30020 (Основи теорії права), страница 4

Дія нормативних актів у просторі характеризується певною територією: держави в цілому, відповідного регіону, адміністративно-територіальної одиниці, відповідного підприємства, організації.

Щодо кола осіб нормативно-правові акти поширюються на громадян України, осіб без громадянства, іноземних громадян.

Винятком вважаються окремі іноземні громадяни, які мають імунітет від юрисдикції держави перебування. Це окремі дипломатичні та консульські працівники, питання, щодо яких про юридичну відповідальність вирішується на підставі міжнародних угод.

Систематизація нормативних актів — це діяльність з упорядкування та вдосконалення нормативних актів, приведення їх до певної внутрішньої узгодженості через створення нових нормативних актів чи збірників.

Систематизація здійснюється державою, її органами і посадовими особами та недержавними організаціями і їх службовцями. У систематизації розрізняють інкорпорацію та кодифікацію.

Інкорпорація — це вид систематизації нормативних актів, який полягає у зведенні їх у збірниках у певному порядку без зміни змісту. Критерії систематизації: хронологічний або алфавітний порядок, напрям діяльності, сфера суспільних відносин, тематика наукового дослідження тощо. Види інкорпорації: за юридичним значенням (офіційна, неофіційна); за обсягом (загальна, галузева, міжгалузева, спеціальна); за критерієм об'єднання (предметна, хронологічна, суб'єктивна).

Різновидом інкорпорації є консолідація, внаслідок якої створюються нові нормативні акти. Нормативні приписи розміщуються в логічному порядку після редакційної обробки (чи без такої), зміни не вносяться.

Кодифікація — це вид систематизації нормативних актів, що мають спільний предмет регулювання, який полягає в їх змістовній переробці (усуненні розбіжностей і суперечностей, скасування застарілих норм) і створенні зведеного нормативного акта. Різновидами кодифікації є кодекс, статут, положення.

Кодекс — це такий кодифікаційний акт, який забезпечує детальне правове регулювання певної сфери суспільних відносин і має структурний розподіл на частини, розділи, підрозділи, статті, що певною мірою відображають зміст тієї чи тієї галузі законодавства. У сучасному законодавстві України існує вісімнадцять кодексів, зокрема, Бюджетний кодекс, Господарський кодекс, Цивільний кодекс, Сімейний кодекс, Житловий кодекс, Кримінальний кодекс, Кодекс про адміністративні правопорушення, Цивільно-процесуальний кодекс, Кримінально-процесуальний кодекс, Господарський процесуальний кодекс, Земельний кодекс, Водний кодекс, Лісовий кодекс, Кодекс законів про працю, Кодекс торговельного мореплавства, Кодекс про надра.

Статути, положення — це кодифікаційні акти, в яких визначається статус певного виду державних організацій і органів. До таких не належать положення про індивідуально визначені органи, що не мають загального характеру.

7. Правотворення як процес самоорганізації права

Останнім часом у юридичній літературі почали розрізняти такі категорії, як «правотворення», «правотворчість» і «нормотворчість». Усі ці види діяльності здійснюються з метою покращення соціального регулювання та охорони суспільних відносин.

Соціальне регулювання - це процес упорядкування поведінки соціальних суб’єктів через надання їм прав на певні дії, покладання обов’язків, установлення заборон, застосування заохоченим та примусу.

Соціальне регулювання існує з моменту виникнення суспільства та практично в усіх сферах його життєдіяльності і здійснюється за допомогою соціальної влади.

Розрізняють два види соціального регулювання: державне й недержавне. Кожен з цих видів може бути нормативним чи індивідуальним і реалізується соціальними суб'єктами. Це індивіди та їхні групи, з яких складається суспільство. Одним із найпоширеніших видів соціальних суб'єктів є соціальні організації об'єднання людей, що спільно реалізують певні програми, завдання, цілі та працюють на підставі загальновизнаних правил і процедур. Такими соціальними організаціями, наприклад, є держава, партії, різні громадські об'єднання, які, своєю чергою, можуть складатися з інших соціальних організацій.

Правотворення розуміється у двох значеннях: походження права і творення окремих юридичних законів.

Під творенням права у вигляді окремих юридичних законів розуміють процес закріплення правил поведінки людей, що склалися в суспільстві, які перекладаються мовою нормативів, приписів та існують у конкретній юридичній формі. Ця діяльність має дві основні стадії: усвідомлення необхідності правового врегулювання суспільних відносин і правотворча діяльність.

Перш ніж стати юридичною нормою, те чи інше правило поведінки може виступати як філософський, правовий, етичний, політичний або інший принцип, звичай чи традиція. Головним на стадії усвідомлення необхідності регулювання суспільних відносин є юридичний мотив, тобто погляди, уявлення, думки про певну сукупність соціальних зв'язків, визначений варіант поведінки учасників суспільних відносин, які повинні стати загальнообов'язковими правилами поведінки, вміщеними в певному джерелі права, наприклад у нормативно-правовому акті.

