Маастрихтський договір уперше на рівні установчих документів визнав обов'язок Союзу в цілому дотримувати основних прав і волі людини й громадянина, насамперед ті, які закріплені в Конвенції про захист прав людини й основних воль 1950 р. Одночасно із введенням інституту громадянства Союзу в "конституції" ЄС був закріплений перелік основних прав громадянина: воля пересування, виборчі права, право петицій і ін.

Підписання й набрання чинності Договором про Європейський Союз 1992 р. не тільки не сповільнило, а, навпроти, прискорило процес реформування правових основ цієї інтеграційної організації, збільшило його масштаби й частоту. [8]

Безпосередньо в самому Маастрихтському договорі передбачалося, що в 1996 р. буде скликана нова "конференція урядів держав-членів" для внесення виправлень в установчі документи Союзу (Договір про Європейський Союз, а також у Паризький і Римський договори про Європейські співтовариства, що зберегли силу).

Результатом цієї конференції став підписаний 2 жовтня 1997 р. в Амстердамі й вступив у силу 1 травня 1999 р. документ за назвою "Амстердамський договір про внесення змін у Договір про Європейський Союз, договори про установу Європейських співтовариств і деякі пов'язані з ними акти" (коротке найменування - Амстердамський договір).

Як видно вже з назви, Амстердамський договір не засновує нових організацій. Його призначення - внести зміни й доповнення у вже діючі установчі документи, які після набрання ним чинності були інкорпоровані, відповідно, у Договір про ЄС (колишнє ЄЕС), Договір про ЄОВС, Договір про Євратом і Договір про Європейський Союз. На квітень 2002 р. установчі документи Союзу діють у редакції Амстердамського договору.

Основні зміни й доповнення, внесені ним, полягають у наступному.

По-перше, був продовжений процес розширення компетенції Європейського співтовариства й Союзу в цілому. До ведення ЄС тепер стали відноситися візова, імміграційна політика, питання притулку, політика зайнятості й ін. Європейський Союз був наділений повноваженнями видавати нормативні акти з питань карного права й процесу.

По-друге, була продовжена інституційна реформа, що продовжує розвиватися по напрямках, зазначеним вище: розширення повноважень Європарламенту й поступова ліквідація права вето представників держав- членів при голосуванні питань у Раді Європейського Союзу.

По-третє, Амстердамський договір уперше на рівні Союзу закріпив загальні принципи конституційного ладу (ст. 6 Договору про Європейський Союз) і встановив санкції до держав-членам за їхнє порушення.

По-четверте, за допомогою спеціального протоколу, прикладеного до Договору про ЄС і Договір про Європейський Союз, у право Європейського Союзу були включені Шенгенські угоди, прийняті на їхній основі нормативні акти й інші джерела. Шенгенське право відтепер перетворилося в один зі складених компонентів у системі права Європейського Союзу.

Нарешті, в- п'ятих, з Амстердамським договором зв'язане так зване спрощення установчих документів (частина друга "Спрощення"). Під "спрощенням" у цьому випадку мається на увазі насамперед усунення з тексту Договору про Європейське співтовариство (як головного установчого документа) застарілих положень, які втратили своє значення на сучасному етапі, наприклад про порядок створення загального ринку. [11]

Крім того, була змінена нумерація статей Договору про Європейський Союз і Договору про Європейське співтовариство. У першому документі літерні позначення були замінені на цифрові: ст. А стала ст. 1, ст. В - ст. 2, ст..7.1 - ст. 11 і т.д. У Договорі про Європейське співтовариство зміна нумерації мала на меті усунути з тексту номера статей, внесених за минулі 40 років як виправлення й тому мали змішане позначення (ст. 189а, ст. 109т, ст. 130у і т.п.). Після перерахування перша з них стала ст. 251, друга - ст. 124, третя - ст. 181 і т.д.

Джерелами "первинного права", як видно з назви, повинні виступати документи основного, установчого характеру. Установчим актом держави (у юридичному змісті) виступає його конституція, прийнята сувереном, якої нині майже у всіх країнах проголошується народ. Засновниками Європейського Союзу виступають держави-члени, тому його "конституція" оформлена не як нормативний акт, а як міжнародний договір. При цьому в силу особливостей історії формування Союзу в його основі лежить кілька установчих договорів, відповідно, про три Співтовариства й про самий Союз.

Отже, установчі документи - це договори, на підставі яких створені й функціонують організації Європейського співтовариства і Європейський Союз.

До числа установчих документів відносяться наступні договори:

- Договір про заснування Європейського об'єднання вугілля й сталі 1951 р. (Договір про ЄОВС, Паризький договір);

- Договір про заснування Європейського співтовариства по атомній енергії 1957 р. (Договір про Євратом);

- Договір про заснування Європейського співтовариства 1957 р. (Договір про ЄС, ДЕС, Римський договір);

- Договір про Європейський Союз 1992 р. (Маастрихтський договір).

