58632 (Перехід українських націоналістів на антинімецькі позиції), страница 3

У вересні 1942 р. на окупованій території України розповсюджувалося звернення "урядуючого" провідника ОУН(Б) М. Лебедя "Друзі революціонери, члени Організації українських націоналістів". У ньому в черговий раз критикувалась німецька політика в українському питанні. "Німеччина, — говорилося в цьому документі, — що вдавала союзника й "визволителя", не хоче бачити Україну самостійною і соборною, не хоче, щоб існувала Українська держава, хоче зробити Україну своєю колонією, а український народ панщизняним невільником".

У зверненні містилося застереження щодо Берліна і зазначалося, що німецький окупант "своєю безглуздою політикою поневолення, насильств і мордувань веде до своєї катастрофи". Хоч згаданий документ не закликав до збройного повстання проти гітлерівських загарбників, однак у ньому наголошувалося на необхідності вести боротьбу "спільними об'єднаними силами до розвалу імперіалізмів у союзі з іншими поневоленими народами"⁰, здобувати Українську самостійну соборну державу. Німці розцінили це звернення як ще одне підтвердження антинімецької позиції ОУН(Б), радянська ж сторона вважала його пропагандистським трюком бандерівського проводу, одним із засобів завоювати прихильність українського населення.

Пильно відслідковуючи швидку еволюцію бандерівських організацій від політичних маніфестацій у бік активних дій під гаслом побудови незалежної України, нацисти намагалися зрозуміти, як далеко зайде цей процес, чи не зімкнеться він із діяльністю комуністичних партизанів і підпільників. Зазначені новації в тактиці ОУН(Б) гітлерівці пояснювали тією обставиною, що на початку літа 1942 р. відбулося підписання союзних договорів між Великою Британією, США і СРСР про спільну боротьбу з Німеччиною та її союзниками в Європі. З огляду на такий перебіг обставин, на думку німців, провід ОУН(Б) "намагається також наблизити націоналістичний український рух до більшовицького" і в зручний час збройно виступити проти окупантів.

В інформаційному повідомленні поліції безпеки й СД Німеччини з окупованих східних областей від 23 жовтня 1942 р. констатувалося, що бандерівські організації "по відношенню до більшовицьких банд дотримуються доброзичливого нейтралітету" і що "бандерівський рух зайняв різку позицію проти Німеччини, прагнучи до того, щоб усіма засобами, також шляхом збройної боротьби, домогтися незалежності України"⁰.

17 жовтня 1942 р. німецька поліція здійснила операцію з арешту членів бандерівської організації в Харкові. В ході акції було заарештовано 11 членів ОУН(Б), виявлено підпільну типографію, конфісковано багато пропагандистських матеріалів, 14 скринь зі шрифтом. СД також відмічало, що бандерівці планували "проведення диверсійних і терористичних актів". Не позбавлений інтересу і той факт, що діяльність згаданої бандерівської організації німці пов'язували з розкритою ними "нелегальною комуністичною групою", котра робила спроби залучити "українських націоналістів для своєї мети".

Побоювання поліції безпеки й СД стосовно можливості спільних дій націоналістів і комуністів в рамках антифашистського руху опору поділяв і рейхскомісар Е. Кох. 17 листопада 1942 р. він надіслав до генерального комісаріату "Дніпропетровськ" директиву. В ній зазначалося, що внаслідок невдоволення націоналістичних кіл українства німецькою політикою існує тенденція до їх "зближення з бандами більшовицького походження", а такий процес "був би у вищій мірі небажаним". Намісник фюрера відкидав будь-які надії українських націоналістів на те, що "політика німецького керівництва" в Україні може змінитися, і закликав своїх підлеглих не допускати необдуманих дій проти українського населення, щоб у нього не з'явилося "відчуття несправедливого поводження з ним". Але це були порожні слова, бо Кох наголошував: "колективні заходи проти населених пунктів, де має місце опір німецьким розпорядженням, будуть необхідними й повинні в майбутньому здійснюватися з усією строгістю"⁰.

Бандерівський провід намагався будь-що не допустити несвоєчасного зриву населення Волині—Полісся до збройного опору німецьким окупантам. Широко пропагувалася теза про неприпустимість для українців воювати на боці німців або ж червоних. На засіданні проводу ОУН(Б) пізньої осені 1942 р. було вирішено паралізувати всі спроби як нацистів "зробити з поневолених народів Сходу гарматне м'ясо у боротьбі за німецькі імперіалістичні цілі", так і більшовиків "втягнути поневолені народи до боротьби в обороні російської імперії чи то у формі гекатомб (жертв) у рядах Червоної армії, чи то у формі партизанки на окупованих Німеччиною землях". Замість цього ОУН закликала до мобілізації мас на боротьбу "зарівно як проти німецького, так і більшовицького імперіалізмів" і наголошувала, що це завдання в сучасний момент є "передумовою перемоги у визвольних змаганнях поневолених народів"⁰.

