28904 (Мiжнародно-правовi механiзми вирiшення мiжнародних спорiв мирним шляхом), страница 7

Згідно з Декларацією від 9 грудня 1991 р. про встановлення фактів для виконання функцій, пов’язаних з підтриманням миру і безпеки, органи ООН уповноважені направляти місії для встановлення фактів, яке має бути все об’ємним, об’єктивним, безпристрасним і вчасним. Генеральна Асамблея і Генеральний секретар ООН направляють місії в контексті їхніх відповідних обов’язків з підтримання міжнародного миру і безпеки, Рада Безпеки - з метою виконання Радою її головного обов’язку з підтримання міжнародного миру і безпеки.

Якщо держава відмовляється прийняти місію, їй слід, якщо вона визнає це за необхідне, вказати причину свого рішення. При прийнятті місії державі слід усіляко співробітничати з нею, надавати всі імунітети і можливості для виконання місією свого мандата. Стаття 52 Статуту ООН підтримує мирне вирішення спорів у рамках регіональних міжнародних організацій, що не виключає передання таких спорів Раді Безпеки, якщо здійснені зусилля не привели до успіху. Рада Безпеки може застосовувати примусові дії з використанням регіональних угод. 9 грудня 1991 р. Генеральна Асамблея ООН прийняла Декларацію про удосконалення співпраці між ООН і регіональними угодами або органами в сфері підтримання міжнародного миру і безпеки, яка закликала Раду Безпеки співробітничати з регіональними органами й організаціями в справі мирного вирішення міжнародних спорів [42, c.290].

Зокрема, мирне вирішення спорів у рамках Ліги арабських держав передбачене ст. V її Статуту, прийнятого 22 березня 1945 р. У разі виникнення спору між державами - членами Ліги, якщо цей спір не порушує незалежності, суверенітету і територіальної цілісності держав і якщо сторони, що сперечаються, звернуться до Ради Ліги для його вирішення, то рішення Ради буде остаточним і обов’язковим для сторін. Механізм мирного вирішення спорів передбачений Міжамериканським договором про взаємну допомогу від 2 вересня 1947 р. У ст. 7 встановлено, що у разі конфлікту між сторонами договору його учасники мають зібратися для консультацій і закликати держави, що перебувають у конфлікті, відновити первісний стан і вжити додаткових заходів “для відновлення або зберігання міжамериканського миру і безпеки і для вирішення конфлікту мирними засобами”. Прийнятий 30 квітня 1948 р. Статут американських держав присвятив мирному вирішенню спорів між його учасниками спеціальний, IV, розділ. У ст. 21 перелічено способи вирішення спорів: прямі переговори, добрі послуги, посередництво, арбітраж тощо.

До інститутів більш пізнього часу належать механізми, утворені Паризькою хартією для Нової Європи, яку підписано 21 листопада 1990 p., зокрема Центр із запобігання конфліктам, роль якого полягає у сприянні здійсненню консультацій і співробітництва щодо незвичайної воєнної діяльності, співробітництва щодо небезпечних інцидентів воєнного характеру, виконання інших завдань, які належать до урегулювання спорів.

Співдружність Незалежних Держав у Статуті, який набрав чинності 22 січня 1994 p., визнала однією зі своїх цілей сприяння мирному вирішенню спорів і конфліктів між членами Співдружності. Для запобігання конфліктам, насамперед на міжнаціональній і міжконфесійній основі, держави СНД допомагають одна одній в їхньому врегулюванні. Для справедливого мирного вирішення своїх спорів вони мають використовувати переговори або досягати домовленості про належну альтернативну процедуру. Якщо таким шляхом спір не буде врегульовано, вони можуть передати його в Раду глав держав СНД. Рада може рекомендувати належну процедуру або методи його врегулювання.

3.2 Правовий статус та особливості участі міжнародних організацій у міжнародних спорах

У міжнародному праві сьогодні чітко встановлено, що міжнародні організації мають міжнародну правосуб’єктність і володіють відповідною правоздатністю, зокрема правом вступати у взаємини з іншими суб’єктами міжнародного права й укладати з ними міжнародні договори. Про цьому переконливо свідчить висновок Віденської конвенції про право міжнародних договорів 1986 р.

