Курсова робота на тему:

"Кримські татари: історія та сучасні проблеми"

План

Вступ

1. Історія Криму з найдавніших часів до сьогодення

1.1 Історія Криму починається з...

1.2 Велике переселення народів

1.3 Тмутараканське князівство – другий початок відліку історії Криму

1.4 Становище півострова після розпаду Кримського ханства

2. Кримськотатарська проблема в незалежній Україні

2.1 Акт приєднання Криму

2.2 Соціальні проблеми, які виникли з повернення татар на Україну: громадянство, місце проживання, фінансове забезпечення

2.3 Етнічні міжусобиці кримських татар з проросійськими силами

Висновки

Вступ

Переді мною карта України. Двадцять чотири області й Автономна Республіка Крим. Велика наша держава, багата і прекрасна. Різні країни воювали за наші родючі лани та поля, роздирали територію нашої держави по частинам. Були ми і під Москвою, і під монголами, і під Польщею, під Литвою...

Формування території нашої країни мало довгий і складний шлях. Пройшовши політичними та економічними теренами, вона крок за кроком набувала тих кордонів, які ми бачимо сьогодні. Сучасна територія України остаточно була сформована за часів СРСР, а саме в 1954 році з приєднанням Криму до Української РСР.

Яку асоціацію визиває у нас слово “Крим”? Перед уявою починає мерехтіти сонце, в променях якого поблискує море, стоять могучі Кримські гори, розпростерлися виноградники. Дійсно Кримський півострів неначе призначений для відпочинку: Чорне та Азовське моря, субтропічний клімат. Площа Криму становить 25881 кв. км. За переписом населення 2004 року кількість жителів становить 1,8 мільйонів чоловік. Столиця республіки – Сімферополь. Ця територія багата на корисні копалини такі як: залізна руда, солі, лікарські грязі, мінеральні джерела. У різних зонах різні види ґрунтів: в гірській – гірсько-лучні, в горбистій – гірсько-лісові, в степовій – чорноземи.

Недарма на цю територію здавна задивлялися інші народи Заходу і Сходу, Півночі і Півдня. Крим знаходиться у межах своєрідного кордону, розташованого північніше Чорного моря, по якому з Азії в Європу рухались величезні міграційні потоки. Частина цих людських хвиль час від часу зупинялися в Криму, змішуючись з тими, хто жив на півострові. У синтезі різних культур і мов формувався кримськотатарський етнос.

Крим був своєрідним подарунком СРСР, як знак дружби та довіри. Головним приводом цього стала трьохсота річниця з часів Переяславської Ради 1654 року, на якій, як вважали радянські вчені, було проголошено приєднання України до Росії. Можливо, і не було б такого жесту, але на той час Крим майже у всьому залежав від УРСР (і економічно, і соціально-побутово) і не становив такої цінності, яку має зараз. Тоді це була територія в розрусі після довготривалої війни. І хто ж знав, що СРСР виявиться таким вже не “непорушним”?

Залишився Крим у складі нашої країни, а разом з ним і проблеми кримськотатарського народу. Їх витоки сягають ще 1944 року, коли корінних жителів Кримської республіки – татар – депортовано до Узбекистану, як “неблагонадійних”. Після розпаду СРСР вони масово почали повертатися до своєї батьківщини. Але українці заселили вже цю територію і поступатися нею аж ніяк не збираються. Тому і виникають постійні сутички, які інколи закінчуються дуже плачевно.

Головними цілями цієї роботи є: 1) дослідити формування кримськотатарського етносу на території Криму; 2) визначити головні проблеми, з якими зіткнулися татари, повертаючись на Батьківщину; 3) дослідити можливі заходи щодо вирішення цих проблем.

1. Історія Криму з найдавніших часів до сьогодення

1.1 Історія Криму починається з...

