Активно включилася у підпільну роботу комсомолка з села Нижчі Вовківці Г.А.Злотенко. працюючи агрономом, вона навмисне давала неправильні вказівки щодо протруювання зерна, зберігання насіння. П’ять разів вона псувала кабель, що зв’язував Проскурів з Тернополем, двічі – підземний кабель, прокладений до Німеччини.

У 1943 році сільські підпільні осередки об’єдналися в районну антифашистську групу. До її керівного ядра входили О.Клименко, Романюк, Копитін, І.Шуляк. Зв’язок між групами здійснювали вчителі району С.Г.Вдовичак, Р.І.Барвінська, К.Л.Корженівська, колишній військфельдшер В.М.Тисячна, житель с.Скаржинці І.Мазяр, О.Шуляк. Серед підпільників були колишні військовополонені Я.Клюєв, І.Сінченко, В.Степанов, М.Федоров та ін. у 1943 році підпільники надавали допомогу радянським військам під час їхнього наступу в ході Проскурівської операції., виконуючи роль розвідників.

Не менш активним був антифашистський опір на території Теофіпільского району. Такий рух був обумовлений нелюдським ставленням окупантів до мирних мешканців та майна, яке вони відбирали на свою користь. За період окупації району німці розстріляли понад 2070 жителів, вивезли на каторжні роботи до Німеччини 5665 юнаків та дівчат, з яких понад 500 чоловік загинуло. Було пограбовані 68 колгоспів, всі бібліотеки і клуби, багато шкіл, підприємств і організацій, вивезено понад 37 тис. голів різної худоби.

У грудні 1941 року С.П.Кухта створює антифашистську підпільну групу в селі Базалія і Єлизаветполі, до якої входило 7 чоловік. Згодом члени цієї групи влилися у партизанський загін, що діяв на території району.

У квітні 1942 року виникає Теофіпольська антифашистська підпільна організація, в якій об’єдналися 42 бійці-антифашисти. Очолював її І.Овруцький. підпільники дістали радіоприймача, щоб слухати повідомлення Радінформбюро про події на фронті. Завдяки їм люди довідалися про розгром німців під Москвою. Вони обладнали друкарню і з допомогою патріотів-поліграфістів випускали листівки. Перша листівка з’явилася напередодні 1 травня. Всього було випущено 7 листівок, які розробляв та опрацьовував журналіст М.Я.Царук. Підпільники псували телефонний зв’язок, виводили з ладу молотарки і збиральні машини, щоб хліб не потрапив фашистам. 1942 році підпільники перерізали телефонні проводи біля села Коров’є.

Фашистам вдалося вистежити підпільну організацію і розгромити її. Більшість підпільників вони розстріляли, а ті, хто уцілів пішли в інші партизанські групи, що формувалися на територіях Ляховецького (тепер Білогірського) та Теофіпольського районів. Ці групи переховувалися у лісах Білогірського району та були за своїм складом малочисельними.

Один з таких загонів, загін К.С.Божевського, протягом 1943 року кілька разів громив німецьку жандармерію у Теофіполі. Партизани використовували в бою артилерію. На початку 1944 року народні месники здійснили напад на розташований тут німецький гарнізон. В ході бою у райцентрі згоріло понад 40 будинків, у яких знаходилися німці та їх прислужники. Партизани виводили з ладу зв’язок, визволяли людей, яких окупанти вивозили до Німеччини.

Особливим об’єктом впливу партизан була залізниця, що зв’язувала Шепетівку і Тернопіль. Неодноразово партизанські загони проводили акти диверсій на цієї залізниці. На ділянці від Ямполя до Ізяслава підірвали усі мости, на двох станціях зруйнували усе шляхове господарство, знищили стрілки, а залізничників мобілізували в загін.

Таким чином, з вищевикладеного матеріалу випливає, що рух опору існував і в центрі Хмельницької області. Він також був представлений як діями підпільників, які, знаходячись на легальному положенні, робили усе, щоб якомога більше шкоди нанести загарбникам, так і діями партизанів, які в основному перебували в лісах та інших малодоступних для німців місцях.

Основною характеристикою, на мій погляд, є невелика масовість та масштаб цього руху. Цифри матеріалів, які писали зі слів очевидців тих подій, говорять про невелику чисельність складу як підпільних груп так і партизанських загонів.

Основними діями учасників антифашистського руху були розповсюдження даних про реальний хід подій на фронті, зрив відправки молоді в Німеччину, навмисне знищення обладнання, продовольства. Партизанські загони, які у центрі Хмельниччини були також малочисельними, діяли в основному методом диверсій – руйнували залізницю, нищили лінії телефонного зв’язку. Реальний масштаб шкоди, яку наносили диверсії німцям, практично маловизначений і маловивчений. У відкритий бій партизани з німцями не вступали не тільки по причині слабкості свого воєнного потенціалу, а також по причині неможливості захистити мирне населення від каральних акцій місцевого німецького командування, які проводилися у випадку загибелі саме німецьких військовослужбовців від рук партизан. В центрі Хмельницької області були дуже сильними угрупування німецьких військ, що знаходилися тут для охорони та передислокації. і котрі німецьке командування активно залучало для знищення партизанських загонів в районі міста Проскурів.