Найбільш важливими серед них є два останніх документи; договори про ЄОВС і Євратом у цей час великого значення не мають, і сфера їхнього застосування досить обмежена. В 1986 р. Суд Європейських співтовариств визнав Договір про Європейське співтовариство в якості його "основної конституційної хартії". [9]

2. Інституційна структура Євросоюзу

2.1 Загальна характеристика інституцій Євросоюзу

Право Європейського Союзу утворює складну систему не тільки у своїх зовнішніх проявах, але й у внутрішніх взаємозв'язках. У першому випадку використовується термін правова система, що покликана підкреслити той факт, що право Союзу є самостійне правове явище стосовно інших систем (тобто до національного й міжнародного публічного права).

Внутрішня будова права також прийнято позначати поняттям система - "система права". Тут мова йде вже про ті зв'язки, які складаються "зсередини", між окремими елементами, що входять у зміст права, тобто юридичними нормами. Очевидно, що ці зв'язки повинні носити стійкий, упорядкований характер, що забезпечує існування права як цілісної системи.

Отже, система права Європейського Союзу - це впорядкована й структурована сукупність елементів, що виражається в стійкості різноманітних зв'язків між вхідними в її змістом юридичними нормами й групами норм.

Прагнення до системності права - об'єктивна ознака, що характеризує явища правового життя всіх країн і цивілізацій. Однак систематизацію права можна здійснювати по-різному, відштовхуючись від різних критеріїв.

Найпоширеніший спосіб побудови системи права й у нашій країні, і за рубежем виходить, насамперед, з того факту, що регульовані правом суспільні відносини носять неоднорідний, різноманітний характер. [14]

Залежно від того, що регулює право (предмет правового регулювання), а також від того, як воно це робить (методи правового регулювання), юридичні норми групуються в галузі, що підрозділяються, у свою чергу, на підгалузі, інститути, субінститути.

Даний підхід повною мірою може бути застосований і до права Європейського Союзу. У цей час у його системі можна виділити норми, що належать по своєму предмету до різних галузей і інститутів:

• публічного права: конституційних, адміністративних, фінансового, галузей процесуального права й ін.;

• приватного права й суміжних галузей: цивільного, трудового, міжнародного приватного права й ін.;

• комплексних галузей і міжгалузевих інститутів: аграрного, екологічного, підприємницького, банківського, права соціального забезпечення й ін.

"Питома вага" норм різних галузей і інститутів у системі права Союзу неоднакова. З урахуванням історичного розвитку цієї організації, цілком природно, найбільший розвиток одержали норми, що регулюють економічні й пов'язані з ними відносини.

Однак в останні роки з урахуванням розширення предметів ведення європейських співтовариств і Союзу їхнє право починає охоплювати своїм урегулюванням всі нові сфери громадського життя. Так, в 2000 р. був виданий перший нормативний акт у сфері кримінального права, прийняті кілька регламентів з питань цивільного процесу. У цьому зв'язку в західноєвропейських наукових дослідженнях і університетських курсах крім загальних робіт в області права Європейського Союзу видаються численні праці по окремих його галузях: конституційному праву, адміністративному, аграрному, й т.д.

У західній доктрині стосовно до права Європейського Союзу окраїн широке поширення функціональний підхід. У цьому випадку як критерій побудови системи права Союзу беруться причини прийняття конкретних норм і їхнє призначення. [14]

Відповідно в системі його права виділяють два тридцятилітні: гак називане інституційне (або "інституціональне") право й право "матеріальне" (або "змістовне").

До "інституційного права" відносять норми, покликані закріпити пристрій і компетенцію організації Європейський Союз, статус її інститутів і інших органів.

Інші норми, за допомогою яких Європейський Союз здійснює регулювання різних сторін ("матерію", "зміст") громадського життя, утворять його "матеріальне право". [15]

Останній термін у даній класифікації використовується в іншому значенні, чим при протиставленні матеріального права процесуальному. Наприклад, регламент "Про процедури банкрутства" - джерело "матеріального" права Союзу, хоча містить в основному норми цивільного процесу. З іншого боку, "Процесуальний регламент" Суду Європейських співтовариств - теж процесуальний акт - ставиться до джерел "інституційного" права Союзу.

"Матеріальне право" Союзу по своєму змісті носить досить різноманітний характер, тому що його предмет утворять різнорідні суспільні відносини. У цьому зв'язку всередині нього в західній доктрині виділяють окремі угруповання норм (іноді теж називані "галузями"), по яких видаються наукові праці й читаються учбові курси: право загального ринку, право економічного й валютного союзу, зовнішньоекономічне право ЄС і т.д.

