58028 (Ліберальна модель розвитку Росії), страница 4

Аналогічні прогнози сьогодні висловлюються російськими фахівцями з історії політико-соціологічної думки В.І. Шамшуриним, В.Ф. Шаповаловим і ін. [10, 49]

Інші автори пов'язують перспективи російського лібералізму нової, четвертої хвилі з такою його формою, як «новий» лібералізм, або соціальний лібералізм, що зближає цінності вітчизняного лібералізму й соціалістичні ідеї. Так, один з теоретиків «нового» лібералізму С.І. Гессен вважає його «продуктом соціалістичної критики лібералізму». [13, 354] Очевидно, що «розмова про стан і перспективи лібералізму в сучасній Росії представляється вкрай малопродуктивною, якщо вона фокусується на звіренні існуючих у нас ліберальних формацій із західними зразками на предмет з'ясування «істинності» перших, ступеня їхньої близькості до «щирого» лібералізму», тим більше, що існує потужна інтелектуальна традиція російського ліберального консерватизму й «нового» лібералізму. [13, 355] Багато їхніх ідей і цінностей як і раніше залишаються одним з найважливіших компонентів сучасної людської культури й теоретичним фундаментом для можливого в Росії лібералізму нової четвертої хвилі.

«Сила держави опирається взагалі на своєрідне сполучення зовнішньої матеріальної сили з моральною міцністю. Потрібно й те, і інше, а в нас поки немає ані того, ані іншого, оскільки державне життя діється офіційною Росією»,— писав П.Б. Струве ще в 1910 р. [21, 133]. Як пророчо і як злободенно звучать сьогодні його слова, у яких знову чується заклик до духовного відродження Росії, до повернення її колишньої державної величі, заклик до знаходження справжньої свободи па принципах традиції російського ліберального консерватизму.

Як відзначають критики Президента В. Путина, початок XXI століття охарактеризувалося рядом змін, які знизили рівень політичних і громадянських свобод у країні. На провідних ЗМІ практично зникла вільна суспільна дискусія, різко виросли чисельність і вплив бюрократії. Народ робить лише незначний вплив на політику держави, яка переважно контролюється кремлівською і регіональними елітами. [10, 63] Судовий процес проти керуючих «ЮКОСа» в 2004 р. сприяв посиленню контролю федеральних чиновників над приватною корпоративною власністю. На думку юристів, до якого приєдналася Рада Європи, цей процес був проведений із численними процедурними порушеннями, що продемонструвало нездатність судової системи впливати на виконавчу владу. [10, 67]

У цілому, вплив ліберальної ідеології знизився. Хоча Уряд РФ як і раніше включає прихильників ліберальної економічної політики, у результаті виборів у Державну думу РФ 2003 р., у її новому складі не виявилося ні однієї опозиційної партії, яка відноситься до ліберальної. Причини провалу ліберальних партій зв'язують насамперед з падінням популярності їхніх лідерів, відсутністю нових ідей і програм, а також з невдачами реформ 1990-х років [10, 69]. Зазвичай поняття «лібералізм» в очах значної частини населення асоціюється з націоналістичною партією ЛДПР, яка не вважається частиною ліберального руху. Як вважають політологи, це також пов'язане з тим, що ліберальні цінності дотепер не матеріалізувалися в «конкретну, виразну, пояснювальну популярно політичну й тим більше електорально-придатну програму». [10, 72]

Однак, на сторінках малотиражних газет, на окремих радіостанціях й в Інтернеті тривають суперечки про майбутнє лібералізму в Росії. В 2004 й 2005 р. М. Ходорковський опублікував ряд статей, у яких підкреслював, що ліберальна політика повинна бути справедливою й повинна зберігати національне почуття власного достоїнства. В обговоренні взяли участь М. Леонтьєв, С. Митрохін, М. Коржавін і багато інших. Значний вплив на дискусію зробили ліберально-демократичні перетворення, що відбуваються на Україні.

