29159 (Місце правової системи України серед правових систем світу)

16

ДЕРЖАВНИЙ ДЕПАРТАМЕНТ УКРАЇНИ З ПИТАНЬ ВИКОНАННЯ ПОКАРАНЬ

ЧЕРНІГІВСЬКИЙ ЮРИДИЧНИЙ КОЛЕДЖ

Цикл загальноюридичних дисциплін

Навчальна дисципліна: Порівняльне правознавство

КУРСОВА РОБОТА

На тему:

„Місце правової системи України

серед правових систем світу ”

Чернігів – 2010

План

Вступ

Розділ І. Теоретико-методологічні питання класифікації правових систем

1.1 Основні типи і підтипи (групи) правових систем світу

1.2 Методологічні передумови класифікації правової системи

України

1.3 Типологія правової системи України

Розділ ІІ. Сучасна правова система України

2.1 Юридичні ознаки сучасної правової системи України

2.2 Відповідність правової системи України романо-германському типу правової системи

2.3 Вплив європейського, візантійського та римського права на сучасну правову систему України

2.4 Місце сучасної правової системи України серед правових систем світу

Розділ ІІІ. Реформування як важлива умова розвитку сучасної правової системи України

3.1 Проблеми реформування правової системи України

3.2 Зміна нормативної частини правової системи України як одна із вимог сучасності

Висновки

Список використаних джерел

Вступ

Правова система України виникла об’єктивно у період досягнення радянською правовою системою "точки біфуркації", коли ця система згідно з основними засадами синергетики руйнувалася. Подальше формування правової системи України залежало від таких умов, як відкритість, нелінійність, нерівноважність. Насамперед це стосувалося взаємозв’язку із оточуючим середовищем, вибором шляхів розвитку. Поряд з цим, для сучасної правової системи України важливим є досягнення відповідного стану рівноваги, що буде свідчити про створення власне системи. Адже будь-яка система, згідно з положеннями синергетики, об’єктивно знаходиться у стані взаємопереходів рівноваги та нерівноваги, організації та дезорганізації, хаосу та порядку. А тому необхідним та важливим на даний час є створення механізму самоорганізації системи, який сконцентрує зусилля суспільства саме на стані рівноваги (з допустимим станом змінюваності). Такий стан забезпечується правильним розміщенням елементів правової системи та зв’язків між ними, тобто належною її структуризацією.

Національна правова система України в силу історичних обставин зазнавала різноманітних впливів. У праві України перетнулись лінії історії: християнство (православна, католицька, протестантська традиції), ісламська, іудейська традиції, історія права Греції і Риму, національного і міжнародного права). У цьому зв'язку виникає нагальна потреба у визначенні головного фактора, який справляє основний вплив на процес руху до порядку в суспільстві і завдяки якому зберігається спадкоємність у праві, але сутнісні параметри котрого не зазнають зрушень, навіть, після тривалих і масових включень чужерідних для титульного етноса (в нашому випадку — українського) впливів.

У зазначеному ракурсі перспективним видається розв'язання проблеми в рамках положень, розроблених на основі традиційної юридичної методології, але за умови синтезу нею найновіших досягнень системно-інформаційної методології, зокрема, у галузі синергетики — теорії самоорганізації систем. Для синергетики властиве прагнення виявити у будь-якій системі головний фактор руху до порядку, який умовно позначається терміном «параметр порядку». Гіпотетично можна допустити, що цим фактором є правова традиція як невід'ємний атрибут правосвідомості, передумови формування якої приховуються у глибинних історичних пластах культури народу. За результатами досліджень В.Василькової, сааме традиції «суттєвим чином визначально обумовлюють моделювання соціальних новацій» [14]. А згідно з висновками Ю.Ветютнєва, який підняв проблему синергетики у праві, саме правосвідомість є тією ланкою у правовій системі, для якої самоорганізація є не просто нормальним, але єдиним способом існування [15].

Таким чином, вирішення проблеми вивчення правової системи України тісно переплітається з питанням пошуку «параметра порядку» — своєрідної матриці, яка забезпечує спадкоємність у праві та є внутрішнім джерелом розвитку правової системи. Це вимагає застосування найбільш раціональних методів пізнання в рамках наукової парадигми, здатної синтезувати сучасні досягнення різноманітних наукових шкіл і напрямів.

Розділ І.

