57984 (Культурницька діяльність єврейських громад в Україні в середньовіччі), страница 4

Розділ 3. Книгодрукування як основа освітнього процесу

3.1 Загальний стан книжної справи

Такий технічний винахід, як друкарський верстат був безпосередньою причиною однієї з найважливіших інформаційних революції в історії людства. Сьогодні людям, які з дитинства використовують друковану продукцію, важко уявити розмах цієї зміни, але саме в теперішньому середовищі це можливо простежити, якщо провести паралель із тими змінами які відбулись після поширення Інтернету та персонального комп’ютера. Винахід був настільки продуктивний, що з часів першого видання Гутенберга та до кінця XVI ст. у Європі було відкрито близько 250 типографій у містах. Новий метод не тільки суттєво знизив кількість коштів, що витрачались на створення одного екземпляру книги, а й зменшив час її видавництва, створив умови для більш якісного зберігання, печатні літери краще сприймались читачем і зникла проблема почерку.

Ремесло друкаря на початковому етапі поєднувало в собі елементи високої культури і господарської діяльності. Видавці у єврейському середовищі, як правило, були вченими мужами, вони нерідко називалися «законодавцями». Ця професія користувалась великою пошаною і її не ставили на один рівень з іншими ремеслами, а прирівнювали до елітарних видів зайнятості. Видання книги хоча й подешевшало, все ж вимагало немалих економічних витрат. Люди, які займались цією справою, по-перше повинні були бути гарними дільцями, а по-друге мати підтримку громади, кагалу, який фінансував друкарство.

Єврейське книговидавництво мало свої особливості серед яких мають бути виділені такі. Людей, які вміли читати, серед єврейського населення було значно більше, аніж у християнському середовищі. Це забезпечувало велику кількість покупців, ринок збуту був досить широкий, і українські землі займали чи не перше місце у вжитку цієї продукції. Таким чином, єврейський книжний ринок з перших днів своєї появи забезпечив своїх власників великими прибутками, будучи стабільним і рентабельним. Крім того, був великий список базової, фундаментальної літератури, яку мав знати кожен вчений муж і взагалі освічений чоловік. Це були Тора (Писання), Талмуд та Сідур. Навіть християнські друкарі, углядівши більший попит на таку продукцію серед іудейського населення, почали видавати літературу на ідиші та івриті.

Книжки, у минулому рідкісні і недоступні навіть відомим та небідним громадам, стали в XVII-XVIII ст. досить поширеними, дістати їх було відносно легко. На територію України для єврейських громад на початковому етапі розвитку друкарської справи книги завозили головним чином з італійських типографій. Це були твори по луріанській Кабалі, коментарі, праці з етики, проповіді і збірники галахічних постанов сефардських законовчителів. Вплив традицій іспанського єврейства призвів до змін у інтелектуальній сфері, підготовив громади до сприйняття ідей хасидизму. Значна частина бюджету кагалів стала іти на закупівлю з іноземних друкарень літератури.

Проте відразу з’явилась конкуренція італійських та місцевих книговидавців. На боці останніх був Ваад чотирьох земель проте, щоб обмежити випуск фальшивок, він постановив, щоб усі єврейські друкарі отримували дозвіл і згоду на видавництво від старійшин та рабинів тих громад, де вони діяли. Випуск книг був величезним проривом, і їх вартість значно зменшилась, а кількість збільшилась, проте ставлення до книги, як саме до предмета ще довго не змінювалась. Їх зберігали, кожна громада намагалась утворити при синагозі та ієшиві бібліотеку, в яку б входили видання не тільки сакральні, а й сучасні до них коментарі та філософсько-релігійна література. Єврейське книговидавництво саме на території України виникає досить пізно. Пояснюється це двома факторами: по-перше, як вже згадувалось, основна маса продукції завозилась з Західної Європи, в більшості з італійських міст, наприклад Венеції; по-друге, українські землі входили до Речі Посполитої, і більшість друкарень виникала в її центрі, тобто у польських землях, Любліні, Варшаві, Кракові. Відсутність кордонів дозволяла закуповувати з відти видання по дешевшим цінам, на які не впливали митні збори. Тому масово друкарство серед кагалів України стало поширюватись лише в другій половині XVII ст. на етапі повної децентралізації Речі Посполитої , а також після її трьох поділів, коли більша частина східних земель ввійшла до складу Російської імперії.