Очевидно і безперечно, що в міжнародному спілкуванні поряд з державами беруть участь численні (близько 500) міжнародні організації, створені державами з метою співробітництва між ними в тій чи іншій сфері міжнародних відносин, забезпечення й охорони їх загальних інтересів.

Розвиток міжнародних організацій означало розвиток нових методів рішення міжнародних проблем і спорів, підвищення питомої ваги цих методів у порівнянні з традиційними методами.

Питання про правосуб’єктність міжнародних організацій у загальному виді зводиться до того, чи врегульовані відносини кожної з них окремо з іншими суб’єктами міжнародних відносин нормами міжнародного права. Позитивна відповідь на це питання не викликає сумнівів: кожна міжнародна організація неминуче вступає в міжнародно-правові відносини з державами-членами й евентуально з іншими державами й іншими міжнародними організаціями. Відносини міжнародної організації з державами-членами регулюються головним чином установчим актом цієї організації, а в деяких випадках і інших міжнародних угодах [35, c.23].

Міжнародна організація - це насамперед об’єднання або асоціація держав, точніше - держав-членів, що випливає з її офіційного визначення як міжурядової організації. У ряді випадків у діяльності міжнародної організації на правах її чи членів іншим способом (спостерігачі) беруть участь інші суспільні об’єднання (наприклад, Організація звільнення Палестини) чи інші міжнародні організації. Але це не змінює істоти міжнародної організації як міждержавного у своїй основі об’єднання.

Однак міжнародна організація - це не просто об’єднання держав, а об’єднання, що утворить визначена їхня організаційна єдність, забезпечувана правилами його функціонування, тобто правовими коштами (нормами установчого акта і нормами «внутрішнього права» організації). Інакше кажучи, мова йде про організаційно-правову єдність держав-членів.

Така єдність може досягатися тільки на основі угоди між державами, - яке іменується звичайно установчим актом організації. За рідкісними винятками, таким установчим актом є міжнародний договір у змісті, що надається цьому поняттю Віденською конвенцією про право міжнародних договорів 1969 р.

Установчий акт організації встановлює її мети, функції і правомочності, умови членства в організації, її організаційну структуру, компетенцію її органів (головних і допоміжних) і основні умови здійснення цієї компетенції, зокрема порядок прийняття відповідних юридичних актів (рішень, рекомендацій, звертань, правил процедури і т.д.). Усе це і забезпечує організаційно-правову єдність міждержавного об’єднання, що перетворює його в міжнародну організацію. Зрозуміло, це припускає наявність постійних органів міжнародної організації, наділених визначеними функціями і повноваженнями у взаєминах із членами організації, з іншими державами й іншими суб’єктами. Іншими словами, мова йде про органи, що здійснює функції і повноваження організації в міжнародному спілкуванні.

Оскільки міжнародна організація є міжнародно-правовою інституцією - суб’єктом міжнародного права, вона повинна бути заснована і діяти відповідно до норм загального міжнародного права, що регулюють взаємини між усіма суб’єктами міжнародних правовідносин. Особлива роль належить у цьому плані основним принципам міжнародного права й іншим його імперативним нормам. Віденська конвенція про право міжнародних договорів 1969 р. говорить, що вона “застосовується до будь-якого договору, що є установчим актом міжнародної організації”.

Міжнародні організації підрозділяються на універсальні, регіональні в змісті гл. VIII Статуту ООН і локальні, членами яких є, видимо, не менш чим три держави.

Універсальні організації. Поняття універсальної міжнародної організації визначено нині з урахуванням положень ст. 57 і 63 Статуту ООН у Віденській конвенції про представництво держав у їхніх відносинах з міжнародними організаціями універсального характеру 1975 р.

Згідно ст. 2 цієї Конвенції, “міжнародна організація універсального характеру” означає Організацію Об’єднаних Націй, її спеціалізовані установи, Міжнародне агентство по атомній енергії і будь-яку іншу аналогічну організацію, членський склад і відповідальність якої носять широкий міжнародний характер.