Підсумовуючи, можна сказати, що скептики думають, що сьогодні в Росії для лібералізму відсутній ґрунт: широкий клас власників або (характерна для російського лібералізму) освічена й політично активна інтелігенція. Політичні ознаки, що спричиняються впровадження цієї ідеології (обмеження державної влади, керування країною за згодою керованих і т.д.), не користується значимою підтримкою ні серед народу, ні тим більше серед представників державної бюрократії. Разом з тим, до окремих положень лібералізму спостерігається зростаючий інтерес, і на думку Георгія Сатарова, сьогодні немає кризи лібералізму в країні, — є «криза лібералів». Структура ж демократичних переваг у населення залишається колишньою й становить близько 30 %.

Сьогодні Росія знову перебуває перед вибором, і хочеться сподіватися, що цього разу, коли всі інші моделі й варіанти соціального упорядкування здаються утопічними або «відпрацьованими», Росія виявиться готовою до реалізації помірних, закономірних і — одночасно — змушених-необхідних проектів: або ліберально-консервативної, синтезуючої ідеї класичного лібералізму з віковими підвалинами й національними традиціями державності і духовної культури, або «нового ліберального», що гарантує у своєму соціальному ідеалі всім своїм громадянам «право на гідне людське існування», якщо росіяни, звичайно, хочуть вільну, обновлену Державу Російську, а не вважають Росію «колосом на глиняних ногах»...

Розділ 3. Критика лібералізму в Росії

3.1 Моральна свобода і свобода особи

Якщо ліберальне уявлення про свободу має акцент на наділенні окремих особистостей реальною владою — у першу чергу, контролем над законотворчим процесом, — то в Росії традиційно сильні уявлення про моральну свободу, що часто протиставляється «західним цінностям». Питання про моральну свободу піднімалося в роботах великих російських письменників (Л. Толстого, Ф. Достоєвського), філософів (М. Бердяєва, В. Соловйова), слов'янофілів і західників. Під нею розуміється право на вільний вибір між добром і злом, право вільно любити й вірити, духовна свобода «від оковів усього минущого й тлінного» (В. Шубарт). Моральна свобода розглядається як застава самовдосконалення особистості і знаходиться, коли людина робить свій вистражданий життєвий вибір.

У свою чергу, суспільство «дозволяє людям бути злими, не втручається в їхній вільний вибір між добром і злом; воно тільки в інтересах загального добра перешкоджає злій людині стати лиходієм, небезпечним для існування суспільства» (В. Соловйов). Відповідно до лібералізму, суспільство вимагає від кожної людини дотримання єдиних правових норм, в обмін на надання гарантій громадянських свобод. Навпроти, внутрішня свобода здатна розвиватися й в умовах придушення громадянських прав, коли людина позбавлена «зовнішньої» свободи і яких-небудь владних повноважень.

Як і лібералізм, концепція моральної свободи високо ставить свободу самовираження, тому що це необхідно для пошуку істини й абсолютного добра. Разом з тим, власність не тільки не цінується, але навіть розглядається як перешкода на шляху до духовного звільнення й розвитку особистості. Як писав у своїй статті «Петро Чаадаєв» О. Мандельштам, «моральна свобода рівноцінна всьому, що створив Захід в області матеріальної культури».

Недоліки уявлень про внутрішню свободу найбільш яскраво проявляються у взаємовідношенні особистості з державою. Оскільки моральний закон реалізується тільки на малих суспільних масштабах (родині, громаді), ідеалом такої духовної свободи є, по суті, анархія [12, 44]. Однак анархія несе об'єктивну небезпеку для суспільства, тому люди добровільно жертвують «зовнішньою» свободою і передають політичну владу державі, не укладаючи суспільний договір і не одержуючи натомість ніяких гарантій дотримання їхніх прав. Подібний анархічний світогляд знайшов таких послідовників, як Михайло Бакунін, Петро Кропоткін, Лев Толстой і інші.

