31195 (Поняття сторін у цивільному процесі та їх процесуальні права і обов’язки), страница 4

По-друге, ця стаття, неналежного відповідача у першому реченні частини 1 як умову заміни передбачає клопотання позивача про заміну, а у другому реченні цієї частини – згоду позивача. Безумовно, згода позивача є умовою заміни як неналежного позивача, так і неналежного відповідача тому, що ініціатором заміни неналежної сторони може бути не тільки позивач, але і суд, і, як уявляється, особи, які беруть участь у справі.

По-третє, залучити належного відповідача суд не може як співвідповідача, як зазначено у тому ж другому реченні частини першої коментованої статті. Співвідповідачами можуть бути ті особи, які пов'язані поміж собою спільним обов'язком. Не можуть бути співвідповідачами дві особи, з яких одна визнається судом такою, яка не має відповідати за позовом, і друга – такою, яка має відповідати за позовом.

З урахуванням викладеного вважаємо, що дану статтю слід розуміти і застосовувати таким чином.

В момент порушення справи не завжди достовірно відомо, чи є сторона належною. Неналежний позивач – це особа, якій не належить право вимоги за пред'явленим позовом, а неналежним відповідачем є особа, яка не повинна відповідати за пред'явленим позовом. Якщо при розгляді справи суд установить, що сторона є неналежною, виникає необхідність її заміни. Умовою такої заміни є згода позивача, тому що саме в його інтересах порушено цивільну справу. Після заміни сторони розгляд справи починається заново, тому що належній стороні, яка вступила у справу, необхідно з нею ознайомитися.

Заміна неналежного позивача можлива в п'ятьох варіантах. Перший варіант: первісний позивач є неналежним, але встановлено і те, хто є належним. Якщо неналежний позивач згоден вибути з процесу, а належний вступити у нього, суд своєю ухвалою замінює позивача, не припиняючи провадження в справі. Другий варіант: при цих же вихідних даних – якщо неналежний позивач не погоджується вибути з процесу, а належний просить допустити його, то суд допускає останнього як третю особу, що заявляє самостійні вимоги на предмет спору, тому що місце позивача зайняте. Третій варіант: якщо неналежний позивач згоден вибути з процесу, а належний не згоден вступити у нього, суд припиняє провадження в справі через відмову позивача від позову. Четвертий варіант: якщо не встановлено, хто є належним позивачем, а неналежний згоден вибути з процесу, то й у цьому разі провадження в справі припиняється через відмову від позову. П'ятий варіант: якщо неналежний позивач не згоден вибути, а належний не згоден вступити в процес, суд розглядає справу до кінця і відмовляє у позові неналежному позивачеві.

При заміні неналежного відповідача можливі чотири варіанти цієї заміни. Перший варіант: якщо судом установлено, що первісний відповідач є неналежним, і хто є належним, то за згодою позивача суд своєю ухвалою здійснює їх заміну. Другий варіант: якщо за тих же обставин позивач не згоден на заміну, то суд, з метою процесуальної економії, притягає належного відповідача як другого відповідача і задовольняє позов (за обставинами справи) відносно другого відповідача, а в позові відносно першого – відмовляє. Третій варіант: якщо позивач згоден на вибуття з процесу неналежного відповідача, а належного немає, суд припиняє провадження у справі на підставі відмови позивача від позову. Четвертий варіант: якщо у такій ситуації позивач не згоден на вибуття із процесу неналежного відповідача, то справа розглядається до кінця і постановляється рішення про відмову в позові.

Стаття не передбачає як умову заміни сторони згоди відповідача. Але в судовій практиці думку неналежного відповідача враховують, якщо відповідач домагається від суду мовби реабілітації, рішення про відмову у позові щодо нього. У такому випадку, навіть за наявності згоди позивача на вибуття неналежного відповідача з процесу, суди повинні враховувати думку останнього й у рішенні вказувати про відмову у позові щодо нього.

Пленум Верховного Суду України підкреслив, що відмова у прийнятті заяви за мотивами пред'явлення позову неналежним позивачем або до неналежного відповідача недопустима (п. 2 постанови № 9 Пленуму від 21 грудня 1990 р. «Про практику застосування судами процесуального законодавства при вирішенні цивільних справ по першій інстанції»). Це означає, що питання про заміну сторони має вирішуватися в судовому засіданні, а не в момент порушення справи. Заміна неналежної сторони оформляється ухвалою суду, яка не може бути оскаржена окремо від судового рішення.

13. Представництво у цивільному процесі

1. Сторона, третя особа, особа, яка відповідно до закону захищає права, свободи чи інтереси інших осіб, а також заявники та інші заінтересовані особи в справах окремого провадження (крім справ про усиновлення) можуть брати участь у цивільній справі особисто або через представника.

2. Особиста участь у справі особи не позбавляє її права мати в цій справі представника.

3. Юридичних осіб представляють їхні органи, що діють у межах повноважень, наданих їм законом, статутом чи положенням, або їх представники.

