, незначна меншість багатіла і перетворювалась у сільську буржуазію.

Після реформи 1861 р. економічне становище основної маси селянства дедалі гіршало. Головними причинами зубожіння селянства були малоземелля, злиденні наділи, передача селянам гіршої землі, відробітки, оренда поміщицької землі на кабальних умовах, непосильні податки, викупні платежі, мирські збори, натуральна повинність, дроблення дворів внаслідок сімейних розділів тощо7; 67.

За надільну польову й присадибну землю, одержану внаслідок реформи, на селян України покладалися повинності у вигляді грошей (оброк, чинш) і «здольщини» (панщина). За землі під садибами на Правобережжі і Лівобережжі селяни щороку сплачували по 5,1 крб. і більше з десятини. За згодою між поміщиком і селянами цю повинність можна було заміняти відробітками. За умовами, виробленими поміщиками, з десятини польової землі встановлювався такий оброк: у Чернігівській губернії (в залежності від місцевості) – від 1,4 до 2,5 крб., у Полтавській – від 2 до 2,5 крб., у Харківській – від 1,8 до 2,8 крб. У Київській, Подільській і Волинській губерніях, територія яких була поділена на дев'ять місцевостей, селяни сплачували оброк від 1,35 до 3,3 крб. за десятину або відробляли панщину від 8,5 до 20 днів. В Катеринославській, Херсонській і Таврійській губерніях відробляли 40 чоловічих і ЗО жіночих днів панщини за душовий наділ.

Грошову повинність можна було за згодою поміщика замінювати оплатою хлібом. Строки сплати оброку встановлювались за домовленістю між селянами і поміщиками і записувались в уставні грамоти. Поміщики мали право вимагати від селян сплати оброку за півроку наперед.

Сума грошового оброку, або панщина, що її мали сплачувати або відробляти поміщикам кріпосні селяни, встановлена в уставній грамоті, мала лишатись незмінною протягом 20 років. На Лівобережжі України панщина («здольщинна» повинність) визначалась робочими днями. Так, за десятину польової землі селяни відробляли чоловічими пішими днями в Чернігівській губернії – від 12 до 21 дня, Полтавській – від 16 до 21 дня і Харківській – від 12 до 19 днів (в залежності від місцевостей, на які було поділено кожну губернію). Це становило величезну кількість робочих днів. Громада селян, яка одержала 300 десятин землі, відробляла понад 6000 робочих днів панщини. Характерно, що колишні кріпосники поділяли панщинні дні на літні і зимові, перші з яких становили ³/5, а другі – ²/6 загальної їх кількості.

Селян і після реформи до переходу на викуп примушували працювати на поміщика. Закон, захищаючи інтереси поміщиків, не допускав ніяких послаблень і вимагав, щоб селяни беззаперечно виходили на роботу навіть тоді, коли наряд на роботу було зроблено неправильно.

В Катеринославській, Херсонській і Таврійській губерніях панщину відробляли чоловіки і жінки, причому чоловічі дні поділялись на кінні і піші. Виконували їх селяни за круговою порукою (при общинному землеволодінні). При подвірному землеволодінні кожний хазяїн двору відповідав за повинності з своєї ділянки.

Одержавши жебрацькі наділи, селянство було прикуте не лише до цих наділів, а й до сільської общини, до поміщицької землі 8; 102.

Щодо Правобережної України, то тут і після реформи залишились специфічні кріпосницькі відносини – так звані сервітути. Селянам надавалося право пасти худобу після збору хліба, збирати хмиз па землях поміщиків, поміщик також мав право випасу худоби па землях селян. Па правобережній Україні сервітутами (з поміщицькими маєтками) була зв'язана майже половина селянських дворів.

Щоб забезпечити сплату податків і зборів, селянство було зв'язане круговою порукою. Законодавчим актом заборонявся вихід із сільської общини. Крім податків, на плечі селянства великим тягарем лягли натуральні повинності: підводна, дорожна, етапно-арештантська, постоєва і т. п., а також витрати на утримання нижчої адміністрації.

Умови, що створилися на селі в зв'язку з розвитком капіталізму, примушували значну кількість селянства залишати село і йти на заробітки. Щоб запобігти цьому, царський уряд, крім кругової поруки, вишукував інші заходи для прикріплення селян до общини (громади). Запроваджувалася паспортна система, яка обмежувала пересування селян. Селянство підпорядковувалося нагляду поліції та численного «селянського» начальства.

Головним джерелом існування селян в багатьох місцевостях були заробітки у містах, на польових роботах у поміщиків, в економіях, у куркулів, а також на фабриках, заводах, залізницях і т.д. Ось чому значна частина селянства опинилась у становищі не хліборобів, а сільськогосподарських робітників і робітників взагалі.

Податки, у царській Росії були основним джерелом прибутків державного бюджету. Розподілялися вони дуже нерівномірно не лише серед станів, а й серед самого селянства. Чим заможніше було господарство, тим меншу частку становили податки в його бюджеті. Особлива несправедливість була в тому, що при розподілі податків і зборів виходили не з прибутковості господарства, а «з душі». Податки, які мав сплатити селянин, і порядок їх сплати встановлювались казенними палатами, які розсилали по волосних правліннях окладні листи, складені на підставі даних останньої ревізії.