Разом з тим німецька влада, звичайно, не оминала увагою й діяльність ОУН(Б) на ділянці організаційної праці, пропаганди, військово-підготовчої роботи. На теренах рейху органи гестапо впродовж жовтня—листопада 1942 р. здійснили арешт понад 210 членів бандерівського руху; затримання активістів ОУН(Б) здійснювалося постійно й на окупованій території України. Однак, як констатувало 27 листопада 1942 р. у своєму черговому донесенні гестапо, удари по бандерівських організаціях не привели до помітного і тривалого спаду активності ОУН, а розповсюджені останнім часом листівки "вже неоднозначно підбурюють проти Німеччини". Більше того, як зазначалось у донесенні, "прихильники Бандери здійснюють замахи проти німців, зокрема проти членів поліції безпеки..."⁰

Поряд із німцями інтерес до українських націоналістів у цей період почала виявляти й радянська сторона. Вже 3 грудня 1942 р. командир партизанського з'єднання О. Сабуров інформував УШПР, який у цей період дислокувався в Москві, що в районах Пінська, в лісах навколо Острога, Шумська, Мізоча виявлені великі групи українських націоналістів, керівництво якими здійснює Т. Боровець-Бульба. В радіограмі повідомлялося, що націоналісти нападають і розброюють окремі групи партизанів, влаштовують окремі засідки на німців ⁰.

Зазначена інформація привернула увагу Москви. Про неї доповіли заступнику наркома внутрішніх справ СРСР І. Сєрову і начальнику ЦШПР П.Пономаренку. 11 грудня 1942 р. від імені ЦК КП(б)У і УШПР командирам партизанських з'єднань С. Ковпаку, С. Малікову і О. Сабурову була надіслана радіограма із завданням уважно розібратися зі станом і діяльністю загонів українських націоналістів у Житомирській, Рівненській та інших областях, встановити їхню чисельність, озброєння, стосунки з окупаційною владою тощо. Серед інших питань радянську сторону цікавила й можливість залучення українських націоналістів до боротьби з німцями.

Тим часом німецька поліція, яка пильно стежила за радикалізацією бандерівського руху, впродовж грудня 1942 р. завдала чергового удару по осередках ОУН(Б). Зокрема, тільки на території Німеччини було затримано 50 прихильників "нелегального руху Бандери". У Львові нацистам вдалося заарештувати 18 бандерівських активістів, а 4 грудня 1942 р. було схоплено члена проводу ОУН(Б) Я. Старуха (Синій, Стяг) і вже згадуваного І. Климіва (Легенда), котрий невдовзі загинув на допиті в гестапо. Німці також встановили факти проникнення членів бандерівських організацій до підрозділів української поліції у Львові⁰. Однак паралізувати діяльність ОУН(Б) гітлерівцям не вдалося.

3. Антинімецькі збройні акції УПА

17-21 лютого 1943 р. біля Одеська (Львівська обл.) відбулася 3 конференція ОУН(Б). Рішення з військового питання не збереглося, але свідчення учасників конференції вказують на те, що ОУН(Б)остаточно визначилися з необхідністю збройного виступу. Проте українські націоналісти ще не визначилися остаточно, проти кого у першу чергу спрямувати зброю. Вони мали перед собою три ворожі сили.

Безжальними були дії німецької окупаційної адміністрації. Вона грабувала населення, забирала молодь на примусові роботи в Німеччину, а вразі саботажу спалювала села і знищувала заручників. Населення чекало захисту і не розуміло бездіяльності оунівських боївок.

З лютого 1943р. Український штаб партизанського руху (УШПР) розпочав переміщення в район білорусько-українського Полісся з’єднань сумських і чернігівських партизанів. Незабаром тут зосередилися сили, здатні виконувати оперативно-стратегічні завдання в тилу вермахту.

На 3 конференції висловлювалися різні думки з приводу стратегії боротьби. Крайовий провідник ОУН на західноукраїнських землях М. Степаняк пропонував розгорнути проти німців широке збройне повстання, вигнати окупаційну адміністрацію, створити національний уряд і домогтися його визнання західним союзником СРСР. Крайовий провідник ОУН на північно-західних українських землях Д. Клячківський і військовий референт проводу ОУН Р. Шухевич вважали, що збройна боротьба повинна спрямовуватися не проти німців, котрі вже зазнають поразок на фронтах світової війни, а проти червоних партизанів і поляків. На їхню думку, боротьба проти німців повинна була носити характер самооборони народу.

7 лютого 1943р. сотня І. Перегійняка напала на бараки німецької поліції у містечку Володимирець (Рівненська обл.). Виконуючи наказ проводу ОУН(Б), в середині березня українська поліція покинула казарми і зі зброєю відійшла в лісові масиви.

Провід ОУН(Б) швидкими темпами розбудовував УПА, включаючи до її складу загони Т. Боровця-Бульби і ОУН(М). Була створена головна команда УПА, керівництво якою здійснював військовий референт проводу ОУН на північно-західних українських землях В. Івахів. Після його загибелі в бою з німцями 13 травня 1943р. головним командиром УПА став крайовий керівник на ПЗУЗ Д.Клячківський.

