31173 (Поняття злочину у кримінальному праві України)

Зміст стр.

Вступ ............................................................................................................... 3-4

РОЗДІЛ 1. Поняття злочину та його ознаки .............................................. 5-13

РОЗДІЛ 2. Поняття стадій вчинення умисного злочину ........................ 14-16

РОЗДІЛ 3. Стадії вчинення умисного злочину

3.1. Готування до злочину ............................................................... 17-19

3.2. Замах на злочин ......................................................................... 20-23

3.3. Закінчений злочин ..................................................................... 24-26

РОЗДІЛ 4. Добровільна відмова при незакінченому злочині ................ 27-31

Висновки …................................................................................................. 32-33

Перелік посилань …................................................................................... 34-35

Список використаних джерел …............................................................... 36-37

Вступ

Злочин, як і будь-яке інше правопорушення, є вчинком людини. Саме тому йому притаманні всі ті об'єктивні і суб'єктивні особливості, що характеризують поведінку людини: фізичні властивості - той чи інший рух або утримання від нього, використання фізичних, хімічних, біологічних та інших закономірностей навколишнього світу; психологічні властивості - прояв свідомості і волі, певна мотивація поведінки, її цілеспрямованість.

Але на відміну від інших вчинків людини злочин за своєю соціальною сутністю є посяганням на ті відносини, що склалися в суспільстві, відображають його найбільш важливі інтереси, внаслідок чого охороняються законом про кримінальну відповідальність. Злочин завжди суперечить основним потребам та інтересам суспільного розвитку. А оскільки саме об'єктивні закономірності розвитку суспільства, його потреби та інтереси виступають критерієм, мірилом цінності чи антицінності людської поведінки, відповідності чи невідповідності її цим потребам та інтересам, злочин завжди є антисоціальною поведінкою.

При цьому, оскільки інтереси і потреби суспільства постійно розвиваються, відповідно змінюється на певному етапі суспільного розвитку й оцінка поведінки людини як антисоціальної, злочинної. Тому поняття злочину не може бути незмінним: воно завжди повинно відповідати конкретному етапу розвитку суспільства, потребам та інтересам, притаманним саме цьому етапу. Це дозволяє зробити два висновки:

1) поняття злочину залежить від соціально-економічних відносин, що існують на певному етапі розвитку суспільства, і тому є історично мінливим;

2) визнання певної поведінки людини злочином (криміналізація діяння) чи виключення її з кола злочинних (декриміналізація діяння) є безперервним процесом оцінки відповідності чи невідповідності цієї поведінки суспільному розвитку.

Стосовно стадій вчинення умисного злочину можемо знайти багато літератури, до якої належать численні монографії, наукові статті, підручники та навчальні посібники багатьох сучасних вітчизняних криміналістів. Серед яких відомі: Ю.В. Александров, В.А. Клименко, М.І. Бажанов, О.М. Омельчук, М.І. Мельник, В.О. Кузнєцов, Н.В. Чернишова, П.Л. Фріс, Ж.Ю. Половніков.

Об’єкт дослідження в курсовій роботі - наукові праці сучасних вітчизняних криміналістів.

Предмет дослідження - суспільні відносини, які виникають при встановленні стадій вчинення злочину.

Мета дослідження - розкриття та дослідження стадій вчинення злочину за сучасних умов розвитку кримінального права в Україні.

На підставі мети дослідження слід вирішити завдання - розкрити суть та дослідити зміст стадій вчинення злочину за сучасних умов розвитку кримінального права в Україні.

При написанні курсової роботи було використано методи: порівняльний, описовий та метод дослідження.

РОЗДІЛ 1. Поняття злочину та його ознаки

Поняття злочину, як і поняття покарання, є найважливішим у кримінальному праві. Адже саме воно покликане відокремити злочинні діяння від інших правопорушень та аморальних вчинків, показати їх соціальну і правову сутність.

Термін «злочин» походить від слів «зло» і «чинити», тобто йдеться про те, що людина чинить зло іншим, причому таке зло, яке суспільству не байдуже.

Окремі діяння, які мають бути віднесені до категорії злочинів, а отже, й злочинність як явище існували завжди, в тому числі і в первісному суспільстві: вбивства, захоплення чужого майна. Звичаї того суспільства обумовлювали й форми боротьби зі злочинністю: позбавлення життя, вигнання з племені.

З появою держави та права й розшаруванням суспільства сутність злочинних проявів стала фіксуватися в законах країн.

Ці закони захищали, насамперед, інтереси правлячих класів, а отже, власників, але вони одночасно були спрямовані й проти всіх, хто «незаконно» посягав на людину та її власність, відігріваючи стабілізаційну роль у суспільстві.