Правотворчість — це діяльність державних органів і посадових осіб, громадських організацій, уповноважених на те державою, а також усього народу країни, що спрямовується на утворення, зміну чи скасування нормативно-правових актів.

Правотворча діяльність здійснюється на певних принципах — основних ідеях, відправних засадах, на яких реалізується правотворчість. Йдеться про: демократизм, гуманізм, поєднання національного та інтернаціонального, законність, науковість, плановість.

Види правотворчості — це сукупність засобів і способів вияву суспільних відносин (що потребують свого врегулювання) та їх фактичне впорядкування (коригування, узгодження) з допомогою юридичних засобів. Розрізняють такі види правотворчості, як безпосередня, делегована, санкціонована.

Суб'єктами правотворчої діяльності є держава та її органи; весь народ країни на випадок референдуму.

Правотворча діяльність характеризується певним юридичним процесом, що має три етапи.

На підготовчому етапі готують проект нормативно-правового акта. Своєю чергою, він поділяється на такі стадії: рішення про необхідність підготовки проекту нормативно-правового акта; визначення кола осіб, що готуватимуть проект; безпосереднє готування названого проекту; обговорення тексту проекту; узгодження проекту з усіма зацікавленими органами і службовими особами; доопрацювання проекту.

Другий етап видання нормативно-правового акта охоплює такі стадії: внесення проекту нормативно-правового акта на обговорення правотворчого органу (посадової особи); обговорення проекту, можливість кількох читань; прийняття нормативно-правового акта і процедура його підписання; можливість права відкладного вето для законів.

Третій етап — це набрання нормативно-правовим актом чинності через опублікування чи доведення до виконавців у інший спосіб.

Правотворчість поділяють на законотворчість і нормотворчість. Від законотворчої діяльності слід відрізняти нормотворчу діяльність усіх інших суб'єктів, окрім Верховної Ради, з підготування, прийняття, зміни чи скасування і введення в дію норм права, що мають підзаконний характер.

Відмінно правотворчої та нормотворчої діяльності: різний суб'єкт, незбіжність етапів і стадій; різна юридична сила нормативних актів; різний рівень регульованих відносин; порядок введення в дію і припинення дії актів тощо.

Отже, процес утворення права будується за певними принципами, має свої стадії, етапи, суб'єкти та поділяється нарізні види. Безпосередня правотворчість здійснюється народом, делегована парламентом та іншими конституційними суб'єктами.

8. Реалізація норм права: загальна характеристика

Реалізація норм права — це втілення встановлених правових норм у діяльність суб'єктів права через виконання юридичних обов'язків, використання суб'єктивних прав, дотримання заборон, застосування норм права.

Використання — це форма реалізації повноважних правових норм, яка полягає в активній чи пасивній поведінці суб'єктів, що здійснюється ними за їхнім власним бажанням (наприклад, реалізація законодавства про право на вищу освіту).

Виконання — це форма реалізації зобов'язальних юридичних норм, яка полягає в активній поведінці суб'єктів, що здійснюється ними незалежно від їхнього власного бажання (приміром, реалізація законодавства про державні податки).

Дотримання — це форма реалізації заборонних юридичних норм, яка полягає у пасивній поведінці суб'єктів, утриманні від заборонених діянь (скажімо, непорушення водіями транспортних засобів обмежень щодо швидкості руху на автомагістралях).

Суб'єкти використання, виконання і дотримання — це державні та громадські об'єднання, їхні органи, посадові особи та громадяни (також іноземні громадяни, особи без громадянства, особи з подвійним громадянством). Ці форми ще називають формами безпосередньої реалізації, тому що суб'єкти права реалізують приписи правових норм безпосередньо і самостійно в процесі своєї діяльності з метою досягнення матеріальних або ідеологічних результатів.

Застосування норм права є особливою формою його реалізації. Це державно-владна й організаційна діяльність компетентних органів держави та посадових осіб з реалізації правових норм стосовно конкретних життєвих випадків через винесення індивідуально-конкретних правових наказів (приписів).

Для цієї форми реалізації характерними є такі специфічні ознаки:

а) цей вид діяльності здійснюється компетентними органами, що наділені державно-владними повноваженнями;

б) застосування права здійснюється в чітко визначених законом процесуальних формах;

в) ця форма має державно-владний характер — рішення ухвалюється на підставі односторонього волевиявлення компетентного органу; правові приписи обов'язкові до виконання, а в разі необхідності забезпечуються примусовою силою держави;

г) це організуюча діяльність, оскільки створює відповідні умови для повнішої реалізації правових норм;

г) вона відображає елементи творчості, що означає неформальність рішення у кожному конкретному випадку;

д) зміст діяльності полягає у винесенні індивідуально-конкретних, зазвичай обов'язкових до виконання, рішень, які за сутністю відрізняються від правових приписів загального характеру (тобто нормативно-правових актів);

е) у цій діяльності органи правозастосування виступають суб'єктами управління; особи, щодо яких застосовується право, — об'єктами управління; винесені рішення (правозастосовні акти) — засобами управління.