4. Державу представляють відповідні органи державної влади в межах їх компетенції через свого представника.

Представництво – це правовідношення, в силу якого одна особа (представник) виступає у суді від імені та в інтересах іншої особи (представлюваний). Представництво передбачене цивільним процесуальним законодавством, по-перше, з метою надання юридичної допомоги громадянам та організаціям при розгляді і вирішенні цивільних справ у суді. По-друге, метою представництва є надання допомоги суду в установленні дійсних прав і обов'язків сторін та інших осіб, які беруть участь у справі.

Законні представники

1. Права, свободи та інтереси малолітніх осіб віком до чотирнадцяти років, а також недієздатних фізичних осіб захищають у суді відповідно їхні батьки, (усиновлювачі), опікуни чи інші особи, визначені законом.

2. Права, свободи та інтереси неповнолітніх осіб віком від чотирнадцяти до вісімнадцяти років, а також осіб, цивільна дієздатність яких обмежена, можуть захищати у суді відповідно їхні батьки, (усиновлювачі), піклувальники чи інші особи, визначені законом. Суд може залучити до участі в таких справах неповнолітню особу чи особу, цивільна дієздатність якої обмежена.

3. Права, свободи та інтереси особи, яка визнана безвісно відсутньою, захищає опікун, призначений для опіки над її майном.

4. Права, свободи та інтереси спадкоємців особи, яка померла або оголошена померлою, якщо спадщина ще ніким не прийнята, захищає виконавець заповіту або інша особа, яка вживає заходів щодо охорони спадкового майна.

5. Законні представники можуть доручати ведення справи в суді іншим особам.

Особи, які можуть бути представниками

1. Представником у суді може бути адвокат або інша особа, яка досягла вісімнадцяти років, має цивільну процесуальну дієздатність і належно посвідчені повноваження на здійснення представництва в суді, за винятком осіб, визначених у статті 41 ЦПК України.

2. Одна й та сама особа не може бути одночасно представником іншої сторони, третіх осіб, які заявляють самостійні вимоги щодо предмета спору або беруть участь у справі на другій стороні.

Висновок

Розбудова України як демократичної, правової, соціальної держави передбачає формування ефективного, дійового механізму захисту прав та свобод громадян. З прийняттям Конституції України 1996 року, Закону України „Про судоустрій” у цьому процесі зростає значення правосуддя, як найбільш ефективного способу захисту прав та охоронюваних законом інтересів.

З року в рік зростає довіра населення до судів. Саме до суду громадяни звертаються за захистом своїх прав, усвідомлюючи можливість відновлення цим шляхом справедливості.

Актуальність проблеми цивільного судочинства зростає у зв’язку з прийняттям нового Цивільного процесуального кодексу України. Він став результатом тривалого законотворчого процесу й увібрав у себе новітні досягнення вітчизняної та зарубіжної цивільно-процесуальної юридичної наукової думки та судової практики.

Цивільний процес України вивчає норми права, що регулюють діяльність суду та інших суб’єктів процесуальної діяльності з метою захисту суб’єктивних прав та охоронюваних інтересів фізичних та юридичних осіб. Цивільний процес встановлює порядок здійснення правосуддя в цивільних справах, спрямований на реалізацію конституційних положень по захисту прав і свобод людини та громадянина, прав та інтересів підприємств, установ, організацій, держави та суспільства.

Право на судовий захист – конституційне право. Кожному гарантується право на захист його прав і свобод судом (ст. 55 Конституції України).

Отже, сторони в цивільному процесі користуються рівними процесуальними правами і мають рівні процесуальні обов’язки. Сторонами можуть бути громадяни, а також державні підприємства, установи, організації, інші кооперативні організації, їх об’єднання, інші громадські організації, що користуються правами юридичної особи.

Таким чином, позивач і відповідач є головними учасниками цивільного процесу, а розгляд справ без них є неможливим.

Використана література

1. Тертишніков В.І. Цивільний процесуальний кодекс України: Науково-практичний коментар. – Харків: Видавець СПД ФО Вапнярчук Н. М., 2007.

2. Чорнооченко С.І. Цивільний процес: Вид 2-ге, перероб. та доп.: Навчальний посібник. – Київ: Центр навчальної літератури, 2005.

3. Кілічава Т.М. Цивільний процес: Навч. посіб. для дистанційного навчання / За наук. ред. О.Г. Мурашина. – Київ: Університет „Україна”, 2006.

4. Стефан М.Й. Цивільний процес: Підручник. – Київ, 2002.

5. Порєва Л.А., Юлдашев О.Х. Цивільний процес: Авторизований виклад модульного курсу: Навч. посіб. / Міжрегіональна академія управління персоналом. – Київ, 2005.

6. Усенко В.Ф., Грабовський Л.А., Менюк Д.І. Цивільний процес / Національна академія Державної податкової служби України. – Ірпінь 2005.

7. Конституція України, прийнята на 5-й сесії Верховної Ради України. – К.: 1996.