У травні 1943р. до керівництва головним проводом ОУН(Б) прийшов Роман Шухевич. Він підготував проведення в серпні 1943р. 3-го надзвичайно великого збору ОУН(Б), що відбувся в Тернопільській області. Збір висунув гасло «боротьби проти імперіалізмів Берліна і Москви» ⁰.

Починаючи з весни 1943р., загони УПА почали планомірно опановувати північно-західний регіон України. В рейхскомісаріаті «Україна» виникли націоналістичні і комуністичні партизанські краї і зони. У німецьких зведеннях вони характеризувалися як «заражені бандами райони».

Партизанська тактика, якої дотримувалися комуністи і націоналісти, мала різне концептуальне походження, а звідси й різні завдання. Керівництво СРСР розглядало бойові дії партизанів у тилу німецьких військ як форму допомоги Червоній армії, цілком підпорядковану подіям на фронті. Головним завданням партизанів вважалися диверсії на комунікаціях і удари по воєнних об’єктах окупантів, які працювали на потреби фронту.

Для націоналістів партизанська боротьба була формою збройної самооборони українського населення на окупованій території. Метою її був захист запілля, накопичення сил і ресурсів для підготовки збройного повстання в слушний час, тобто після виснаження вермахту і Червоної армії у взаємній боротьбі. Тому поза увагою українських повстанців залишалися залізниці, військові комендатури, штаби, місця зосередження і базування бойової техніки. 24 квітня 1943р. командир партизанського з’єднання І. Шитов доповідав Українському штабу партизанського руху: “Диверсійною діяльністю націоналісти не займаються.ю в бій з німцями вступають тільки там, де німці знущаються з українського населення, і коли німці нападають на них”⁰.

Керівництву УПА вдалося істотно ускладнити бойову діяльність радянських партизанів у багатьох районах Волині і Полісся, перешкодити їм в диверсіях. Причина «захисту» німецьких комунікацій була очевидною: кожна диверсія оберталася трагедією для навколишнього населення:німці спалювали села та нищили їх мешканців.

Керівництво ОУН(Б) заборонило командирам загонів УПА вступати в контакт з окупантами, бо ”мости на дорозі до переговорів з німцями спалені“. У відповідь на пропозиції пропонувалося звертатися до німців ”до переговорів з провідником С.Бандерою, який ув’язнений в Берліні“⁰. Але зимою 1943-1944р. керівництво ОУН і УПА взяло курс на фактичне уникнення боїв з німцями. Це пояснювалося наближенням лінії фронту.

Наказом від 22 серпня 1944р. по групі УПА «Захід-Карпати» проти німецький фронт ОУН і УПА остаточно згортався. В наказі зазначалося, що ”німці з опущенням української території перестають бути для нас окупантом і головним ворогом“. Внаслідок цього наказувалося ”оминати усякі зудари з німцями, так і з мадьярами“⁰.

Висновки

Як бачимо, в ході Другої світової війни відбувся перехід українських націоналістів на антинамецькі позиції. Важливим моментом було виявлення негативного ставлення гітлерівської військової адміністрації до націоналістичних партизанських загонів. Зазвичай, після опанування німцями того чи іншого терену, діючі на ньому партизанські групи розпускались або перебували на напівлегальному становищі, не отримавши визнання як частини союзної української армії чи допоміжної міліції. На територіях, котрі контролювалися партизанськими націоналістичними відділами, проводилася робота зі створення української адміністрації та проголошувалося відновлення української державності відповідно до "Акту" від 30 червня 1941р.(див. дод. 3). А це створювало небезпечний для Німеччини прецедент, наслідком якого було те, що керівники ОУН(Б) впродовж літа 1941 р. сприймали вермахт лише як ситуативного союзника, а не як окупанта-господаря, вважаючи, що німці не мають жодного права створювати в Україні політико-адміністративні структури, бо вони, мовляв, уже формуються українцями без сторонньої допомоги. У цій площині, головним чином, містилися й причини суперечностей між Революційним проводом ОУН(Б) та окупаційною владою, які стали основою майбутнього оунівсько-нацистського конфлікту, що до кінця 1942 р. проходив без активної збройної боротьби, а з жовтня 1942 р. переріс у серйозне збройне протистояння.

Таким чином, час від серпня 1941р. по грудень 1942р. слід розглядати як період роздумів і вагань у визначенні позиції ОУН(Б) щодо Німеччини та виробленні такої політики і стратегії, яка б дала змогу бандерівській організації утримати головні позиції в національно-визвольному русі. Впродовж цього часу ОУН(Б) переглянула свої позиції стосовно Німеччини і виробила таку політичну лінію, яка започаткувала рішучий перехід бандерівської ОУН від співробітництва до опозиції німецькій владі, а згодом і до збройної боротьби з Третім рейхом у тих формах, які вважалися доцільними з погляду інтересів націоналістичного руху.