Теоретико-методологічні питання класифікації правових систем

1.1 Основні типи і підтипи (групи) правових систем світу

У юридичній літературі, зокрема, порівняльно-правовій, формується не тільки цілісне бачення правової системи, але і диференційований підхід стосовно правових систем світу. Беручи до уваги, що "правова карта світу" не є одноманітною, а складається з окремих національних та міжнародних правових систем, між якими відбуваються складні інтеграційні, багатофункційні процеси, вчені намагаються їх класифікувати за різноманітними критеріями. Важливість цих класифікацій зумовлюється як пізнавальними причинами, так і практичною необхідністю, значимістю (гармонізацією законодавства, рецепції права тощо) [19].

Проблема класифікації правових систем є однією з важливих проблем як теорії права, так і порівняльного правознавства. Для класифікації використовуються різні критерії (фактори): етнічні, історичні, расові, географічні, юридичні тощо, яких на сьогодні нараховується кілька десятків. Зокрема до таких критеріїв у порівняльно-правовій літературі у свій час відносили: особливості історичного формування правових систем (Е. Глассон); загальну структуру та відмінні ознаки (А. Есмен); ступінь подібності до іншого права або походження від нього (А. Арміжон, Б. Нольде, М. Вольф); великі культурні сфери (А. Шнітцер); відношення до права римського, до jus gentiuym і до права канонічного (Е. Мартінез Паз); расову ознаку (Г. Созер-Холл); роль різноманітних джерел права (А. Леві-Ульман); внутрішньосистемні ознаки (П. Родьєр); ідеологію та юридичну техніку (р. Давід); "правовий стиль" (К. Цвайгерт) та ін.

Нижче наведено класифікацію правових систем світу, що пропонувалися протягом кінця XIX — XX століть, у хронологічній послідовності.

1. Методологічні передумови класифікації правової системи України

Методологія теорії правової системи України все ще перебуває на стадії становлення. Ретельний аналіз літератури з питань розвитку вказаної правової системи свідчить про відсутність тенденцій до органічного поєднання досягнень світової юридичної думки з українськими реаліями державно-правового розвитку [11].

Поняття «правова система» у вузькому (національне право) і в широкому (правова сім'я) розумінні сформувалося у рамках методології юридичного позитивізму з властивими йому емпіричними і описовими методами пізнання. Існуючі з представлених у світовій літературі теорій правових систем найбільш чіткою послідовністю і науковою аргументацією характеризуються ті, у яких моделі правових систем побудовані на основі структурних та функціональних їх характеристик з урахуванням техніко-юриди-чних формальних ознак, а класифікація правових систем за сім'ями здійснена на основі чітко сформульованих критеріїв і принципів. До основних критеріїв належать: методологія права, інфраструктура права, структура процесуального права, правова ідеологія. Основними принципами визнаються: об'єднання на основі спільності історичних доль; добровільне приєднання; колоніальна залежність. Йдеться про три родові західні теорії правових систем — французьку (Р. Давід), германську (К. Цвай-герт і Г. Кьотц) і американську (М.Е. Глен-дон, М. Гордон, К. Осакве) [1].

Разом з тим необхідно зауважити, що визначення кількості сімей, груп, класів, типів правових систем та їх класифікація були і залишаються дискусійними питаннями. Становище у компаративістиці влучно охарактеризував відомий французький компаративіст Р.Родьєр, зауваживши: класифікацій існує рівно стільки ж, скільки й компаративістів. У цьому висловлюванні глибинно віддзеркалилася криза методології юридичного позитивізму, який окремими тенденційними дослідниками, здійсненими в угоду правлячих режимів (фашизм, казар-мений соціалізм тощо), з перспективного наукового напряму в пізнанні державно-правової дійсності був перетворений у догму. Догматизм виявив себе в утвердженні двох тенденцій — вузькопрофесійного юридичного підходу до феномена права, яку відомий французький правник Ж. Леклерк влучно назвав «юридизмом», та абсолютизації емпіризму як засадової настанови правових досліджень, на що звернув увагу інший французький дослідник А.Ж. Арно [2]. Як наслідок — юридичний позитивізм з його формально-догматичними методами пізнання виявився не в змозі осягнути феномен права [2, 13].