Відповідно до логіки пізнання вивчення правової системи Європейського Союзу традиційно починається з розгляду основ інституційного права. Спочатку необхідно зрозуміти, як улаштований. Союз і його органи, яка їхня компетенція. Інституційне право утворить той базис, на основі якого можна далі вивчати окремі напрямки й сфери регулювання права Союзу, тобто його "матеріальне право".

Організація Європейський Союз, як відомо, має складну, унікальну структуру, що включає три опори, з яких перша (Європейські співтовариства) охоплює теж три юридично відособлені організації.

Структура організації Європейський Союз накладає відбиток і на систему його права. Тут, насамперед, варто згадати такий парадоксальний факт: Європейський Союз від свого ім'я не видасть правових актів. Регламенти, директиви, рамкові рішення й т.д. хоча й приймаються єдиними інститутами Союзу, але "від імені" Європейських співтовариств або інших опор, що й вказується на офіційному номері відповідного документа.

Як і будь-яка організація, кожне з Європейських співтовариств і Союз у цілому здійснюють свою компетенцію через власні органи. Саме за допомогою своїх інститутів і других спеціальних органів Союз забезпечує досягнення поставлених перед ним цілей і реалізацію своїх повноважень у різних сферах громадського.

Разом узяті, органи Європейського Союзу утворять цілісну систему. Подібно системі органів і установ країни, вона може бути позначена терміном "механізм". Кожний орган Союзу виступає в цій системі (механізмі) як окремий елемент, пов'язаний з іншими.

Отже, організаційний механізм Європейського Союзу - це система інститутів і інших органів, за допомогою яких дана організація здійснює свою компетенцію.

З погляду своєї структури (внутрішньої будови) організаційний механізм складається із двох частин. Для найменування кожної з них використовуються спеціальні терміни.

Керівні органи, наділені, як правило, владними повноваженнями, іменуються в праве Європейського Союзу інститутами. Саме на інститути покладене здійснення завдань Європейських співтовариств і Союзу в цілому, саме в особі своїх інститутів Європейський Союз реалізує ті суверенні права, які були делеговані йому країнами-членами.

Інститутів у Європейських співтовариств спочатку було чотири, нині їх п'ять: Європейський парламент, Рада, Комісія, Суд і Рахункова палата (параграф 1 ст. 4 ДЄС).

Інститути утворюють центр, ядро організаційного механізму кожного Європейського співтовариства і Європейського Союзу в цілому. Інші його елементи, набагато більше численні, позначаються в праві Європейського Союзу терміном "орган". Причому зазначене поняття розглядається як самостійне, у результаті чого в статтях установчих договорів і нормативних актах нерідко можна зустріти вираження "інститути й органи". [17]

Наділі, звичайно, кожний інститут одночасно виступає як орган Співтовариств і Союзу. Але зворотне вже не буде вірним: інститутів як керівних органів п'ять, кількість же "просто" органів у залежності от способу підрахунку можна виміряти десятками або навіть сотнями (якщо враховувати різного роду допоміжні комітети консультативного характеру).

У цьому зв'язку з обліком теоретичних й практичних міркувань наведену вище нормативну характеристику структури організаційного механізму Союзу можна трохи змінити: інститути й інші органи. Перші - центральна ланка, другі часто носять допоміжний і/або консультативний характер (наприклад, Економічний і соціальний комітет як консультативний орган, що включає представників різних класів і професій на території ЄС).

Багато хто з категорії "других органів" засновані самими інститутами Союзу, складаються при інститутах або навіть є їх структурними підрозділами.

Зі сказаного, однак, не слід робити висновок, що "просто" органи Союзу (тобто ті, які не одержали статусу інституту) завжди є чим-небудь маловажним, несуттєвим. Серед розглянутої категорії зустрічаються й такі, значення яких у політичній системі Союзу дуже велико. Як приклад можна привести Європейська рада, що включає вищих керівників всіх країн-учасниць і Голови Європейської комісії.

Слід зазначити, що поняття "орган" у праві Європейського Союзу використовується в дуже широкому значенні. До категорії органів тут відносять і такі утворення, які в країнах позначаються терміном "установи", наприклад, Європейський соціальний фонд або Європейське агентство з питань навколишнього середовища.

Сюди ж включаються й ті частини організаційного механізму, що мають власну правосуб'єктність, відмінної от правосуб'єктності Співтовариств і Союзу в цілому. В адміністративному праві деяких країн подібні установи мають статус публічної юридичної особи (на відміну від приватноправового: акціонерне товариство й т.п.), а в офіційних документах Союзу їх іноді іменують "децентралізована організація" (дослівно - організм) або "організація публічного права, створена на підставі установчих договорів".

Отже, структуру організаційного механізму можна охарактеризувати як дворівневу. Перший (базовий) рівень становить інституційний механізм (система п'яти інститутів), для другого (інші органи) характерне різноманіття організаційно-правових форм і загальних умов діяльності.