57729 (Історія Почаївської Лаври), страница 4

У другій половині ХVІІст. Троїцька церква збагатилася двома бічними приділами зі своїми власними престолами. Проте стосовно їх просторового положення та найменування різні джерела подають суперечливі відомості . На гравюрі Н. Зубрицького на полізахідної бані Троїцької церкви та біля східної апсиди позначені відповідно проепстоли Преображення Господнього та Благовіщення Діві Марії. У своїй гравюрі Й. Гочемський подає іншу експлікацію: на східній бані Троїцької церкви так само позначено престол Преображення, але на Західному стоїть інша позначка – церква Воскресіння Господнього, яка у Н. Зубрицького була на рівні другого ярусу старої церкви.

У той же час у “Сказанні” Амвросія знаходимо взагалі принципово відмінне твердження: буцімто віс церкви (Преображення, Благовіщення, Воскресіння, св. великомученика Федора та Перемоги Божої Матері) з того чи іншого боку прилягали до Троїцького храму. [1.ст. 22]. У монографії І. Огієнка взагалі не йдеться про просторову диспозицію, а лише стверджується, що біля Троїцької церкви розміщувалися два приділи – Успенський та Благовіщення [13. ст.268]. Як бачимо, інформація дуже суперечлива, але, на наш погляд, найближчою до фактичного стану слід вважати гравюру Н. Зубрицького, як джерело найбільш раннього походження.

Після 1675р. побудовано ще одну споруду – невеличку церковку в ім’я Перемоги Божої Матері. Розташувалася вона з протилежного, північного боку монастиря, але не як окрема будівля, а між двома корпусами чернечих келій. Судячи з гравюри Н. Зубрицького, це був невеликий дерев’яний однобаневий храм, більше схожий на капличку зі світловим барабаном.

Отже, на кінець ХVІІ – початок ХVІІІ ст. Почаївський монастир мав три основні церковні споруди. У найдавнішій, Успенській церкві, окрім головного престолу, у надбудованих рівнях розміщувались додаткові престоли – в ім’я Воскресіння Господнього та св. великомученика Федора. Останній, очевидно, був улаштований з ініціативи Федора Домашевського ще до фундації нового храму. Незаперечною домінантою всього архітектурного ансамблю стала Троїцька церква (1649р.). Два додаткові престоли вона отримала пізніше – в другій половині ХVІІІст.

3.1. ХХ – початок ХХІ ст. для Лаври.

Роки першого десятиліття ХХ – го століття були благополучними для Лаври : святкові богослужіння, тисячі паломників-богомольців, візити ієрархів інших церков, часті місіонерські з’їзди, велика просвітительська робота, побудова Троїцького собору, відновлення Свято-Духовного монастиря-скита, чудесні зцілення хворих, біснуватих. Все це свідчило про істинне Православ’я.

Але всі ці благодатні і мирні дні для Лаври, і для всієї Волині скінчилися коли почалась Перша Світова війна.

На Волинській кафедрі – архієпископ Євлогій (Георгійєвський). Він получив телеграму від прокурора Священного Синоду “Бережіть Святині”. Волинська єпархія була прифронтовою і владика Євлогій як священноархимандрит Лаври взявся за евакуацію монастирських цінностей. Дякуючи наміснику монастиря архімандриту Паісію, з святині було вивезено все: від дзвонів до рахіва і свічкового заводу.

В монастирі залишилось всього вісімнадцять чоловік, і то не надовго: двох старців вигнали на вулицю, - їх приютили місцеві жителі, інших відправили в Угорщину, в лагер полонених. Там вони пробули 2 роки.

Вслід Брусиливського наступу в Галіції в Почаїв приходять російські війська. В лаврі призупиняються богослужіння. Архієпископ Євлогій, зробивши молебень, не покидає святиню все літо 1916 року. Повертаються з полону монахи.

Рік 1918. Повертаються з Житомира Лаврські Святині. Привезені дзвони, - їх підняли і встановили на дзвіниці. “Ставши на коліна зі слізьми на очах християни подякували Богу і Пречистій Діві за виявлену милість”. [ ст.13].

Рік 1925. Волинь тоді належала Польщі, а з нею і Лавра знаходилась під юрисдикцією митрополита Варшавського і всієї Польщі. І так до 1939 року. В червні 1925 року було отримано розпорядження про перехід на новий стиль. Монахи і духовенство звернулись до православного народу краю не приймати цього нововведення, бо через нього може порушитися принцип православного життя, його соборність, порушення канонів і як наслідок – розкол в Церкві. З кожним днем тиск польського правління на церковне життя православних посилювався. Існуванню Лаври як православної святині загрожувала тоді “ревіндикція” – передача храмів католицькій церкві. На захист виступив весь православний народ і відстояв свою віру.