Криза методології юридичного позитивізму відчувається, зокрема, і в дослідженнях, у яких ставиться проблема типології і класифікації правової системи України. Ситуація ускладнена тим, що до здобуття нею незалежності питання про статус, місце і роль української національної правової системи серед інших правових систем світу як вітчизняними, так і зарубіжними вченими взагалі до уваги не бралося. Його щонайменше домислювали, принаймні, радянські вчені у загальному контексті правової системи СРСР — центральної, провідної ланки у соціалістичній правовій сім'ї. Разом з тим колишній колоніальний статус України є підставою (за принципом формування правових сімей) для визначення її правової системи типологічне радянською, класифікаційно-соціалістичною.

За оцінкою К. Осакве, три західні теорії права однозначні у твердженні, що за ознаками методології та інфраструктури права, а також за структурою цивільного процесуального права соціалістичне... «практично не відрізняється від романо-германського права. Суттєва різниця між останнім і соціалістичним правом проявляється в структурі кримінального процесуального права і у питаннях правової ідеології»[1, 19]. Отже, згідно з формальною логікою, правова система України, яка класифікаційне належала до соціалістичної правової сім'ї, з огляду структурно-функціональних характеристик й техніко-юридичних формальних ознак типологічне належить до романо-германсь-кої правової сім'ї.

Родові особливості будь-якої правової системи можна виявити виключно за умови звернення та всебічного вивчення глибинних витоків права народу. Саме такі дослідження і стали основою сутнісної характеристики (родових ознак, які сформувалися історично) романо-германської та англо-американської правових систем.

Не меншої аргументації вимагає твердження Ю.Оборотова про, так звану, «глобалізацію»(?), що, на його погляд, має стати вектором правового розвитку України у єдиній групі постсоціалістичних правових систем (України, Росії. Білорусі), які «володіють специфікою окремої так званої євразійської правової сім'ї» (курсив — М.М.) [7]. По-перше, тут аргументи необхідні з огляду відсутності у автора чітко окресленого критерію типологізації правової системи України, котра, як стверджує Ю. Оборотов, разом з Росією і Білоруссю перебуває «на стикові Сходу і Заходу» (стилістика відповідає оригіналу) [7, 197]. Не зрозуміло: тут йдеться про критерій географічної чи цивіліза-ційної належності України до особливого «євразійського простору»? Врешті, про який, власне, «Захід» і «Схід» веде мову автор, коли торкається питання типологічної відмінності, так званих, «східного» і «західного» світоглядів. Якщо ідея «заходу» видається більш-менш зрозумілою, то з ідеєю «сходу» виходить дещо заплутано. Невідомо: автор має на увазі візантійський Схід чи тюркський Схід? У зв'язку із зазначеним више і, головне, з причини нерозв'язаності у науці і досі проблеми «Україна між Сходом і Заходом» огульним є будь-яке твердження про належність України до якоїсь гіпотетичної євразійської правової сім'ї [8].

Разом з тим міркування Ю.Оборотова змістовно і за формою є своєрідним відлунням пропозиції російського проф. В. Синюкова — замість соціалістичної правової сім'ї виокремити на основі запропонованих ним «нових уточнених» критеріїв нову правову сім'ю слов'янських народів, провідним елементом якої має бути правова система Росії [9]. Пропозиція В.Синюкова знайшла підтримку серед російських вчених [10]. Серед вітчизняних науковців, як стверджує Н.Онищенко, теж є такі (автор не називає їх імен — MM), котрі до визнаної ними класифікації вносять і слов'янську правову сім'ю (Н.Онищенко — [3, 109]).

Твердження про належність української правової системи до слов'янської правової сім'ї теж вимагає обгрунтування. По-перше, вже тому, що у 50—60 pp. XX ст. відбулася наукова дискусія з проблеми єдиного протослов'янського права. І, як повідомляє відомий російський дослідник проблем історії держави та права З.Черніловський, — при глибинних дослідженнях так і не вдалося виокремити власне слов'янське, рівнозначно як і германське чи романське коріння права [11]. По-друге, пропозиція В.Синюкова включити Україну в групу російського права не враховує різниці в етнічній ментальності росіян і українців, хоча провідними критеріями у запропонованій ним класифікації визнаються поряд із соціально-економічними, релігійними факторами і фактори духовні та етнічні [9, 175—176]. Разом з тим, за результатами сучасних досліджень з проблем української ментальності у порівнянні з російською, ментальність російської культури належить до, так званого, телурократичного типу (примат «общинного», «артільного начала», домінування патримональних відносин з відповідними традиціями примату інтересів держави). Ментальність української культури — до таласократичного типу (примат індивідуалізму над колективізмом; домінування матримональних відносин з відповідними традиціями примату права) [12].