В даний час існує 16 спеціалізованих установ ООН. Кожне з них має свою історію розвитку. Деякі з них існували задовго до створення ООН.

Міжнародне агентство по атомній енергії не є спеціалізованою установою ООН, але поставлено в зв’язок з Організацією Об’єднаних Націй особливою угодою, укладеним з Генеральною Асамблеєю ООН у 1957 р.

Цілком очевидно, що вирішальна роль у справі забезпечення і розвитку міжнародного співробітництва держав у всіх сферах міждержавних відносин належить Організації Об’єднаних Націй. Координуюча роль у конкретних сферах міждержавного спілкування належить іншим універсальним міжнародним організаціям.

У зв’язку з вищевикладеним стосовно до універсальних міжнародних організацій і по ряду інших причин устає питання про міжнародно-правовий статус міжнародного співтовариства держав, у тому числі організованого співтовариства держав в особі Організації Об’єднаних Націй, оскільки норми міжнародного права в багатьох випадках відсилають до думки цього чи співтовариства встановлюють його відповідну виняткову компетенцію.

Так, організованому міжнародному співтовариству держав в особі ООН і її Ради Безпеки належить виняткова компетенція визначати існування будь-якої погрози світу, будь-якого порушення чи світу акта агресії і робити чи рекомендації вирішувати, які міри варто почати для чи підтримки відновлення міжнародного світу і безпеки.

Виняткова компетенція міжнародного співтовариства держав установлена також стосовно до віднесення тієї чи норми загального міжнародного права до норм, що мають імперативний характер, а також стосовно до віднесення того чи іншого міжнародно-протиправного діяння держави до категорії міжнародних злочинів держав.

Міжнародне співтовариство держав в особі ООН покликано організовувати дослідження і робити рекомендації, зокрема з метою прогресивного розвитку загального міжнародного права і його кодификації.

Міжнародно-правова роль співтовариства держав в особі ООН здобуває особливе значення при регулюванні нових сфер міжнародних відносин (наприклад, в області космічного чи простору охорони навколишнього середовища).

У доктрині це позначається іноді як проблема універсалізації норм міжнародного права й у загальному виді зводиться до визначення того, чи може окрему державу не визнавати норми, вироблені співтовариством держав і викладені в загальному міжнародному договорі, що вступив у силу, що регулює нову сферу міждержавного спілкування, посилаючись на неучасть у цьому договорі і на правило про те, що договір не створює чи зобов’язань прав для третьої держави без його на те згоди. Іншими словами, коли мова не йде про кодифікацію діючих загальноправових норм [44, c.291].

Однозначної відповіді на це питання поки, мабуть, немає. Він продовжує досліджуватися стосовно до різних ситуацій і з різних точок зору.

Однак очевидно, що організоване співтовариство держав в особі ООН так чи інакше виступає носієм визначених міжнародних правних повноважень у відношенні окремих держав, тобто стороною міжнародно-правових відносин.

Таким чином, міжнародно-правовий розвиток веде до визнання міжнародного співтовариства держав суб’єктом сучасного міжнародного права.

Згідно ст. 53 Статуту ООН, Рада Безпеки використовує, де це доречно, такі регіональні органи (організації) для примусових дій під його керівництвом.

У результаті регіональні організації покликані виступати в якості як би допоміжних органів ООН і бути визнаними відповідним чином цією організацією.

Такими визнані три міжнародні організації, а саме: Ліга арабських держав (ЛАГ), яка виникла у 1945 р. ще до вступу в силу Статуту ООН; Організація американських держав (ОАГ), що утворилася в 1948 р.; Організація африканської єдності (ОАЕ), створена в 1963 р.

Як було зазначено вище, однією з відмітних рис сучасного міжнародного права є наявність у ньому принципу мирного вирішення міжнародних суперечок.

В ООН проблемою мирного вирішення суперечок займаються насамперед три головних органи: Генеральна Асамблея, Рада Безпеки і Міжнародний Суд. Згідно ст. 11,12,14 і 35 Статуту ООН Генеральна Асамблея може приймати резолюції по мирному вирішенню міжнародних суперечок, якщо вони не передані на розгляд Ради Безпеки ООН.