3.2 Лібералізм і Російська православна церква

Історично клерикалізм і поняття про устояну релігію були серед головних об'єктів ліберальної критики. При цьому значна частина лібералів позитивно ставилася до релігії в цілому, розглядаючи її як один з фундаментів суспільної моралі і достоїнства особистості. У Росії ці питання стосувалися насамперед Російської православної церкви, яка дотепер є провідною релігійною організацією на території країни.

Головні обвинувачення полягали в тому, що РПЦ входила в систему державної влади, брала участь у політиці, державній освіті і діяльності армії, мала недемократичну структуру, вела боротьбу с будь-якими формами інакомислення, у рамках якої, зокрема, перешкоджала нормальному функціонуванню інших (у тому числі, православних) релігійних організацій.

У свою чергу, РПЦ обвинувачувала лібералів у підриві державного й суспільного ладу, бездуховності й порочному способі життя.

Сучасна критика ідеології лібералізму з боку РПЦ сформульована в «Декларації про права й достоїнство людини X Всесвітнього Російського Народного Собору» (2006 р.) [12, 55]. Свободі особи протиставляється не тільки згадана вище свобода морального вибору, але і свобода від зла. У той час як свобода від зла (гріху) проголошується самоцінною, свобода вибору й інші права людини признаються тільки в тій мірі, у якій вони допомагають сходженню особистості до добра. Тільки роблячи добро й прагнучи до духовних цінностей, особистість здобуває достоїнство. Таким чином, повага до особистості ґрунтується на повазі до моральних законів. У силу цих причин, з погляду РПЦ, права людини в ієрархії цінностей займають підлегле положення стосовно традиційної моралі й повинні шануватися нарівні з вірою, святинями й Батьківщиною.

Точка зору РПЦ у свою чергу зазнала критики. Критики нагадують, що концепції, які у главу кута ставлять цінності (наприклад,соціального прошарку, нації), нібито більш значимі, ніж права особистості, неминуче приводять до тоталітаризму. Подібні точки зору — джерело релігійного фундаменталізму. На думку деяких аналітиків, вище наведена Декларація фактично призиває до визнання «права більшості», «прав сили». [12, 56] Передбачається, що виступи РПЦ проти універсальності прав людини, проти плюралізму й принципів сучасного гуманізму є «держзамовленням» влади, що намагається обґрунтувати процеси згортання демократії і виправдати мілітаризацію країни.

3.3 Комуністична критика лібералізму

Комуністи, будучи послідовниками Карла Маркса, с самого початку своєї діяльності були супротивниками буржуазного лібералізму. В «Маніфесті Комуністичної партії» Карл Маркс обвинуватив лібералізм у недемократичності: «У вашому нинішньому суспільстві приватна власність знищена для дев'яти десятих його членів…особистістю ви не визнаєте нікого, крім буржуа, тобто буржуазного власника». Для рішення цієї проблеми Маркс призивав «знищити власність, що припускає як необхідну умову відсутність власності у величезної більшості суспільств». Наполягаючи на тому, що суспільство розвивається за об'єктивними законами, Маркс думав, що розвинутий капіталізм неминуче створює умови для соціалістичної революції.

В Росії, початку XX століття подібної точки зору дотримувалися меньшовики, які думали, що перехіду до соціалізму повинен передувати період дозрівання буржуазно-ліберального капіталізму. Більшовики вважали, що об'єктивні умови для соціалістичної революції вже дозріли.

У статті «Що таке «друзі народу» й як вони воюють проти соціал-демократів?» В. Ленин підкреслював необхідність діяльності, що здатна втягти маси і найшвидшим образом привести до соціалізму. Такою діяльністю Ленін вважав пропаганду модифікованого марксизму — теорію про диктатуру більшості, при якій не буде класів і держави і яку необхідно встановити шляхом насильницького перевороту.