Випадки реалізації права у формі застосування:

- коли правовідносини не можуть виникнути у суб'єктів права без державно-владної діяльності компетентних органів держави або їхніх посадових осіб (призов на дійсну військову службу, зарахування до навчального закладу, зайняття нової посади);

- за наявності спору чи якихось перепон на шляху до здійснення суб'єктивного права (розділ майна подружжя в судовому порядку, спір з приводу права на спадщину);

- коли особа притягується до юридичної відповідальності за скоєне правопорушення.

До правозастосовної діяльності ставляться такі вимоги:

• законність (здійснення в суворо встановленому законодавством порядку);

- обґрунтованість (винесения рішення лише на підставі повного та всебічного вивчення обставин справи);

- доцільність (урахування особливостей конкретної ситуації, за якої відбувається правозастосування, а також особливостей особи, стосовно якої виноситься рішення);

- справедливість (рішення ухвалюється на підставі норм права, але до уваги беруться й існуючі в суспільстві норми моралі).

Правозастосовна діяльність здійснюється у кілька стадій:

а) аналіз фактичних обставин юридичної справи або встановлення юридично значущих фактів (визначення часу, способу, місця дії, розміру збитків, психологічне ставлення суб'єктів до скоєного тощо);

б) вибір, аналіз і тлумачення правової норми (на цій стадії відбувається вибір правової норми або юридична кваліфікація оцінювання конкретної життєвої ситуації з боку права. Потім робиться аналіз щодо справжності правової норми, вивчається та роз'яснюється її зміст);

в) ухвалення рішення (ця стадія передбачає винесення суб'єктом правозастосування індивідуально-конкретного рішення про взаємні права та обов'язки тих осіб, які можуть або мусять реалізувати норму права. Таке рішення повинно мати свій зовнішній вираз в усній чи письмовій формі, яка є найпоширенішою. Письмова форма передбачає видання правозастосовного акта, де знаходить своє закріплення рішення компетентного органу.

Правозастосовний акт — це індивідуально-конкретний, державно-владний припис, винесений відповідним органом унаслідок вирішення юридичної справи.

Елементи правозастосовного акта: вступна частина, констатуюча частина, мотивувальна частина, резолютивна частина. Деякі акти органів державного управління можуть складатися лише з однієї резолютивної частини (наприклад, резолюція директора заводу на заяві робітника про надання матеріальної допомоги).

Види правозастосовних актів:

- за суб'єктами видання — акти органів державної влади (законодавчих, виконавчих, судових), акти контрольно-наглядових державних і недержавних органів, органів місцевого самоврядування і їх посадових осіб та акти політичних партій і громадських організацій;

- за способом організації суспільних відносин, які підлягають регулюванню, — регулятивні та правоохоронні;

- за формою зовнішнього виразу — усні, конклюдентні та письмові.

Важливим елементом правозастосування на стадії кваліфікації (коли вибирається і з'ясовується легітимність правової норми) є тлумачення правової норми.

Тлумачення права є однією з традиційних проблем юридичних наук. Ця проблема пов'язана з інтересами держави та суспільства, їх обумовленням і захистом. На сучасному етапі тлумачення норм права є важливим політико-юридичним інструментом виявлення точного змісту права.

Ось чому під тлумаченням правових норм, і насамперед, усього закону, слід розуміти не що інше, як роз'яснення змісту правової норми. Іншими словами, це таке роз'яснення, яке має юридичне значення і яким можуть керуватись усі органи та особи, котрі застосовують законну норму.

Під тлумаченням, по-перше, слід розуміти процес мислення, що відбувається у свідомості особи, яка застосовує правову норму, з'ясування змісту правової норми та її пояснення.

По-друге, тлумачення — це виражений поза роз'ясненням зміст правової норми.

Отже, тлумачення норм права — це інтелектуально-вольова діяльність суб'єктів права щодо з'ясування і роз'яснення змісту норм права з метою їх правильної реалізації, яка може виражатися в особливому акті.

Існують різні види і способи тлумачення. Залежно від суб'єктів розрізняють офіційне та неофіційне тлумачення, що може бути загальним і казуальним.

Загальне тлумачення розраховане на всякий прояв регулювання правовою нормою суспільних відносин незалежно від його одиничних конкретних особливостей і поширюється на поведінку всіх можливих учасників цих відносин. Його часто називають «нормативним» тлумаченням.

Нормативне (загальне) офіційне тлумачення не веде до створення правових норм, воно тільки з'ясовує зміст існуючих правил поведінки. Не вважається тлумаченням видання положень, наказів чи інструкцій про застосування якого-небудь закону чи указу, позаяк останні є нормативними актами і самі зумовлюють правові правила поведінки.