В цілому можна сказати, що партизанський рух в центрі Хмельниччини, був набагато слабшим, ніж на півночі області. Підпільний рух тут як і на Славутчині був представлений у кожному населеному пункті – всюди знаходилися люди з числа місцевих мешканців, які брали на себе роль ініціаторів і керівників такого руху, об’єднували коло себе людей, які мала яскраво визначену антифашистську спрямованість.

3. Характеристика Руху антифашистського опору на півдні

З перших днів війни відбувалося створення підпільних груп на півдні області. За своїми механізмами воно проходило подібно до процесів формування підпілля по всій області – навколо поодиноких борців проти окупантів гуртувалися інші люди, а потім ці невеличкі групи об’єднувались в більш крупні підпільні організації.

В Кам’янці-Подільському протягом липня-вересня 1941 року сформувалося біля десяти невеликих підпільних груп. Такі організації діяли в міському театрі, лікарні, поліклініці, заводах. В жовтні 1941 року офіцер Радянський Армії О.Павлюк , який попав на початку війни у оточення та залишився на окупованій території, об’єднав їх в одну міську підпільну організацію, яка встановила зв’язок і координувала свою роботу з підпільниками південних районів області. На той час була відома і молодіжна підпільна організація міста Кам’янець-Подільський, яка також включала у себе молодь з навколишніх сіл. Організаторами і керівниками групи були студенти Вілен Поворін та Дмитро Мозолевський. Група налічувала близько 40 юнаків. Вони займалися в основному агітацією проти окупаційної влади, розкривали злочинні наміри німців під час відправки молоді у Німеччину.

Група О.Павлюка змонтувала радіоприймач та організувала доведення до населення інформації, що передавало радянське командування щодо ходу бойових дій на фронті. Вони спочатку писали листівки від руки, а з часом в них з’явилася можливість їх друкувати.

Поступово підпільники перейшли до більш активних дій проти окупантів. Павлюківці в листопаді 1941 року ліквідували в районі залізничного вокзалу великий склад з продовольством, знищили до двох десятків гітлерівців.

Активними стали диверсійні дії підпільників: вони неодноразово перерізували кабель зв’язку, псували заводське обладнання підприємств, які працювали в інтересах німців, саботувало відправку молоді у Німеччину.

Чимало жителів кам’янецьких сіл входили до складу підпільної антифашистської організації О.Павлюка. Від неї розпочали свою діяльність підпільні організації, що створювались безпосередньо у селах. Так, у 1942 році в селі Нігин була створена крупна підпільна організація. Вона мала радіоприймач і розповсюджувала оперативні зведення Радінформбюро, закликала сільчан не виконувати розпорядження окупаційної влади. Наступного року нігинські підпільники приєдналися до партизанського загону і разом брали участь у бойових операціях.

У Старій Ушиці підпільну групу, що складалась із 20 чоловік, очолив колишній прикордонник С.Захаров. Група підтримувала постійний зв’язок з партизанським загоном М.Міносяна. В лютому 1944 р. підпільники разом з партизанами спалили нафтобазу і вивели з ладу телефонну станцію в селі Грушка, а в березні знищили штаб фашистської військової частини, що намагалася переправитись через Дністер.

Широко відомим став партизанський загін імені Боженка. Він почав свій шлях у червні 1943 року в Оринині. Командиром загону став колишній офіцер Радянської Армії майор П.Заплатинський, його заступником – С.Березовський. В цей загін входило 22 чоловіка. Майже у кожному селі партизани загону мали надійних людей, від яких одержували потрібну інформацію, матеріальну допомогу. Боженківці провели багато атак на німецькі гарнізони, військові об’єкти.

Таким чином, ми бачимо, що мешканці півдня Хмельницької області також прийняли участь у антифашистському русі. Хоча партизанські загони та підпільні організації були невеликими як за численністю так і за загальною кількістю, але факт наявності таких організацій свідчіть про існування руху опору окупантам на Кам’янеччині. Дії підпілля і партизан не дозволяли загарбникам спокійно відчувати себе на українській землі.