Волосні правління до цих окладних листів додавали ще збори на земську пошту і на утримання волосного правління, а сільські сходи на підставі цих документів розкладали податки і збори між платниками, додаючи ще збори на витрати громади (сільські збори): на заробітну плату сільському і церковному старостам, вчителю школи, пастухам і т.д.

Селянство платило шість видів податків і зборів: державний поземельний податок, викупні платежі, земські збори, обов'язкове страхування, подушну подать (до її скасування у 80-х роках) і мирські збори 9; 78.

Найбільшими і найтяжчими податками були викупні платежі і мирські збори. Викупні платежі в окремих місцевостях становили 2,5 крб. і більше з десятини. Розмір мирських зборів коливався від 50 коп. до 2 крб. і вище з десятини, але здебільшого ці збори брали подушно. Розподілялися податки між волостями дуже нерівномірно. Значно більші податки доводилось сплачувати колишнім поміщицьким селянам. Так, вони сплачували викупні платежі, тим часом, як, наприклад, козаки Лівобережної України, об'єднані у волості, їх не платили.

Для переважної більшості селянства викупні платежі були непосильними. Вже через десять років після реформи це мусила визнати навіть і «Валуївська комісія». Вона відзначила, що платежі селян перевищують прибутковість селянських господарств і що селяни сплачують їх за рахунок сторонніх заробітків. Селяни, які вийшли з кріпосної залежності, несли величезний фінансовий тягар. За землю, споконвічно їм належну і ними оброблювану, їх примушували сплачувати поміщикам величезні гроші. Оскільки селянство не мало чим сплатити кріпосникам за землю, уряд царської Росії, щоб забезпечити інтереси поміщиків, повністю сплатив їм вартість землі відповідно до затверджених викупних актів, але не готівкою, а процентними паперами, які поступово погашались. Державний борг перекладався на селян. їх примушували сплачувати не лише номінальну ціну землі, а й проценти на капітал на протязі 49 років. У зв'язку з цим сума капітального боргу, збільшувалась у три рази. Таким чином, царська держава виступала і в ролі боржника (щодо поміщика), і в ролі кредитора (щодо селянства), а також брала на себе функції по збору з селянства викупних платежів, які з нелюдською жорстокістю стягувала з селян адміністрація волосних установ, мирові посередники і поліція.

Всього селянство України за 49 років повинно було сплатити за землю і своє звільнення понад 490 млн. крб. (замість 166, 8 мли. крб.), з яких до 1906 р. було сплачено 382 млн. крб.

З року в рік збільшувались і земські збори, які йшли на утримання земських управ, повітової і сільської поліції, прокладання і ремонт шляхів, утримання і будівництво шкіл, лікарень тощо. Характерно, що при визначенні зборів взагалі, і земських зокрема, чиновники і волосні правління не зважали на тяжкі економічні умови селянства.

Внаслідок непосильних платежів нагромаджувались недоїмки, які царський уряд стягав за допомогою волосної адміністрації, поліції і навіть війська. Примусове стягнення земських і інших зборів нерідко викликало селянські заворушення.

На початку XX ст., особливо під час першої російської революції 1905–1907 рр. і в наступні роки, під впливом і керівництвом робітничого класу посилюється боротьба селянства проти поміщиків, буржуазії 10; 308.

Селянство царської Росії боролось проти соціально-політичного гноблення і залишків кріпосництва, за знищення поміщицького землеволодіння, непосильних податків, зборів, різних повинностей, які важким тягарем лягали на плечі селян. Боротьба селян інколи переходила у відкриті виступи, які здебільшого зазнавали поразки.

Порівнюючи селянські платежі з поміщицькими, ми бачимо, що селяни сплачували податки в кілька разів більші, ніж поміщики.

За даними Центрального статистичного комітету, в середньому у Росії на десятину селянської землі припадало платежів 3 крб. 93 коп. У багатьох випадках селянські землі були оподатковані вище, ніж поміщицькі, в 11 і навіть більше раз. Лише перша буржуазно-демократична революція 1905–1907 рр. примусила царський уряд частково зменшити ці грабіжницькі платежі. Зокрема, з 1906 р. викупні платежі було зменшено наполовину, а з 1907 р. стягнення викупних платежів припинялося зовсім.

Податки з селянського господарства були такі великі, що нерідко перевищували не тільки прибутки з господарства, а й частину заробітків селян на стороні. Це видно з порівняння суми податків з прибутковістю господарства. Так, середній врожай з десятини у Полтавській губернії, за підрахунками земських статистиків, становив 48 пудів. Таким чином, середнє господарство, наприклад, з 6 десятинами землі при 6 чоловіках сім'ї (при трипільній системі) одержувало (без зерна на посів) 160 пудів зерна. З них 120 пудів йшло на забезпечення сім'ї хлібом. Лишалось 40 пудів, які можна було продати за 24 крб. (по 60 коп. за пуд). Податки ж становили 23 крб. 58 коп. Таким чином, грошей ледве вистачало на сплату податків 8,36].

Природно, що малоземельні господарства не мали змоги не тільки поліпшувати своє господарство, купувати реманент тощо, а дуже часто не були спроможні навіть сплатити податки.

Особливо важко було малоземельним і середнім господарствам у неврожайні роки. Для сплати податків селяни змушені були за безцінок продавати частину свого майна, в тому числі і тяглову силу. Тому після неврожайного року багато селян не могли поставити на ноги своє занепале господарство, обробити землю і мусили здавати її в оренду місцевим багатіям за безцінок з тим, щоб тільки сплатити податки.