Один з амстердамських друкарів, який займався експортом книг у Річ Посполиту, вирішив зекономити на митницях і заснував нову друкарню у Жовкві, яка постійно діяла з 1693 р. Це була перше єврейське видавництво на Україні. Потім він передав її своїм онукам, які акцентували увагу на видавництві календарів і книжок суто релігійного змісту. Без змін вона продовжувала свою роботи аж до 1782 р., коли її вимушені були перенести до Львова, великого адміністративного центра Австрійської імперії, в якому легше було контролювати книжкову продукцію цензурним комітетам.

В 1733 р. виникла друга друкарня у місті Турці, окрім неї в цьому місті діяла ще одна друкарня. Невеликі підприємства розгорнули свою діяльність на Волині і Поділлі⁰, в таких містах як Острог, Бердичів, Олексинець, Полоно, Дубно, Меджибіж, Порицьк, Славута, Корець. А також згадуються мандруючі видавництва, що переміщались між Калюсі і Слобківцями. Вони діяли в останній чверті XVIII, але до середини ХІХ деякі з них реорганізувались, інші зачинились, або ж змінили місце. Їх розміщення напряму залежало від стану місцевої громади. Прикладом є Меджибіж, в якому друкарство набирає оборотів із появою тут сильної хасидської громади, яка могла підтримувати його фінансами та освідчини кадрами. На східній Україні малих друкарень було значно більше, ніж у підлеглих Австрії землях⁰.

Порядок видавництва Талмуду на українських землях був обумовлений як економічними, так і адміністративно-організаційними факторами, що сходились у потребах громади. Книговидавництво було майже повністю підпорядковано діяльності парнасів (кагалівського самоуправління) і голов ієшив. Було домовлено, що на Червоній Русі (тобто Західній Україні) трактати з Гемари будуть вивчатись у такому порядку, в якому вони виходять у друкарні Любліна: «По загальній згоді гаонів світу і глав ієшив трьох країн – Польщі, Русі і Литви прийнятий указ, утверджений їх особистими підписами, що в усіх ієшивах зазначених країн буде вивчатись трактат за трактатом, коли надрукуємо їх з Божою допомогою, щоб поширився Закон в Ізраїлі і утвердитися в нашому служінні Всевишньому» ⁰

Суворість цензури, як внутрішньої так і зовнішньої не завжди була однакова. З 1603 по 1725 рр. Ваад і кагальні установи дозволили друкування лишень декількох екземплярів книг. Підчас пожвавлення месіанських рухів, наприклад 1685-1727 рр., суворо слідкували за окремим видом книг, збірниками проповідей. В інші роки тиск почав падати. Таким чином єврейська книга проходила до трьох рівнів цензурування: кагальний, основний ваадівський та державний. В Російській імперії окремий урядовий цензурний комітет для єврейського друкарства був створений лише за імператора Павла Петровича, а до цього протягом 1772 – 1797 рр. книги видавались без усякого цензурування⁰, це був фактичний розквіт єврейського друкарства на теренах України. Починаючи з 1797 р. книжки цензорувались, але спочатку це був лише формальний огляд.

Попри три різноманітні рівні перевірки єврейське друкарство на Україні розвивалось більш швидкими темпами, а ніж у Західній Європі, за рахунок місцевих авторів та сильних громад. Тоді як у Європі кагали стали слабнути, почався процес культурної інтеграції та асиміляції великої частини євреїв, цьому сприяло поширення маскільського руху. Основна культурно-інтелектуальна база східноєвропейської діаспори оформилась в XVI – XVIII ст. Дієвою одиницею в єврейському середовищі був саме кагал, основні рішення щодо релігійно-культурної діяльності виносились на його рівні, і вже потім закріплялись авторитетом надобщинних організацій по типу Ваада. Єврей не міг працювати поза межами громади, будь-яка його діяльність підпорядковувалась кагалу. Відомі мудреці хоча інколи і змінювали місто проживання все ж повинні були тісно співпрацювати із громадою. Поєднання колективного і індивідуального дало поштовх для виникнення хасидизму, ідеали якого в свою чергу вплинули на виникнення у Мордехая Бубера діалектичної теорії. Тут простежується головний принцип діаспори як такої, вона ніколи не може бути остаточно уніфікованою, і буде поділятись на окремі географічні регіони та області.

