37431 (Розподіл та поєднання трьох влад), страница 2

(а почасти навіть і в Індії) починається послідовне виділення різних життєвих сфер і елементів. Проте необхідно визнати, що для загальнолюдської свідомості первісна злитість була рішуче й у самому корені вражена інше з появою християнства, коли вперше принципово відокремилося "sacrum" від "рrofanum",[ 6; 41]. І в ньому відношенні християнство, що нанесло остаточного удару зовнішній мимовільній єдності, с початком дійсної свободи.

Протягом усього середньовіччя питання про поділ духовної і світської влади було дуже гострим і важливим для суспільно-політичної думки. Одним з перших мислителів, хто увернув увагу па цю проблему, був Аврелій Августин. У трактаті "Про град Божий" він показав боротьбу між світською (диявольською) державою і церквою як боротьбу добра і зла. Фома Аквінський також цікавився питанням поділу влади в суспільстві, вважаючи поділ влади між церквою і королем результатом цільової творчості Бога. Але в суперечці між державою і церквою він стояв па позиціях церкви, проголошуючи необхідність безумовного підпорядкування світської влади духовній. Вільям Оккам же, навпаки, різко критикуючи папство, вважав його тимчасовою конструкцією та заявляв, що духовна і світська влада повинні існувати роздільно, причому духовна влади має обмежуватися лише церковними справами, релігійними питаннями. Так само вважав і Марсилій Падуанський, який стверджував, що церква повинна відділятися від держави і бути підлеглою світській політичній владі.

В Україні ця проблема була чітко позначена при Патріархові Никоні, хоча носила, закономірно, дещо відмінний від західноєвропейського процесу характер .

Ця перша велика криза влади, що вилилась у багатовіковий конфлікт сакрального і мирського, світського, закінчилася перемогою світського. І допомогли державній владі одержати цю перемогу широкі верстви населення, які В. Соловйов називає земством: "У своїй боротьбі проти церкви і феодалізму державна влада спиралася не на який-небудь вищий принцип, а винятково па реальну силу, але ця сила належала не безпосередньо державі, а давалася їй земством, і королівська влада мала таким чином дійсне значення як представниця народу. Коли ж державний абсолютизм відмовився від такого значення і відокремився від народу у своєму винятковому самоствердженні, то та реальна сила, на яку він спирався, повинна була повернутися проти нього. Державна влада посилилася так надмірно, що для послаблення цієї страшної у своїй зосередженості сили держави необхідно було цю силу розсіяти, поділити. Так па перший план вийшла проблема поділу державної влади, яку слід було перетворити "із влади сили у владу права", за образним виразом Б.О. Кістяківського [ 14; 79].

Всю історію розвитку ідеї поділу влади можна поділити на два періоди, тісно пов'язаних з концепцією правління права. Відомий дослідник І. Ю. Козліхін поділяє всю історію соціально-політичної думки до XIX ст. на два архетипи правління права. Перший архетип - античність. "Закон в уявленнях античних філософі в захищає індивідів один від одного, а не від полісу. Домінантою їхніх міркувань є порядок у суспільстві, а не індивідуальна воля. Архетип концепції Нового часу в більшій мірі співвідноситься з визначеною системою інститутів державної влади, з характером їх побудови та взаємодії. Сам об'єкт дослідження з'являється в ускладненому вигляді: де вже і не відносини "індивід - поліс", а "індивід - суспільство - держава"-.. Головна небезпека для права вбачається не іі індивідуальній, а в державній сваволі. У зв'язку з цим у межах даного архетипу розробляються принципи обмеженої держави" .

Цієї ж точки зору дотримується і В. В. Абашмадзе, який представляє цей поділ у такий спосіб: під час першого періоду поділ державної влади розумівся як система технічного поділу функцій державної влади між різними органами, тобто поділ державної влади як результат розподілу праці, застосований до державного механізму з метою спрощення і контролю (формальне розуміння поняття поділу державної влади); у Новий час поділ державної влади - це політичний принцип пристрою Й організації влади у суспільстві (матеріальне розуміння поняття поділу державної влади)

Давньогрецькі філософи першими помітили, що для кращого функціонування єдиної державної влади необхідно, щоб вона була розподілена між державними органами і виражала інтереси різних верств населення, але при цьому була єдиною в досягненні загального блага.

Платон стверджує, що кожен може добре займатися лише однією справою, а не багатьма. Якщо він береться за все відразу, йому нічого не вдасться і він ні в чому не проявить себе. У працях Платона ("Закони", "Держава") досить чітко відокремлюються одна від одної законодавча, виконавча і судова влада.

