29153 (Міжнародно-правовий механізм захисту прав і свобод людини і громадянина), страница 5

МОП розробляє міжнародні стандарти (в формі конвенцій та рекомендацій) в таких галузях, як свобода асоціацій, заробітна плата, довжина робочого дня та умови праці, винагорода за працю, охорона праці, соціальне страхування, робоча інспекція, тощо. З часу заснування МОП було прийнято більше 300 конвенцій та рекомендацій.

16. Організація Обєднаних Націй з питань освіти, науки та культури

Статут ООН з питань освіти, науки та культури (ЮНЕСКО) було прийнято у листопаді 1945 року, він вступив у силу 4 листопада 1946 року. Ціль ЮНЕСКО “сприяння закріпленню миру та безпеки, посилюючи співробітництво між народами шляхом освіти, науки та культури заради забезпечення загальної поваги до справедливості, законності, прав людини та головних свобод, визнаних Уставом ООН, для усіх народів, без розрізнення раси, полу, мови та релігії”.

Заснована Комісія по конвенціям та рекомендаціям, що має повноваження розглядати скарги про порушення прав людини у галузі освіти, науки, культури, інформації. Скарги можуть бути подані як від імені жертв порушень, так і від недержавних організацій, що мають інформацію про такі порушення. Як правило, Комісія намагається привести сторони до дружнього розвязання питання. Комісія розрізняє “випадки” та “питання”. Термін “випадки” стосується індивідуальних випадків, тоді як термін “питання” означає ситуації масових та систематичних порушень прав людини. В межах ЮНЕСКО діє декілька механізмів контролю за дотриманням стандартів в галузі прав людини, особливо у відношенні до свободи слова, права на освіту та права на вільну участь в культурному житті суспільства.

17. Комітет адвокатів з прав людини

Організація працює 1978 року для поширення відомостей про права людини та їх захисту. Її праця неупереджена. Комітет контролює дотримання прав людини, закріплених Декларацією про права людини, урядами держав.

Програма діяльності комітету фокусується на створенні організацій та структур, що гарантуватимуть дотримання прав людини.

Комітет також допомагає особам, що потребують притулку, біженцям, намагається змінити досить обмежені права біженців в усьому світі.

18. Організація не представлених націй та народів

Заснована у 1991 році, організація складається з 50 членів, що представляють більше ніж 100 млн осіб. ОНПНН утворена націями та народами, не представленими в таких міжнародних організаціях як ООН.

ОНПНН діє як міжнародний форум, що займається справами меншостей, народів, що проживають на окупованих територіях, націй, які прагнуть відновлення втрачених держав. Метою роботи організації є захист головних прав людини та економічних прав. ОНПНН не представляє нації, вона допомагає та дає їм можливість представляти себе більш ефективно.

19. Міжнародний союз з прав людини

Міжнародний союз з прав людини міжнародна неприбуткова організація, метою діяльності якої є заохочення та захист прав людини.

Метою діяльності організації є визначення галузей, які вимагають покращень в галузі цивільних та політичних прав, економічних, соціальних та культурних прав згідно з Конвенцією про права людини, наголошуючи на не насильстві та захисті життя. Організація співпрацює з іншими міжнародними організаціями з метою привернення уваги суспільства до порушень прав людини, допомоги бідним, поліпшенню умов охорони здоровя, покращення економічних та соціальних умов, захисту людського життя.

20. Лікарі за права людини

Поєднує працівників галузі охорони здоровя та інших осіб для захисту прав людини шляхом вивчення фактів порушення прав людини за допомогою медицинських та наукових методів, надаючи докази проти порушників прав людини, в тому числі й лікарів, які теж повинні відповідати за власні дії.

Організація проводить навчання лікарів, медичних сестер, інших представників галузі охорони здоровя з метою залучення їх до участі у захисті прав людини та поширення відомостей про права людини.

В. Європейська гуманітарна юстиція

1. Європейська Конвенція про захист прав людини та
основних свобод

Для європейців, які прагнули до політичної єдності, права людини стали важливим пріоритетом. У травні 1948 року представники багатьох організацій, що прагнули європейської інтеграції, зустрілися в Гаазі на Конференції міжнародного комітету рухів за європейську єдність. 5 травня 1949 року було підписано Акт, згідно якого десять держав у Лондоні утворили Раду Європи. Були великі сподівання на те, що одним із початкових завдань Ради стане розробка і запровадження конвенції з прав людини для Європи.

