57245 (Другий Зимовий похід УПА), страница 4

Полк. Отмарштайн, остаточно зневірившись у людях, що стояли в національному проводі, хотів на час відійти від тих справ і перетворити їх страшний і трагічний зміст. Резигнуючи з військової служби полк.Отмарштайнові довелося ще мати прикрі балачки з особами з оточення Головного Отамана Симона Петлюри, що ще більше загострило його відносини з українськими політиками. Внаслідок того він вирішив довше не прикривати відомих йому злочинців, але виступати публічно й оголосити ті важливі документи. З іншого боку, щоб з тими інтригами покінчити, полк. Отмарштайн вирішив виїхати з Польщі в рідні краї до Бессарабії, яка тоді вже належала Румунії, і там опублікувати всі документи, що стосувалися повстання й Листопадового рейду, які йому вдалося роздобути, щоб розкрити нечесну гру Чеботаріва. А тому, що ті документи за торкнули б багато визначних осіб, не тільки українців, але також і поляків, опублікувати їх у Польщі було неможливо, бо цензура не пропустила б.

На підставі доступних документів, мабуть, не зовсім слушно обвинувачувати тільки «союзника» за його віроломство та трагічне закінчення Листопадового рейду. Як знаємо із спільного засідання представників польського Генерального штабу з ген. Тютюнником і полк. О.Данильчуком 24 – 25 вересня 1921 року у Львові, поляки радили не йти в похід в Україну, вважаючи, що відповідна нагода на те вже проминула, бо ситуація, «що заіснувала в Україні, не надається до проведення такої акції», остаточно, на вимогу ген. Тютюнника, а зокрема полк. Данильчука, який від імені Головного Отамана С.Петлюри заявив, що Український штаб хоче зробити той рейд за всяку ціну, Польський Генеральний штаб погодився на проведення такого рейду. І тому, власне, провина лягає не тільки на самого ген. Тютюнника, але також і на Головного Отамана Військ УНР С. Петлюру та на уряд УНР.

Бій під Малими Миньками був останнім боєм української армії періоду Визвольних змагань. Через помилки командування Повстанчої Армії дійшло до поразки повстанців біля села Малі Миньки й до розстрілу 359 вояків-повстанців під Базаром. І тут український воїн довів свою відданість своєму народові, своїй Батьківщині. Сотн. Рогозний у своєму описі боїв під Малими Миньками — Базаром висловив думку, «що катастрофу можна було оминути, коли б армія відійшла з-під с. Миньки хоч би на дві години раніше. Безперечно. — писав він, — і цей маневр не врятував би акції, яка вже в бою під с. Леонівкою була непоправно програна. Але в такому разі, може, пощастило б хоч врятувати сотні людей, що потім загинули, і довести їх знову до Польщі»[4,25].

Цифра 359 знайшла в українській літературі широкий відгомін, з одного боку — подив і гордість за тих вояків-патріотів, які воліли краще геройськи вмерти, ніж піти на службу ворогові. З іншого боку, зростало обурення за розстріл безборонних вояків-полонених і ненависті) до большевиків та їхньої чека. І зовсім слушно, бо моральне право було на боці українських повстанців. Українські вояки-повстанці не йшли воювати москалів до Росії, не грабували й не вбивали мирних росіян у їхніх містах і селах. Вони намагалися визволити свій рідний край від напасника й, воюючи на своїй власній землі, обороняючи свою Батьківщину, карали наїзника за його злочини, вчинені над українським народом. «Вони билися і впали теж, як у Малих Миньках і під Базаром, за волю й добро свого народу, як ніколи загроженого походом москалів на тотальне знищення України. Вони достойно й виразно відповіли чекістам: «До вас служити не підемо», й ані один не благав у них помилування. Вони вмирали смертю воїна найвищих чеснот із вірою, що народ не проспіть того катам, не задля самої помсти, але для справедливості». Тому-то «наші втрати в Малих Миньках і під Базаром» слід розглядати не як трагедію, але. як це каже учасник тих подій сота. Дмитро Герчанівський, — «подиву гідну мужність наших вояків».

Висновок

Аналізуючи результати 2-го Зимового походу Повстанської Армії УНР, слід підкреслити, що його проведення не було належним чином підготовлене. Більше того, ППШ не врахував всіх обставин з військової точки зору. Цей рейд не приніс, та і не міг принести результату, на який розраховувало командування штабу, - на загальне повстання в Україні. Це був скоріше порив безнадії і відчаю, який став завершальним етапом українських визвольних змагань 1917 – 1921 років. Проте це не применшує героїзму учасників походу, які йшли на вірну смерть, використовуючи останню, хоча й малу можливість відстояти право жити в українській державі.