У всіх відомих історії суспільствах кримінальне законодавство захищало інтереси панівних верств населення, але дуже важливим є те, якою мірою ці інтереси збігалися з позицією більшості населення.

У сучасних країнах не спостерігається скільки-небудь значної опозиції саме кримінально-правовим нормам, в тому числі й колу діянь, визначених злочинами [1, 24].

Треба також зауважити, що у всі часи існувало й існуватиме й надалі певне «ядро» злочинності, «вічні» злочини: посягання на власність і особу. У стародавньому Римі їх звали mala in se (злочини від природи). Одночасно із зміною суспільства змінювалися злочини, які були притаманні певним періодам його соціального розвитку; злочинами оголошувалися також діяння, боротьба з якими вважалася законодавцеві можливою тільки шляхом застосування кримінальної репресії.

Такі злочини звалися mala prohibita (злочини за забороною).

До перших належали крадіжки, бандитські напади, вбивства, зґвалтування. До других - святотатство, ухилення від сплати податків, заклики до бунту.

Отже, злочинність притаманна всім країнам у всіх соціально-економічних формаціях й існуватиме доки існує людство, частково модифікуючись відповідно до змін у суспільстві.

Одним із перших визначення злочину знаходимо у згаданого нами вище видатного юриста стародавнього Риму Ульпіана Доміція (? - 228 р.): злочин - це дія, пов'язана з насильством або обдурюванням. Цікаво, що Ульпіан був головним радником і prefectum praetorio (начальником гвардії) імператора Олександра Севера. Север був у захваті від Ульпіана, але інакше думали гвардійці, які і вбили його на очах імператора.

Ульпіан мав згадуване нами раніше jus publice respondendi. Він належить до найвидатніших юристів усіх часів і народів.

Ульпіан досконало знав усі галузі права і юридичну літературу. Він залишив після себе колосальну юридичну спадщину, яка потім склала третину всіх дігест у Кодексі Юстиніана (834 р.), базилевса Візантії, причому юридична мова їх була бездоганною [2, 62].

У законодавчому плані перші поняття злочину були дані в КК Франції 1791 і 1810 років і в кримінальному уложенні Баварії 1813 року.

Усі визначення злочину можна поділити на нормативні та матеріально-нормативні. Так, починаючи із зазначених вище кримінальних законів, у законодавстві західних країн панує нормативне визначення злочину як діяння, відповідальність за яке передбачена кримінальним законом (в законодавстві деяких країн взагалі немає такого визначення). У параграфі 11 КК ФРН серед термінів, які застосовуються в цьому документі, сформульоване визначення: протиправне діяння - тільки таке, яке містить склад злочину, передбачений кримінальним законом. Стаття 10

КК Іспанії формулює положення: злочинами або провинами є дія або бездіяльність, що караються законом, вчинені з умислом або через необережність.

Подібні визначення несуть у собі важливий принцип законності: Nullum crimen, nulla poena sine lege (немає злочину, немає покарання без вказівки на те закону).

Щодо матеріально-нормативного визначення поняття злочину, то воно не обмежується викладенням вищенаведеного положення, а й розкриває соціальну суть злочину, вказуючи на притаманність йому такої ознаки, як суспільна небезпека, яку він несе суспільству. Ще Чезаре Баккаріа (1738-1794) підкреслював, що злочин - це діяння, яке заподіює шкоду суспільству.

Вказівка на суспільну небезпеку покликана відокремити (і в теорії і, головне, в законодавстві) злочин від інших правопорушень, показати його виключно, порівняно з іншими протиправними діяннями, небезпечний характер, що й обумовлює особливі заходи держави у боротьбі з ним (застосування покарання).

Ось як формулює поняття злочину частині 1 статті 11 КК України: Злочином є передбачене цим Кодексом суспільно-небезпечне винне діяння (дія або бездіяльність), вчинене суб'єктом злочину.

У цьому визначенні співіснують і матеріальна ознака (суспільна небезпечність злочину) і нормативна ознака (діяння повинно бути передбачено у КК України). Це і є приклад матеріально-нормативного визначення, яке має бути визнане найбільш прийнятним.

Згідно із законом [3, 11] злочином визнається діяння (дія або бездіяльність), яке є:

1) суспільно небезпечним;

2) кримінально-протиправним;

3) винним;

4) караним;

5) вчиненим суб'єктом злочину (суб'єктним).

Слово «діяння» старослов'янського походження, воно охоплює як активну злочинну поведінку (дію) так і пасивну злочинну поведінку (бездіяльність).