Найдавніші археологічні знахідки на території Криму датуються добою палеоліту (близько 100 тис. років тому) і були виявлені у печерах Каїк-Коба. Вже тоді почали закладатися першооснови духовного світу людини. Неандертальські поховання в печерах Криму свідчать про зародження релігійних уявлень та вірувань, а знайдені на деяких стоянках кістяки, різьблені геометричним орнаментом, з гравійованими на них контурами тварин і людей – про перші кроки образотворчого мистецтва.

Згодом, у період мезоліту, відбувається освоєння територій. Вчені знайшли такі пам’ятки цього часу як: Мурзак-Коба та Фатьма-Коба. Населення стає ще на одну сходинку свого розвитку: були винайдені гачки, сіть з поплавками, плоти зі зв’язаних колод.

Першим відомим за назвою населення Криму були кіммерійці, які з’явилися 1500 до н.е. Про них говорять у своїй “Одіссеї” Гомер та Геродот в “Історії” та античні автори, як Каллімах, Стратон. В “Книзі буття” (одній з найдавніших частин Біблії) та в ассирійських клинописних джерелах згадують про цей народ під назвою “гамірра”. Більшість вчених вважає, що кіммерійці є гілкою давньоірландського кочового народу, генетично близького до скіфів. Вони перші, хто перейшов від осілого до кочового скотарства і перші почали виплавляти з болотяної руди залізо. Значні зрушення відбулись в соціальній структурі – все активніше відокремлювалась військова аристократія. На чолі дружини-об’єднань стояли вожді. Провідною галуззю господарства було конярство, яке забезпечувало верховими кіньми воїнів і чабанів, а також давало велику кількість продуктів харчування. Це був войовничий народ, який здійснив походи до країн Передньої та Малої Азії, вів боротьбу з Урарту, Фрігією, Лідією, Ассирією. Розпались військово-політичні об’єднання кіммерійців під тиском іракомовних племен скіфів на початку VII ст. до н.е.

Майже одночасно з Кіммерією на півдні Криму в гірських районах існувала держава таврів – Таврика (IX – I ст.. до н.е.). Вона також була рабовласницькою. Владою в Тавриці володіла родова аристократія. Геродот писав, що таври займались скотарством, у долинах річок – землеробством, на узбережжі – рибальством. Крім того, полювали, знали ткацтво, гончарство, бронзове мистецтво. Свої поселення таври оточували могутніми фортифікаційними спорудами. Спільно з сусідами-скіфами вони воювали проти грецького міста-держави Херсонеса і Боспорської держави, які прагнули захопити землі Таврики. Доля Таврики була трагічно: спочатку вона була завойована понтійським царем Мітрідатом VI Євпатором (II ст.. до н.е.), а потім – римлянами (I ст.. до н.е.). З часом таврів винищили або, за іншою гіпотезою, асимілювали татари. Самобутня культура таврів була втрачена. Згодом кіммерійці біли витіснені скіфськими племенами, так і не змігши утворити справжню державу.[11, с.23-24]

В VII ст. до н.е. Кримський півострів був заселений скіфами, які створили тут державу Земну Скіфію зі столицею у м. Неаполь-Скіфський, що проіснувала до ІІІ ст. н.е. Характерною рисою їхнього суспільства була неоднорідність. На думку деяких вчених, мігруючі племена мали ірландське походження, а осілі – праслов’янське коріння. Поділялись скіфи на дві групи: скіфи-кочівники, основним заняттям яких були кочове господарство і грабіжницькі воєнні походи, та скіфи-орачі, які займались зерновим землеробством. Що до соціально-політичної ситуації можна зазначити ту особливість, що панівне становище належало царським скіфам, які вважали решту населення своїми рабами, в основі системи управління лежала “варварська демократія”. [2, с.30]

VІІІ-кінець VІІ ст. до н.е відомі в історії як етап “великої грецької колонізації”. Досліджуючи причини цього явища, було визначено найголовніші з них - аграрна та торгівельна. Це - нестачі землі в метрополії, постійне збільшення кількості населення, що зумовлювало міграції і торгову експансію.