За часів радянської влади згадувати про героїв Другого Зимового походу було заборонено. Спогади про них намагалися витравити з народної пам’яті, занедбавши їхні могили, а також сформувати викривлену оцінку прагнень героїв, обзиваючи їх буржуазними націоналістами, ворогами радянського ладу. Репресії 1930 – х років винищили тих, хто зберігав пам’ять про жертовну смерть учасників повстанського рейду, різним чином публічно не засвідчуючи.

У листопаді 1941 року Центральний Провід ОУН, зокрема і наш земляк Олег Ольжич, став ініціатором вшанування пам’яті героїв ІІ Зимового походу. На могили розстріляних прибуло багато люду. І звучало над громадою, яка схилила у скорботній задумі голови, сумні слова Олега Ольжича:

Позаду смерть! Чекає Звіздаль

Не місце страти – тріумфальна арка

Тепер вже піде у весняну даль

На все твій шлях негнутий прямо.

26 серпня 2000 року у селі Базар Народицького району відкрили меморіал героям Другого Зимового походу. Слава героям, які віддали життя за вільну Україну!

Слід зазначити, що ми розуміємо неминучість помилок у цьому дослідженні. Насамперед, через неможливість звірити дані анкет з іншими джерелами. По-друге, намагання декого з полонених (на нашу гадку, переважно старшин) приховати дійсне прізвище, ім'я, по-батькові, місце народження, військове звання, освіту тощо. Ще одним моментом, що ускладнював роботу, стала невиразність почерків тих, хто заповнював анкету, як і те, що анкети заповнювалися олівцем, до того ж, 85 років тому. Ускладнювало розпізнання анкетних даних й те, що поверх них була написана резолюція: "Расстрелять. м. Базар. 23 (або 22). XI. 1921 г. Гарькавый, Котовский, М. Фриновский, Лившиц..." (і ще один нерозбірливий підпис, очевидно Іванова). Ця резолюція, а також підписи були написані хімічним олівцем розмашисто, з притиском. Накладання ліній ускладнювало діагностику прізвищ та інших даних. Напевно, й не всі козаки і старшини виразно називали свої прізвища і той, хто фіксував їх, міг частково видозмінювати їх. Є підстави припускати, що допит вели малограмотні слідчі-чужинці, що не знаючи української специфіки, вносили і свою дещицю плутанини.

Характерним було непоодиноке розходження написання прізвищ в анкеті і у списку розстріляних. Тобто, самі більшовики подекуди подавали дві версії одного й того ж прізвища. Інколи це допомагало нам вияснити найбільш вірогідний варіант. Хоч і не завжди... Складалося враження, що інколи у списку уточнювали прізвище, а подекуди, навпаки, змінювали його до невпізнання.

У пошуках інколи допомагав варіант, наведений у реабілітаційному висновку, хоч треба зазначити, що той, хто підготовляв ці висновки, подекуди додавав і власні помилки, що призводило інколи до "реабілітації" неіснуючих людей.

Щоб збільшити шанси знайти рідних розстріляних у м. Базар і донести до них правду про тернистий шлях їхнього родича, ми вирішили подавати й назву сіл чи волостей, точних назв яких встановити не вдалося. Але оскільки місцеві люди краще розбираються в топоніміці своєї місцевості, то вони й допоможуть нам згодом встановити істину.

Список використаних джерел

1, 5, 6. Герчанівський Д. Вигнати окупанта. – Мюнхен: Видавництво Крайової Управи Братства колишніх Вояків 1 – ої Української Дивізії УНА в Німеччині, 1963. С.48.

2, 12, 13. Вишнівський О. Базар. Голгота 359 – ти. – К.: Незборима нація, 1997. – Ч. 17 (130). С.3.

3, 8. Кузь К. Під Малими Миньками. – Вісті Комбатанта. Торонто – Нью – Йорк, 1971. – Ч. 6. (56). – С. 8.

4. ДА СБУ, арх.. 74629 фп, т.1, арк.. 33 зв. Знайшов Р. Коваль.

7. Другий Зимовий похід. Листопадовий рейд. Базар. – К.: Фундація ім.. О. Ольжича, 1995. – Ч. 21. – С. 21.