Вчення Платона про необхідність поділу влади в державі, як результат загального принципу розподілу праці, знайшло більш повне відображення у працях Арістотеля. Аристотель визначає залежно від завдань, що стоять перед суспільством, три основних елементи в кожному державному устрої. Відповідно до цих завдань, конституція коленої держави повинна містити відповіді на наступні питання: 1. Які органи повинні радитися для здійснення законодавства? 2. Які органи повинні здійснювати урядову (адміністративну) діяльність? 3. Яким органам можна довірити здійснення правосуддя? Аристотель у праці "Політика", розмірковуючи про найкращий .вид державного устрою, називає окремі його частини та складові. Від чудового стану цих частин залежить і прекрасний стан державного ладу; ...Ось ці три частини: перша - законодорадчий орган, що розглядає справи держави, друга - посади (саме які посади повинні бути взагалі, чим вони повинні відати, який повинен бути спосіб їхнього заміщення), третя - судові органи. У зв'язку з цим вважаємо правильною точку зору яка, відзначає, що ідеї Арістотеля хоча і не цілком відповідають більш пізньому вченню про три влади, але все-таки дуже близько підходять до нього.

Проте найпереконливішою з погляду ідеї про поділ влади в державі має концепція змішаного правління в розробці Полібія (210-128 рр. до н. є.). Показавши на прикладі римлян, яким чином правління державою розподіляється між трьома владами, вона (концепція) висвітлює ті усталені політичні процедури й способи, за допомогою яких окремі влади можуть за необхідності заважати одна одній чи, навпаки, надавати взаємопідтримку і сприяння [ 5;79]. Можливі претензії однієї влади щодо недостатнього її значення зустрічають належну протидію іншої влади, і в цілому держава зберігає свою стабільність і міцність .

Дослідження ролі Полібія у становленні та розвитку теорії поділу влади дозволяє погодитися з. С. Нерсесянцем, який стверджував:"- При всіх історичних і соціально-політичних розбіжностях між античною концепцією змішаного правління і наступною теорією поділу влади в них є й суттєво важливі загальні моменти. Так, у змішаній формі правління (особливо чітко в Поліція) повноваження представників різних форм правління, як і повноваження різної влади в теорії поділу влади, не зливаються в один єдиний початок і не втрачають своєї специфіки й особливостей, а залишаються розділеними і відносно самостійними, взаємодіють, сполучаються і співіснують, взаємостримуючи і врівноважуючи одне одного в рамках державного ладу. Мета в обох випадках одна - формування такої конструкції державної влади, при якій повноваження правління зосереджені в одному центрі, не сконцентровані в одному органі (одній із влад), а справедливо розподілені (у вигляді сфер ведення і правомірностей різної влади) між різними взаємостримуючими началами, що врівноважують - складовими частинами загальнодержавної влади.

Проведений аналіз політичних теорій у часи середньовіччя виявив наступну тенденцію: коли йшла запекла боротьба між церквою і державою за чільну роль у суспільстві і центральною проблемою політико-філософського знання стала проблема пріоритету духовної чи світської влади, питання про необхідність обмеження, поділу державної влади було неактуальним. Проте ця проблема не залишалася без уваги. Так, Фома Аквінський розрізняє законодавчу владу як владу самобутню і первісну. Причому законодавча влада, на його думку, повинна належати народові. А оскільки народ є приходом церкви, то в такий спосіб Фома Аквінський підтверджує доказ щодо пріоритету церкви над королівською владою.

2.2 Ідеї Нового часу. Ш. Монтеск’є та інші просвітники

Марсилій Падуанський, посилаючись на Аристотеля, стверджує, що для досягнення гармонії між станами необхідно розподілити владу між ними на законодавчу, виконавчу і судову. Законодавча влада повинна належати народу. Від законодавчої влади Марсилій Падуанський відрізняє виконавчу владу, компетенція якої визначається прийнятими народом законами. Взагалі, виконавча влада діє завдяки тому авторитету, яким її наділяє законодавець, і покликана суворо дотримуватися вимог закону. Виділяє він і судову владу.

Дослідження даної проблеми свідчить проте, що саме коли в Західній Європі остаточно утвердилася думка щодо роздільного існування світської і духовної влади, на перший план виступила проблема державної влади та її формально рівної для всіх правової організації у вигляді упорядкованої системи роздільної державної влади. Людство усвідомило, що "поруч з носіями безумовного авторитету і безумовної влади в суспільстві повинні бути носії безумовної свободи. Право свободи засноване на самій суті людини і повинно забезпечуватися ззовні державою". Однак для нього треба певним чином організувати державну владу.

Узагальнено зміст суспільно-політичних теорій Нового часу полягає у тому, щоб забезпечити приватну сферу, яка народжується, рід довільного втручання в неї держави. Тому основний її зміст пов'язаний і обмеженнями, що накладаються па державну владу, і порядком її організації і функціонування, зі способами її легітимації. У зв'язку з цим у суспільній науці того часу вирішального значення набувають проблеми політичної влади і формально рівної для всіх її правової організації у вигляді упорядкованої системи роздільної державної влади.