Перша грецька колонія була збудована на острові Березань у VІ ст. до н.е. Вже на узбережжі виникає ряд селищ, зокрема Тіра (на лимані Дністра), Ольвія (на березі Буга), Феодосія, Керкенітида, Пантікапей – на місці Керчі, Фанагорія – на Тамані. Колонії мали такий самий політичний лад, релігію, побут, як і їхні метрополії. Тут створювали так звані поліси. Полісна модель суспільного устрою, яка об’єднувала місто (як культурний та політичний центр) та хору (прилеглу сільськогосподарську округу), що давало змогу місту-державі бути повністю самостійною. З колоній метрополії отримували хліб, рибу, мед, віск, худобу. В колонії постачалося вино, маслини, металеві знаряддя, посуд. Грецькі поліси за своїм політичним устроєм були рабовласницькими республіками, які мали свою законодавчу (народні збори), виконавчу (колегії та магістрати) і судову влади.

У 480 році до н.е. під впливом монархічних традицій виникає Боспорське царство, в яке ввійшли об’єднані династією Археанхитидів міста Пантікапей, Фанагорія та Германагсу. Утворення цього царства відносять до грецького періоду (друга половина VII –середина I ст. до н.е.). Цей час характерний виникненням нових міст на Кримському півострові, підтриманням зв’язків з материковою Грецією, активною урбанізацією (підвищення ролі міст, планування міських кварталів, побудова оборонних мурів), започаткуванням карбування монет.

Потім починається другий період другий період розвитку античних колоній – римський (середина І ст. до н.е. – ІV ст. н.е.). В цей час відбуваються постійні війни з понтійським царем Мітріадата VI Євпатора, внаслідок чого Греція одне за одним губить свої міста-держави. Як наслідок – переорієнтація на Римську імперію. Міста Тіра, Ольвія та Херсонес входять до складу римської провінції Нижньої Мезії. Характерними рисами даного періоду є варваризація населення полісів, натуралізація господарства, занепад міст-держав внаслідок постійних агресивних вторгнень кочових племен.

Найвідомішими містами були Херсонес та Ольвія. У Херсонесі знайдено широкі бруковані вулиці, майдани, цистерни для дощової води, каналізаційні труби, водогін. На вулицях стояли стели – мармурові плити з викарбуваними урядовими декретами. Ольвія – культурний осередок, мала розвинену місцеву промисловість. Тут виробляли зброю, кераміку, ювелірні вироби, карбували власну монету. У V ст. до н.е. місто відвідав “батько історії” Геродот. Його дуже цікавили ця невідома країна та її жителі.

Античні колонії мали великий вплив на історію Криму. Грецькі переселенці передали місцевому населенню прогресивні технології землеробства й ремесла, активно залучили його до товарно-грошових відносин. Високий рівень античної культури впливав на духовний світ місцевого населення, значна частина мешканців була грамотною, діти навчалися в гімназіях, ставилися театральні вистави, поширювалась література...

1.2 Велике переселення народів

З ІІ до VII ст. н.е. триває Велике переселення народів. Першим поштовхом цього процесу стало переміщення готів з Прибалтики до Причорномор’я. Вони зосередилися в степових зонах Криму і навіть деяких античних містах. У 375 році готів перемогли гуни, витіснивши їх при цьому в Кримські гори, де їхня невелика держава проіснувала до кінця XVст. Про гунів римський історик А. Марцеллін писав: “Плем’я гунів живе за Меотійським болотом у бік Льодовитого океану і перевищує в своїй кількості всяку міру. Ніколи не ховаються в які б то не були будівлі, немає укритих очеретом куренів. Вони кочують по горах і лісах. Тіло прикривають лляним одягом або зшитим із шкурок лісових мишей, на голову надягають криві шапки, на ноги – козячі шкурки (взуття не виробляють)... Вони ніби приросли до своїх коней... День і ніч проводять вони на коні, займаються купівлею і продажем, їдять і п’ють, навіть сплять. Не знають вони над собою суворої царської влади і нищать усе, що трапляється їм на шляху. В бій кидаються, вишикувавшись клином, а потім раптом навмисне розсіюються і нападають хто де...”