Рік 1945. Лихоліття Великої Вітчизняної війни пройшло. З фронту повертаються монахи, в храмах возносяться молитви. Спішать поклонитися Лаврським святиням паломники.

Але радість церковного світу знову “потемнішала”. Нова влада по-своєму віднеслась до вікової святині: типографія з іконописною майстернею, монастирський млин, свічковий завод – все було відібрано у власників монастиря разом з полями, лісами, садами.

І все ж таки монастир існував.

Рік 1958. В період 60-х років, коли монахів виганяли з келій, знущаючись поливали водою з пожежних машин, відбирали прописку, садили у в’язниці, силою ложили в психіатричні лікарні.

І це терпіла святиня…

Рік 1990. Почаївська Лавра святково відмічає свій 750-літній ювілей. Все бачила святиня на своєму життєвому шляху: підйоми і падіння, занепад і розквіт. Знову загорілася лампада монахівської молитви в Свято-Духовному скиті, який був закритий під час останніх гонінь. При Лаврі відкрита недільна школа Закона Божого, а трошки пізніше і Духовна семінарія. В серпні 1997 року святиня святкувала 400 – літній ювілей перенесення чудотворної ікони Богородиці з замку Анни Гойської на Святу гору.

Рік 2001. Почаївська лавра вступила в ІІІ – те тисячоліття. Дивує кожного богомольця і паломника сьогоднішній об’єм будівничих і ремонтних робіт в Лаврі і підвідомчій їй семінарії. Тут нові часові: в пам’ять 400-ліття перенесення Почаївської чудотворної ікони Божої Матері в честь 2000-ліття Різдва Христового; літня церква; нова книжно-іконна лавка; готель для паломників. “Кожний, хто приходить сюди, бачить все на свої очі, відчуває повноцінне життя, заступництво Богородиці, благословення великих Почаївських угодників і чудотворців, преподобних Іова та Амфілохія”. [10.ст.64].

Рік 2002. Почаївська Лавра поповнилася ще однією святинею – нетлінними мощами преподобного схиігумена Амфілохія. Його прирахували до числа святих 12 травня 2002 року. В цьому році в Свято – Успенський Почаївський Лаврі велике свято – колонізація.

Рік 2003. Засоби масової інформації розповсюджують неправду про наслідників Лаври. Монастирські будівлі повністю не повернені, монахи живуть на правах оренди. Так звані “патріоти” всіма силами не дають духовному з’єднанню з Канонічною Православною Церквою. [3.ст.156].

Але в цій ідеологічній боротьбі все ж таки монастир залишається тим, чим він був від початку його існування.

Рік 2004. День і ніч. Свята лавра в молитвах. Тисячі паломників їдуть туди звідусіль.

Твердість віри монахів, вірність молитовному уставу дарує надію, що Почаївська Лавра, здавна православна разом з своїми Святинями, і на майбутні століття залишиться твердинею Православ’я. [3. Ст.17].

Богом вибрана, охороняюча і прославлена ним святиня сіяє дивною красою. Почаївська Лавра служить джерелом світла і духовної радості паломників.

На початку ХХ ст. серед двадцяти шести монастирів Васиманського чину, що входили до складу греко-католицької єпархії на теренах тогочасної Російської імперії, Почаївський монастир був одним з найбільших і найбагатших. Одних лише власних підданих мав 234 душі; не рахуючи численних прихожан. Монастирський капітал під процентами перевищував 144 тис. руб. [8. ст. 209]. Значний прибуток приносили щорічно й тисячі паломників з усіх усюд – представників не лише греко-католицької, але й римо-католицької та православної Церков.

Після входження Волині до складу Росії царська адміністрація зі зрозумілих політичних міркувань без особливої симпатії ставилася до діяльності василіан на українських та білоруських теренах.

Стало очевидним, що справа йде до повної ліквідації уніатства в Росії.

З цілком очевидним наміром зміцнити підвалини православ’я на південно-західних кордонах Російської імперії, де була дуже сильна католицька конфесія, 14 жовтня 1833 року імператор Микола І затвердив синодальне подання про присвоєння Почаївському монастиреві звання Свято-Успенської лаври, в якому зазначалося: “займати їй в порядку православних обителей після трьох існуючих Лавр четверте місце”. [1.ст.178-179].

У другій половині ХІХ ст. в Лаврі відновила свою діяльність друкарня, в якій видавалися переважно богослужбові та церковні книги. Протягом 1867-1915рр. виходили друком “Волинські Єпархіальні Відомості”, на сторінках яких у неофіційній частини регулярно друкувалися й дослідницькі праці з історії та краєзнавства Волині. Окрім того, у Лаврі було створено іконописну майстерню та давньосховище, або музей старовини. До Лаври належало декілька скитів, серед яких найбільш відомими були “Козацькі Могили” та “Рудня Почаївська”.