Злочинна поведінка (у вигляді дії чи бездіяльності), як і будь-яка людська дія чи бездіяльність має певну вмотивованість і цілеспрямованість, тобто викликається тими чи іншими спонуканнями (це стосується як поведінки, в основі якої лежить умисел, так і поведінки, в основі якої лежить необережність).

Рефлекторні дії людини не мають такого підґрунтя. Вони вчиняються у безтямі, несвідомо, у ході конвульсій, уві сні, в результаті гіпнотичного впливу. Отже, незважаючи на можливі, викликані ними, шкідливі наслідки, такі дії не тягнуть кримінальної відповідальності. Скажімо, під час конвульсій хворий наніс тілесні ушкодження іншій людині.

Думки, переконання, якими б аморальними вони не були, не можуть бути злочином, оскільки не містять діяння. Звичайно, йдеться про випадки, коли ці думки, переконання висловлені зовні: в розмовах, в листах.

Так, не може нести кримінальної відповідальності особа, яка поділилася своїми думками з іншими з приводу свого наміру вчинити злочин. Пошлемося на вже знайомого нам Ульпіана: Cogitationis poenam nemo patitur - намір (сам по собі) не карається.

За певних умов висловлений зовні намір вчинити злочин сам по собі має суттєві негативні наслідки і тому криміналізується.

Наприклад, погроза вбивством [4, 129], погроза знищенням майна (стаття 195 України), коли є реальні підстави побоюватися здіснення цих погроз, є злочинами, оскільки вони посягають на здоров'я, честь і гідність особи. Злочинами є й намагання схилити інших людей до вчинення злочину: публічні заклики до насильницької зміни чи повалення конституційного ладу або до захоплення держаної влади (частини 2 і 3 статті 109 КК України) чи публічні заклики до агресивної війни або до розв'язування воєнного конфлікту (статті 436 КК України) і взагалі підбурювання до вчинення злочину, хоча б і невдале.

Суспільна небезпечність означає, що діяння здатне завдати в результаті його вчинення значної шкоди особі, суспільству, державі (інакше кажучи - тим суспільним відносинам, які існують у державі й захищені кримінальним законом). Саме в цьому матеріальна суть злочину. Чазаре Беккаріа у своїй славнозвісній роботі «Про злочини і покарання» (1764 р.) писав: «Справжнім мірилом злочину є шкода, яка завдається ним суспільству».

Мудрість законодавця повинна полягати, насамперед, у тому, щоб правильно визначити, які на даний момент діяння становлять значну суспільну небезпеку, й отже, віднести їх до розряду злочинів, а які діяння цього «не заслуговують».

Звичайно, наявність суспільної небезпеки конкретного діяння - поняття оціночне, воно залежить від цілої низки чинників і не є незмінним у часі.

Вирішуючи питання про криміналізацію діяння, треба враховувати його поширеність, можливість вести з ним боротьбу нормами інших галузей права (адміністративного), шляхом профілактики; важливо також визначити традиції й особливості кримінального законодавства країни, міжнародний підхід до проблеми. Треба мати на увазі, що кивання на те, що всі проблеми можуть бути вирішені за рахунок суворості кримінального закону (так звана легісломанія) - безпідставні.

Звичайно, злочини мають різний ступінь суспільної небезпеки.

Він залежить від об'єкта (суспільних відносин), на який посягає злочин, тяжкості наслідків, які тягне за собою злочинне діяння, способу вчинення злочину, форми вини [5, 26].

Ступінь суспільної небезпеки враховується законодавцем при визначенні тяжкості злочину і залежно від неї здійснюється класифікація злочинів (про це пізніше).

Отже, суспільна небезпека є об'єктивним критерієм визнання діяння злочином, вона не залежить від відповідної оцінки її законом. Саме суспільна небезпека є підставою для криміналізації діяння, а при призначенні покарання - для індивідуалізації його.

Кримінальна протиправність діяння. Кримінальна протиправність є обов'язковою ознакою злочину. Вона зветься нормативною ознакою, оскільки означає, що суспільно небезпечне діяння знаходить відображення в кримінальному законі як злочин.

Законодавець, і тільки він, встановивши, і з цим погоджується автор курсової роботи, що певному діянню властива ознака суспільної небезпеки, формулює це діяння як злочин у Кримінальному кодексі України й, оцінивши ступінь цієї небезпеки, встановлює вид і розмір покарання за нього.

Отже, об'єктивна властивість діяння - суспільна небезпечність - знаходить своє відображення у кримінальному законі.