4. Діяльність підрозділів ОУН-УПА на території Хмельницької області

Дані щодо участі підрозділів ОУН-УПА в русі опору окупантів під час війни не набули однозначного офіційного тлумачення. Наприклад, у Книзі Пам’яті України, що підготувало до друку і випустило у світ Хмельницьке видавництво “Поділля” (1997 р.), немає жодного згадування про діяльність цих груп на території області. А вже в Книзі Пам’яті України, що надрукована та вийшла у Києві, такі дані є. Діям загонів ОУН-УПА в ній присвячений цілий розділ: “Націоналістичні збройні формування”. Зокрема, в цьому розділі йдеться мова і про діяльність оунівських загонів на теренах Поділля.

Підсумовуючи матеріал, що викладений у цьому розділі, можна зробити висновок, що на території Хмельницької області діяльність ОУН-УПА була практично мізерною. Треба згадати, що до 1939 року Хмельницька

(на той час – Кам’янець-Подільська область) була прикордонною зоною, що входила до складу Радянського Союзу. Націоналістичні, демократичні, визвольні та інші рухи жорстоко переслідувалися сталінською владою. Про рух українців для отримання незалежності взагалі не могло бути мови. Вся пропаганда більшовицького режиму на Хмельниччині як і по всій радянській Україні була спрямована на втілення ідей пролетарського інтернаціоналізму, вірності завітам Леніна. Розгалужена мережа радянських і партійних органів ретельно контролювала будь-яке інше мислення та жорстоко переслідувало його.

Інший стан справ був на Західній Україні. Хоча тут і мало місце протистояння між польською владою та корінними мешканцями Галичини і Волині, але демократичні європейські засади дозволили утворити національні політичні організації для боротьби за незалежність України, головною з яких була Організація українських націоналістів. Прибічники ідеї самостійництва існували по всієї території Західної України, тому тут, ще до німецького нападу на СРСР, були утворені і існували місцеві організації, які готові були вести рішучу боротьбу проти поневолювачів українського народу. Хмельничани навіть мали родичів в селах, які волею долі опинилися в іншій державі, і могли при нагоді підтримувати між собою зв’язки.

Можна сказати, що літо 1941 року виявило значні розбіжності ідеологічного характеру між українським населенням Сходу і Заходу. Вони відображалися у ворожому ставленні одне до одного. Особливо яскраво це виявлялося саме на території Хмельницької області, де ідеологічні опоненти опинилися у тісному контакті і могли впливати одне від одного не тільки ідеями, а й безпосереднім прикладом. Я вважаю, що Хмельниччина разом з іншими центральними областями в цьому плані були унікальними регіонами, де різна ідеологія під час війни існувала поруч без усіляких кордонів.

Історичні джерела свідчать про спроби проникнення під час війни представників одного протиборчого угрупування на територію іншого. Причому, наскільки я зрозуміла, кожне угрупування ретельно охороняло свою територію від інших.

Безперечно, рішучим діям як партизанського руху Хмельниччини, так і оунівським збройним формуванням, які знаходилися поруч, у сусідньої Рівненської області, в значній мірі заважало те, що їм обидва приходилося діяти у підпіллі від німців. Крім того мали місце численні збройні сутички між цими різними представниками українського руху опору. Про факти таких збройних конфліктів широко йдеться у київської Книзі Пам’яті. Разом з тим ця Книга не нагадує жодного факту участі озброєних підрозділів ОУН-УПА проти німецьких окупантів на території Хмельницької області.

Немає прямої вказівки щодо дій оунівського руху на території Хмельниччини і в книзі “Нариси історії України” А.Жуковського і О.Субтельного, які доволі ретельно підішли до викладення матеріалу щодо часів німецько-фашистської окупації. Вони, в основному, вказують на Галичину, Волинь та Житомирщину як основні райони діяльності національних формувань. Хмельниччина залишилася осторонь від активної діяльності груп Бандери.

А ось Володимир Косик у своєї монографії “Україна і Німеччина у Другій світовій війні двічі вказує на факти діяльності ОУН-УПА на території Хмельниччини. По-перше, він приводить витяг з німецького донесення щодо стану справ на територіях, що захоплені. В цьому донесенні, котре було написано наприкінці липня 1941 року, йдеться про поширення оунівського руху, яке охопило не тільки Волинь і Галичину, а й перекинулося на Поділля. Вказуються міста Чемірівці і Кам’янець-Подільський (південь області), де в цей час йшло широке розповсюдження листівок від імені руху Бандери з закликами виступати проти дій німецьких окупантів.

Інше згадування В. Косика щодо Поділля відноситься до періоду січня-квітня 1943 року. Він пише, що за оцінкою німецького командування, генеральна округа Волинь-Поділля в значній мірі була підвернена впливу антифашистського руху. У більшості її районів німецька адміністрація існувала лише в районних або окружних центрах, а сільська місцевість була повністю у руках повстанців і частково (на півночі) в руках радянських партизанів. Німці оцінювали південь Поділля як найбільш стабільний район: “…на півдні Поділля було мало лісів і тому ситуація там була краща, так що в багатьох районах там ще трималася німецька влада”