Так 12 липня 1949 року було підготовлено проект Європейської конвенції з прав людини і проект Статуту Європейського Суду та подано їх до утвореного Комітету міністрів Ради. У серпні того ж року на Асамблеї було висунуто пропозицію, у якій пропонувалося створити Європейську комісію з прав людини і Європейський суд з прав людини з метою забезпечення даної конвенції.

Після цього звернення Комітет з правових питань постановив, що “хоча кожна держава має право встановлювати норми для захисту прав людини в межах своєї території, метою колективної гарантії повинно бути забезпечення того, щоб такі норми та їх застосування відповідали загальним принципам права, визнаним цивілізованими державами (ст. 38 Статуту Постійної палати міжнародного правосуддя). У ситуації, коли основні права вже було погоджено, але обговорення ролі Суду і права на індивідуальне звернення до суду все ще вирували, у серпні 1950 року Комітет міністрів вирішив зробити факультативними як юрисдикцію Суду, так і право на індивідуальне звернення. Європейська конвенція про захист прав людини і основних свобод набула чинності 3 вересня 1953 року.

Як просто європейський біль про права Конвенція, у тому вигляді, як її розроблено і прийнято, передбачає мало чого виняткового на міжнародній арені. Серцевиною є її дві факультативні статті, які забезпечують вирішальні складові механізму правозастосування системи: стаття 25, яка дає як окремим особам, так і державам право на звернення до Європейської комісії з прав людини, і стаття 46, яка уповноважує Європейський Суд з прав людини провадити слухання і розгляд справ, про які доповіла Комісія. За станом на березень 1995 року всі 30 держав - членів Ради Європи, які є учасниками Конвенції, прийняли як статтю 25 про право на індивідуальне звернення, так і статтю 46 про юрисдикцію Суду.

2. Європейська комісія з прав людини

Обговорюючи умови Конвенції в Раді Європи делегати висловили думку про доречність утворення не лише Європейського суду, а й Європейської комісії з прав людини, роль якої полягала б у захисті судової функції. “Комісія може сформувати своєрідний бар’єр, - практична потреба якого добре відома всім юристам, який би відсіював необґрунтовані та безглузді звернення”.

Отож, від самого свого початку Комісії випало займати посередницьку позицію в системі Європейського права у галузі прав людини. З одного боку - служити заслоном для Суду від можливого потоку індивідуальних скарг; з іншого боку, Комісія покликана бути міжнародною установою, безпосередньо доступною для окремих осіб, і в цьому полягає принциповий відхід від традиційних державоцентристських міжнародних юридичних процедур.

“Комісія складається з кількості членів, яка дорівнює кількості Високих Договірних Сторін”, а за станом на березень 1995 року ця кількість становила 30 чоловік. Комісія може проводити засідання у формі пленарного засідання, але також і в палатах у складі не менше семи членів та в комітетах у складі не менше трьох членів. Члени Комісії обираються Комітетом міністрів Ради Європи зі списків, що складаються Консультативною Асамблеєю, і працюють протягом шестирічних строків, які можуть поновлюватися. Члени Комісії беруть участь у засіданнях “від себе особисто” тобто, на відміну від осіб, які беруть участь у роботі багатьох міжнародних установ, члени Комісії не представляють уряди.

Скарги на ті порушення прав людини, які захищає Конвенція, спочатку надсилаються до Комісії. Згідно зі ст. 24 Конвенції, держави можуть направляти до Комісії “питання про будь-яке здогадне порушення положень Конвенції іншою Високою Договірною Стороною” незалежно від громадянства потерпілої особи. Таким чином, іноземні держави можуть захищати окремих осіб навіть від їх власного уряду. У 1955 році в Комісії з‘явились повноваження одержувати індивідуальні звернення відповідно до ст. 25. До 28 липня 1994 року всі 30 держав, на той час учасниць Конвенції, погодились визнати прийнятність звернень від приватних осіб, які у практиці Комісії називаються “заявами”. У цілому ж у неї чотири функції:

1) відфільтровувати скарги (через Секретаріат, шляхом ухвалення рішення про неприйнятність);

2) по справах, що залишилися, вона виступає посередником у суперечці і прагне досягти дружнього врегулювання;

3) якщо дружнє врегулювання неможливе, Комісія розслідує факти і представляє свої висновки;

4) Комісія повноважна сама вчиняти і аргументувати позови в Суді.