3.2 Мови книгодрукування та коло читачів

Побутовою мовою іврит вже давно не був, його змінили мови народів серед яких мешкало єврейське населення. Але вплив «лашон кодеш» (у перекладі з івриту означає «священна мова») сприяв виникненню спочатку окремих єврейських діалектів у цих наріччях, а потім і перетворенню їх на окремі мови – ладно і ідиш. Більша частина східної діаспори розмовляла на ідиші – утвореному на основі німецької мови та івриту. В навчанні ж використовувалась «священна мова» - іврит. При переселенні євреї, як правило переходили на мову тієї місцевості куди вони прибули, проте це не стосується ситуації із ідишем у Польщі та на Україні. Замість того щоб зникнути після вигнання ашкеназів з Німеччини, ця мова поширилась по всій східній діаспорі, на неї навіть перейшли громади, що до цього тут мешкали і використовували слов’янські мови.

Більшість творів великих законовчителів на українських землях призначалось для учнів ієшив і випускників, які зобов’язані були знати іврит, в них зацікавленість до розібраних питань у цих книгах поєднувалась із володінням потрібними навичками для їх розуміння. Що стосується інших прошарків населення, то для них більшість літератури залишалась недоступною не тільки через відсутність інтелектуальної потреби у ній, а й через незнання у достатній мірі «лашон кодеш». Основною мовою єврейства як Східної так і Західної Європи до ХХ ст. став ідиш. Єдина для всіх розмовна мова полегшувала комунікацію при зустрічах євреїв, що жили в віддаленні один від одного. Цим користувалась велика кількість проповідників, що переїжджали від одного кагалу до іншого, від Амстердаму до Жовкви, від Гамбургу до Кракова.

Оскільки велика кількість людей не розуміла іврит, виникла потреба в надрукуванні видань на «лашон ашкеназ» (тобто ідиш). Перша така книга була видана ще в 1589 р. у Венеції, і досить швидко поширилась серед єврейства на Україні. За XVII-XVIII ст. поза межами Італії було надруковано близько 36 таких видань. Окремим проривом у культурному розвитку східних та південних кагалів Речі Посполитої став 1790 р., коли в містечку Паричі була видана перша книга, що була написана на східному діалекті ідишу. Проте слав’янізми у виданнях на ідиші відомі ще з 1648 року, коли був надрукований вірш про єврейські погроми вчиненні військами під проводом Богдана Хмельницького, і в ньому зустрічалось два слова «косим» і «постол». Перше іде від іменника «коса», але з доданим івритським закінченням, що означає множину чоловічого роду. Друга редакція цього вірша вже виключала ці слова, щоб зробити його більш зрозумілим для євреїв не зі слов’янських земель. В рамках двомовної системи було віднайдено рішення проблеми освіти тих груп кагалів, які не розуміли івриту. Їм надавалась не формальна освіта, але фактично майже всі могли отримати змогу вивчити іврит чи купити збірки побутових законів на ідиші.

На титульних аркушах і у передмовах до книг на «лашон ашкеназ», котрі друкувались у XVII-XVIII ст., як правило було написано, для якого кола читачів надруковане це видання. Головним чином населення ділили на декілька груп: мужі, жінки та дівчата, юнаки та хлопчики. Більшість літератури на ідиші, що дійшла з того часу призначалась для жінок та дівчат. Часто зустрічаються перемови, що звертались до «дівчат та юнаків», але самі книги були спрямовані на доросле населення, що так і не отримало достатній рівень освіти. Інколи титульна сторінка оформлялась на івриті, як наприклад у виданні «Цеена у-реена» («Підійди і побач»). В передмові цієї книги було написано, що книга для жінок , але знизу йшла приписка: «І чоловік, якщо він ослабне як жінка за шість днів праці для прогодування сім’ї, і в день сьомий буде відпочивати, хай найде він відпочинок у читанні книги цієї, і хай наповниться земля знанням» ⁰.

Хоч на мові ідиш писались, по суті, найрізноманітніші праці, в число читачів яких входили люди різного рівня освіченості, ще довго зберігався стереотип, що це мова простолюдинів, а іврит - мудреців, культурної еліти. Можливо в цьому криється причина того, що у XVII – на початку XVIII ст. автори та видавці книг на «лашон ашкеназ» постійно на титульних аркушах вказували для кого ці книги написані, і яку користь вони можуть принести. Вони хотіли вибачитись за те що видають книги на народній мові. Окремо для цих прошарків населення стали видавати підручники з граматики івриту. Починає збільшуватись кількість випадків, коли християни використовують їх для навчання та наймають собі викладачів з єврейського середовища. Велику роль у поширенні літератури на ідиш зіграли жінки. Вони були не тільки набирачами, дукарями, а й авторами і власницями типографій. Але в найбільшій мірі вони вплинули на її становлення, бо до кінця XVIII ст. були основним прошарком населення, яке читало такі видання.