З VII до VIII ст. тут панували хозари. В середині VII ст. у Прикаспії та Приазов’ї утворилася нова держава – Хозарський каганат. І хоча столиця держави – Ітіль – розташовувалась аж в гирлі Волги, все одно влада її поширилась згодом і на Крим, а саме наприкінці VII ст.. Тут населення було складним з етнічного погляду. На території Кримського півострова проживали скіфи, сармати, греки, готи, а також слов’яни, що проживали тут з ІІІ ст.. Вони займались землеробством та торгівлею, в чому важливу роль відіграв Херсонес. З VI ст. він входив до Візантійської імперії. У IX ст. місто переживало економічне й культурне піднесення. Жили в Херсонесі і русичі. З VI ст. у залежності від Візантійської імперії перебував Боспор, що наприкінці VI ст. був захоплений хозарами. Згодом Боспор перейшов у володіння руських князів та дістав назву Корчів. На південному узбережжі Криму у VI ст. проживали готи, утворивши “державу Дорі”. А згодом Візантія збудувала тут фортеці Алустон (сучасна Алушта) і Горзувіт (нині Гурзуф), а також відбудували міста Пантікапей та Сутдея за часів правління Юстиніана І (527-565 рр.).[9. с.64]

Починаючи з IX ст., кримські землі були об’єктом зацікавлень слов’янських племен. Київські князі Ігор та Святослав Ігорович намагалися оволодіти Кримом. У Ігоря нічого не вийшло. А Святослав, здійснивши похід у 965 році, завдав поразки Хозарському каганату й зруйнував Ітіль. Ослаблення каганату мало неоднозначні наслідки: з одного боку, воно сприяло консолідації східнослов’янських племен у межах Давньоруської держави, з іншого боку, падіння Хазарії відкрило шлях на Русь кочовим народам Сходу, насамперед печенігам. А в 988 році Володимир Великий здійснив на Крим воєнний похід, здобувши при цьому Корсунь (Херсонес)...

1.3 Тмутараканське князівство – другий початок відліку історії Криму

Другим початком відліку історії Криму вважається утворення на сході півострова Тмутараканського князівства. В українській мові “Тмутараканню” називають щось дуже далеке і глухе. Це князівство було відірваним на сотні кілометрів від Русі – Середньої Наддніпрянщини, але зберігало лояльність метрополії Києву і Чернігову, хоча між Тмутараканню і Києвом відбувалися постійно численні мандрівки орд іноетнічних кочовиків.

У Тмутаракані, як правило, княжили князі Чернігівської династії. Першим відомим історії князем був син Володимира Великого – Мстислав, який був при владі з 988 по 1022 рр. Перед тим його батько Володимир захопив Візантійський Херсонес. Володимир взяв його облогою, переконавши постачання води до міста, а потім, згідно з літописом, сказав Візантійським імператорам (тоді їх було одразу двоє): «Ось я взяв ваше славне місто. Чув я, що маєте сестру, дівчину. Якщо не віддасте за мене заміж, то зроблю вашій столиці те саме, що і цьому місту зробив». Володимир охрестився у Корсуні та, на відміну від більшості завойовників, не руйнував, а будував. Він збудував в Корсуні церкву святого Іоанна Предтечі на горі, що її насипали мешканці міста під час облоги, палати для себе (на випадок, якщо доведеться повернутися) та привіз у Київ трофеї — двох мідяних ідолів, а також чотирьох мідяних коней, які стояли біля Десятинної церкви аж до монголо-татарської навали. Тож, усе закінчилося взаємною вигодою – імператори обміняли на царівну своє ж власне місто. Як сказано в літописі для “охорони від підступних греків” Київський князь залишив свого дев’ятого сина Мстислава. З 1019 р. було укладено мир між Ярославом та Мстиславом, за яким чітко було розмежовано кордони територій, де вони правили.