Однак найкоротший шлях до соціалізму також означав необхідність не тільки боротьби із самодержавством, але й дискредитації лібералізму. Так, у своїй промові «Що таке радянська влада» В. Ленін повторив тезу К. Маркса про те, що капіталізм, капіталістична форма господарювання несумісна з політичною демократією, і зробив висновок, що буржуазна модель лібералізму є утопією. І.В. Сталін у статті «Буржуазія ставить пастку» вказував, що на практиці результатом ліберальної революції буде заміна царського самодержавства «самодержавством буржуазії». У роботі «Теорія пролетарської диктатури» (1919 р.) М. Бухарін стверджував, що «зараз не існує демократичних держав. Те, що існує зараз у Європі, Америці і Японії, є диктатура фінансового капіталу... Всі «демократичні свободи» носять формальний, чисто декларативний характер».

Після Жовтневої революції лібералізм був вигнаний з Радянської Росії, і вперше був реалізований комплекс соціальних заходів. Однак від первісних обіцянок комуністів-утопістів (наприклад, про реалізації принципу «кожному по потребах») радянська влада частково дистанціювалася і, фактично, визнавала, що на сучасному етапі економічного розвитку це неможливо.

Паралельно в капіталістичних країнах під впливом соціал-демократичних рухів були проведені реформи, які також значно підвищили соціальний захист населення. Ці обставини, у сполученні з ворожістю демократичних країн стосовно СРСР, привели до того, що починаючи з 1930-х рр. комуністична критика лібералізму стала усе більш надуманою. Саме слово «лібералізм» вживалося радянською пропагандою й державними діячами найчастіше як лайка і ярлик для опонентів у політичних дискусіях.

Відповідно до розповсюдженої серед комуністів думки, саме перевазі авторитарних тенденцій і придушенню капіталістичних свобод комуністами СРСР був зобов'язаний не тільки високими темпами росту промислового виробництва й економіки в цілому, але й світовим лідерством у багатьох галузях науки й техніки. Зокрема, силами мобілізаційної економіки в найкоротший термін був забезпечений ядерний паритет зі США. Однак ряд економістів думає, що ріст радянської економіки був цілком завдяки її екстенсивному характеру і забезпечувався збільшенням норми нагромадження основного капіталу, рівня зайнятості й експлуатації природних ресурсів. [12, 61] Висувалися аргументи, що при збереженні НЕПу також були б можливі індустріалізація й швидкий економічний ріст.

3.4 Соціал-демократична критика лібералізму

У силу того, що термін соціал-демократія поєднує як соціальних лібералів, так і прихильників демократичного соціалізму, необхідно відзначити, що більш гостра критика лібералізму виходить від останніх. У Росії початку XX століття демократичними соціалістами були есери, які виступали за соціалізм і революцію, але при цьому були супротивниками будь-якої диктатури. Лібералізм есери вважали неприйнятним, оскільки, на їхню думку, ліберали не знали потреб селянства, були прихильниками еволюційного шляху і ігнорували особливості російської реальності. Есери виступали проти приватної власності на землю й призивали до її соціалізації, у результаті якої приватні й державні земельні володіння були б законодавчо передані у власність громад з наступним зрівняльним розподілом.

Підтримуючи вимоги політичного лібералізму, есери вважали неможливим їхнього здійснення при опорі на буржуазію, тому що, на думку одного з ідеологів партії В. Чернова, вираженої в статті «До характеристики суспільного руху у відсталих країнах» (1905 р.), не всяка буржуазія ліберальна.

Розповсюдженим аргументом на користь лібералізму, історично характерним для Росії, є твердження, що лібералізм (особливо, його економічна складова) веде до процвітання. Дійсно, на сьогоднішній день більшість країн з високим рівнем ВВП на душу населення є ліберальними демократіями. Однак прихильники соціальної демократії звертають увагу на те, що серед ліберально-демократичних країн зустрічаються відносно небагаті (Чилі, Коста-Ріка, Угорщина, Естонія) і що в деяких країнах з високими темпами економічного росту (Південна Корея, Тайвань) соціальна політика мала більше значення при визначенні економічної політики в порівнянні із країнами, які дотримуються концепції неолібералізму. Соціал-демократи також часто приводять скандинавські країни як приклад високого рівня благополуччя, досягнутого завдяки сполученню ліберальної політики із соціальною.