Перша світова війна змусила лаврських ченців евакуювати майже все те рухоме майно, що мало якусь цінність. На Схід було вивезено значну частину бібліотеки, архів, церковні речі, дзвони, обладнання свічкового заводу.

Після Ризького договору 1920р. західна частина Волині разом з Почаєвом увійшла до складу Польщі.

За крок від небуття опинилося Лавра в 1960р., коли туди навідався тогочасний комуністичний лідер СРСР Микита Хрущов. Заклавши руки за спину, він оглянув лаврські храми і дійшов висновку про необхідність взагалі закрити монастир через його “шкідливість”. Лише завдяки протестам світової громадськості цей задум задум не був втілений у життя. Одначе без наслідків ці відвідини теж залишилися. Під секуляризацію потрапили монастирські поля, присадибні ділянки та великий сад : у келіях тоді залишилось тільки чотири ченці.

Після розпаду СРСР з притаманним його владній системі войовничим атеїзмом Почаївська Лавра вивільнилася з-під настирливої опіки держави. Відійшли в минуле утиски та недоброзичливість світської влади.

Зараз Почаївська Лавра підійшла до початку нового тисячоліття у свій красі та неповторній величі. Проте невблаганний плин часу дається все-таки взнаки. У стадії реставрації перебуває один з важливих елементів монастиря-архієрейський будинок, який вдало доповнює південну панораму монастиря, також тривають ремонтно-реставраційні роботи в будівлі колишнього службового корпусу.

3.2. Амфілохій (Головатюк, 1894-1971) – новий світильник віри і

благочестя монастиря в ХХ – столітті.

Родився преподобний на Волині, в селі Мала Іловиця, в благополучній багатодітній сім’ї і при святому хрещенні йому дали ім’я Іаків. Дитинство і юність пройшли в рідному селі. Хлопцем він був призваний в царську армію. Пройшовши через багато випробувань, він в 1925р. вибрав тернистий шлях спасіння в монашестві і поступив в Почаївську Лавру.

А. Гудима в своїй книзі “Почаївський монастир в історичній долі українства” писав : “ В працелюбстві і послушанні Іаків виконував новоначальні завдання і був достойним монашеського постригу з іменем Йосиф. В той же час він починає лікувати хворих і стає особливо популярним як костоправ”. [3.ст.76].

Під час гоніння на церкву влада планувала перетворити Лавру в музей атеїзму. За всіма віруючими, монахами і паломниками був встановлений суворий контроль, а потім примінялися репресії, тюрми… Але ніщо не зломило стійкості монахів, які переносили всю мужність і спокійно, готові, якщо потрібно віддати життя за віру. В храмах монастиря цілодобово світилися лампади і говорилися молитви.

Гудима пише : “Отець Йосиф часто ночі проводив в храмі, де до ранку служив акафісти. В свій час своєю мужністю і сміливістю він відстояв Троїцький собор. Але скоро за це отця Йосифа арештували і помістили в психіатричну лікарню. Всі хто знав старця не переставали домовлятися щоб його звільнили, чого і добилися, але в Лавру влада заборонила повертатися…” [ ст.76].

Отець Йосиф поселився в рідних. Після того як одного разу по намовлянню влади він був збитий до півсмерті; боячись за життя старця, його постригли в схилу з ім’ям Амфілохій. З милістю божою він ще багато років служив людям, получивши від Господа дар зцілення, який приховував, щоб уникнути слави. Десятки, якщо не сотні тисячі людей, зцілив преподобний. Все життя святого було присвячене служінню Богу.

Після його смерті в 1971р., в місті поховання старця стали творитися чудеса і зцілення, які не зупиняються і по цей день.

Перед святом Великодня 2002 року рішення Священного Синоду Української Православної Церкви 12 травня схиігумен Амфілохій зарахований до числа святих. Під час канонізації на небі було видно Зношення Святого Хреста.

Отже в ХХ-му столітті в Православній Лаврі був отець Амфілохій, який не тільки при житті, а й після смерті допомагає людям, зцілюючи їх від різних хвороб і напастей.

3.3. Храми Почаївської Лаври.

Собор Успіння Божої Матері.

З вершини гори до неба піднімається Успінський собор. Його вінчає великий купол. Над центральним входом – ікона Успіння Божої Матері. Храм має хрестоподібну форму. Він розділений на три частини аркадами колон, які вражають живописом і багатством навколишнього.