9, 11, 14. ЦДАВОУ, ф. 1078, оп. 2 спр. 210, арк. 46 – 48 зв. Знайшов П.Стегній.

10. ЦДАВОУ, ф. 1078, оп. 2 спр. 210, арк. 105, 106. Знайшов П.Стегній.

«Додаток 1»

Наказ про розстріл

1921 року 22 листопада. Надзвичайна комісія — п'ятірка у складі: голови пом. командвійськ КВО тов. Гаркавого, голови губчека тов. Лівшіца. заст. нач. особвідділу КВО тов. Іванова. нач. опервідділу ВЧК тов. Фріновського й нач. кавдивізії тов. Котовського на підставі допитів захоплених бандитів, документів і наказів розбитої в бою під с. М.Миньками Овруцького повіту Волинської губернії 17 листопада 1921 р. банди Тютюнника, а також інших слідчих матеріалів особливого відділу КВО і

Київської ГЧК по цілому ряду викритих шпигунських і петлюрівських організацій на терені УССР знайшли:

1. Озброєний напад на совєтську республіку був наслідком довгої, протягом не менш 10 – 11 місяців, праці Петлюри, Тютюнника та їхніх однодумців із числа тих, що залишилися від не один раз уже битої армії так званої УНР і зібраної в Польщі української еміграції. Робота ця велася шляхом військової підготовки інтернованих у таборах відділів Петлюри. Крім військових приготувань. провадились також підпільні приготування організації повстання на Ліво- і Правобережній Україні.

2. Для досягнення мети, щоб знесилити совєтську республіку, перешкодити їй вести господарські роботи, відомий авантюрист Петлюра випустив на терени совєтської республіки заздалегідь зорганізовані в таборах банди душогубів і грабіжників. Для цього в таборах були відібрані найбільш надійні борці й досвідчені старшини. Пересування ешелонів робилося під виглядом робітничих партій, всім козакам і командному складові наказувалось відповідати на запитання під час пересування в згаданому вище дусі. Всі учасники знали, що вони йдуть для підняття збройного повстання, ти більше, що разом з бандами прибули й міністри всім адміністративним апаратом, який мав перейняти в свої руки всю владу негайно після захоплення території УССР.

3. Головна організація під командуванням самого Тютюнника, призначеного командуючим повстанчими військами, проводилась на ст.. Костопіль у 25 верствах на північ від Рівного. Тут був зосереджений відділ під назвою кінна дивізія, зі штабом армії й цивільним урядуванням на чолі, кількістю понад 1000 осіб. Після зосередження відділ зробив перехід через кордон і виступив на територію УССР. Подальша діяльність банди відповідає безідейній і хитрій петлюрівщині.

4. Наїзд скоївся саме у той момент, коли совєтськими республіками було кинуто все, не виключаючи й частин Червоної Армії, на господарчий фронт (тобто на грабування хліба в українських селян для голодної Росії, незважаючи на те, що Південна Україна також голодувала. – П.Д.). У результаті банді вдалося, ухиляючись від бою, просунутись у глибину території УССР. Але направлена проти неї кавчастина наздогнала її і у районі М. Миньок знищила. Зарубано в бою більш як 400 чоловік й захоплено до полону 537 чоловік, в тому числі й поранені. В момент бою деякі особи з вищого командування, бачачи безвихідність становища, самі себе розстрілювали й підривали бомбами.

5. Усього перед Надзвичайною комісією (п’ятіркою) постало 442 чол., решта померли від ран до приходу комісії або перебували в тяжкому стані й були залишені до видужання.

Керуючись велінням революційної совісті та щоб запобігти подібним злочинам і показати всьому капіталістичному світові та його наймитам. що Влада Рад нещадно карає всякого, хто спокуситься порушити її .мирну працю. — надзвичайна п'ятірка постановляє:

1. Перелічених у прикладенім до цього списку осіб, у кількості 359 чоловік, як злісних і активних бандитів, розстріляти.

2. Осіб вищого командного складу й цивільного управління, що знаходилися при штабі армії Тютюнника, в кількості 41 чоловіка, відправити для додаткового допиту слідчими установами.

3. Колишніх червоноармійців. які потрапили до полонії б 1920 році й приєдналися до банди з метою вирватися з полону, в кількості 42 чоловік, відправити до особливого відділу КВО для перевірки».

Протокол підписали: голова Надзвичайної комісії Гаркавий, члени: Лівшіц, Іванов, Котовський. Фріновський і секретар Літвінов.

М. Базар, 22 листопада 1921 р.