Вимоги до подавців скарг установлені ст. 26 Європейської конвенції про права людини: "Комісія може приймати справу до розгляду, тільки якщо були використані усі національні засоби правового захисту відповідно до загальновизнаних принципів міжнародного права, і протягом шести місяців з дати прийняття остаточного рішення".

Також не розглядаються скарги, якщо вони анонімні чи якщо однакова справа вже розглядалася Комісією чи іншою процедурою міжнародного розслідування і не містить жодної нової обставини, якщо на її думку звернення не сумісне із положеннями Конвенції, явно необґрунтоване або таке, що є зловживанням права на подання звернення.

Якщо Комісія приймає звернення, то вона повинна підготувати доповідь, в якій викладає “свій висновок щодо того, чи встановлені факти свідчать про порушення заінтересованою державою її зобов‘язань за конвенцією”, яка направляється Комітетові Міністрів Ради Європи та заінтересованим державам. Нині Комісія переважно звертається до Комітету Міністрів – політичного органу, який складається з міністрів іноземних справ держав-членів, представлених у Страсбурзі постійними делегатами, лише якщо більшість Комісії вважає, що порушення Конвенції не відбулося, або, що справа вимагає спеціального політичного впливу Комітету Міністрів.

Справа, яку Комісія вже заслухала і про яку склала доповідь, може бути направлена нею або заінтересованою державою до Європейського суду з прав людини.

Якщо справа не передається в Суд, то Комітет міністрів Ради Європи (більшістю в двох третин голосів) вирішує, чи мало місце порушення Конвенції. Виявивши порушення, Комітет міністрів може далі ухвалити, що держава повинна надати жертві "справедливе задоволення", тобто компенсацію за збиток, розмір якої встановлюється. Як і рішення Суду, рішення Комітету міністрів є остаточними, і держави-члени зобов'язуються вважати їх обов'язковими.

3. Європейський суд

Європейський суд з прав людини не став ефективним правовим інструментом легко і швидко. Майже двадцять років він виступав “сплячею красунею, до якої часто зверталися, але без особливих результатів”.

Суд складається з такого числа суддів, що дорівнює числу держав - членів Ради Європи. Судді обираються на дев'ятирічний термін Парламентською Асамблеєю зі списків, що нараховують по три кандидата, що представляються державами. Протягом терміну своїх повноважень вони не повинні займати посад, не сумісних з незалежністю, неупередженістю і вимогами цієї посади.

Якщо справу передає в Суд сам подавець скарги відповідно до Протоколу 9, то група в складі трьох суддів, включаючи суддю, обраного від зацікавленої держави, може прийняти одноголосне рішення про те, що справа не буде розглядатися Судом; у цьому випадку рішення в справі приймає Комітет міністрів. Заявник і його адвокат можуть брати участь у розгляді, проведеному Судом, і представляти пам'ятні записки й усні аргументи в ході слухань.Усі витрати Європейського суду, згідно ст. 58, несе Рада Європи.

Після слухань судді за закритими дверима вирішують більшістю голосів чи мало місце порушення Конвенції. Якщо порушення виявлене, то Суд може також надати справедливе відшкодування потерпілій стороні, включаючи компенсацію за моральний і матеріальний збиток і відшкодування витрат.

Відповідальність за виконання рішень Європейського Суду несе Комітет міністрів Ради Європи.

Упевнившись у тім, що зацікавлена держава вжила заходів до задоволення позову, що можуть містити в собі виплату компенсації чи зміну внутрішньодержавного права, Комітет міністрів приймає резолюцію про припинення справи.

Нагляд Комітету міністрів за здійсненням рішень Суду, а до вступу в силу Протоколу 11 - і його власні рішення, що приймалися відповідно до статті 32 Конвенції, можливо, входять у число головних позитивних відмінностей, що пояснюють ефективність Європейської конвенції про права людини.

Але вплив Конвенції не обмежується контролем за виконанням рішень Суду, а також рішень Комітету міністрів про наявність порушень. Як уже відзначалося, передбачена Конвенцією процедура дружнього врегулювання також приносить значні результати. Так, у справі “Гіама проти Бельгії”(Заява №7612/76, Доповідь Комісії від 17 липня 1980 року) з метою врегулювання конфлікту було залучено 10 держав та 6 міжнародних організацій та національних організацій, які потерпілий та його адвокат навряд чи змогли б залучити без допомоги та впливу Комісії.

Узагалі національні суди в державах - учасниках Конвенції все частіше звертаються до страсбурзького прецедентного права, приймаючи рішення з питань прав людини, і застосовують стандарти і принципи, розроблені Судом.