Слід зазначити, що питання поділу влади в державі набуло зовсім іншого значення в той час, коли в суспільно-політичній думці на перший план вийшла проблема людини і її буття у світі. У зв'язку з цією філософсько-правовою наукою виникали й інші, не менш важливі питання: Що є держава? Чому, на якій підставі держава має верховну владу в суспільстві? Чи дійсно правляча державна влада є вираженням загальної волі?

На ці питання політична філософія Нового часу дала дві різні відповіді, причому, дуже важливо те, що обидва ці підходи до вирішення даних питань були втілені на практиці. Ф. Хайєк дає опис цих двох напрямів у політичній думці Нового часу: англійського і французького. "Перший - емпіричний і несистематизований, другий - спекулятивний і раціоналістичний; перший базується па інтерпретації традицій та інститутів, другий захоплюється конструюванням утопій. Французи намагалися забезпечити свободу за допомогою кращої організації державної влади, що з англійської точки зору означало шукати свободу там, де її ніколи не було. Для французів головне не саме державне втручання в життя суспільства, а те, хто його здійснює, для англійців державне втручання погане саме по собі, воно є необхідне зло, яке важливо обмежити до максимально можливих меж. Англійське розуміння свободи уособлювали юристи, французьке -філософи.

Цікаво, що практично так само визначав ці два напрямки іде в XIX ст. М. Ворошилов: "За словами Лорана, двоякий напрям у французькій революції визначався двома школами, що утворилися до неї. Одна прагнула свободи, розуміючи під нею права людини, проголошуючи народний суверенітет, але як політичну гарантію і краще забезпечення вільної діяльності людини. Друга виставляла па своєму прапорі також гасло свободи, але остання полягала у пануванні, владі; і вона охоче поєднала її з рівністю, для досягнення якої не зупинялася навіть перед принесенням індивідуальних прав у жертву нації, державі. Перший напрям - Ш. Монтеск’є, Вольтер та їхні учні; другий -Ж.-Ж. Руссо, Маблі. Основоположник першого напряму англійської політичної філософії Дж. Локк - вважав, що завдання держави дуже обмежені, головною її метою є захист і збереження власності людей. Ллє оскільки все-таки державам (урядам) властиво прагнути до зловживань, Дж. Локк пропонує вжити певних заходів проти держави. Гарантією того, що ніхто не буде правити "тиранічно", тобто здійснювати свою владу поза правом, повинна стати реалізація принципу поділу влади і їхнього підпорядкування. Відповідно до його концепції, верховна влада повинна складатися з трьох незалежних, але взаємозалежних інститутів. Законодавча влада призначалася парламенту, виконавча - переважно суду й армії, а федеративна (яка відає відносинами з іншими державами) - королю і його міністрам. Причому, незважаючи па те, що Дж. Локк вважав законодавчу владу вищою владою в державі, він всіляко її обмежував: 1) Вона не поширюється довільно ("arbitrary") на життя і-майно народу... 2) Законодавча влада не може діяти окремими довільними декретами, а зобов'язана ("is bound") виявлятися за обнародуваним позитивним, установленим законом і через відомих уповноважених суддів. Ідея поділу державної влади в Англії мала давню історію, однак лише Дж. Локк зумів здійснити великомасштабний ідеологічний синтез, розробивши вчення, "яке поступалось багатьом доктринам у наступальності, але переважало шириною і глибиною відображення потреб суспільства, Наступним ступенем у розвитку вчення про розподіл галузей державної влади стала концепція Ш. Монтеск'є. На відміну від Дж. Локка, який тлумачив поділ влади як співробітництво і тісну взаємодію на основі переваги законодавчої влади лад виконавчою, Ш. Монтеск’є підкреслював необхідність повної рівноправності і незалежності влад. Це, однак, не означало їхньої необмеженості, навпаки, згідно з Ш. Монтеск'є, жодна влада не повинна втручатися в компетенцію іншої, але кожна з них, захищаючи себе від цього, могла контролювати і стримувати іншу владу, запобігаючи перевищення повноважень, зловживання і деспотизму. Мислитель вважав, що "свобода може підтримуватися тільки и помірних державах, у тих, де здійснено поділ влади і створені умови для їхнього взаємостримування, а це можливо лише тоді, коли влада перебуває в різних руках". Роль Ш. Монтеск'є в розробці теорії поділу влади дуже влучно визначив французький державознавець А. Есмен, який зауважив, що Ш. Монтеск'є настільки перетворив елементи концепції поділу влади, вироблені його попередниками, що зробив з них ніби нове утворення; із зародка він вивів живу істоту, що досягла свого повного розвитку [ 6; 123]..