27339 (Деякі проблеми визнання правочинів недійсними), страница 2

В Україні також існують проблеми при тлумаченні терміну «недійсності» правочину. Зокрема, некоректним є застосування цього терміна до нормативно-правових актів — у цьому випадку може йтися про їх нечинність або неправомірність (незаконність, протиправність), а також до документів, якими оформлюється, підтверджується право, оскільки право не може бути недійсним – воно або є або ні.

Відповідно за правилами недійсності правочинів не можна визнавати документи, які за своїм змістом не є правочинами. Вбачається, що до таких документів слід відносити, наприклад, рішення органів державної влади: свідоцтва (про право власності на житло, про право на спадщину, про придбання майна з публічних торгів, державний акт на земельну ділянку, ордер тощо): рішення, записи про реєстрацію (реєстрація домоволодіння, актів громадянського стану); протоколи загальних зборів господарських товариств, рішення загальних зборів громадських об'єднань, розпорядження про реєстрацію за місцем проживання фізичної особи та багато інших документів (акт приймання-передачі, товарний чек) [5].

Визначившись із ознаками та давши дефініцію поняттю недійсні правочини, можна приступити до аналізу визначених в законі підстав їх недійсності. Отож, ст. 215 ЦК України чітко встановлює підстави визнання укладених правочинів недійсними:

• підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою – третьою, п'ятою та шостою статті 203 ЦК України. Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається;

• якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Відомо, що цивільне законодавство ряду країн вважає правочини, які порушують мораль, недійсними. Інтерес представляє в цьому сенсі п. 1 ст. 138 Німецького цивільного уложення, в силу якого «Угода, яка суперечить добрим звичаям, незначна». Різко негативне ставлення до зазначеної конструкції висловив І.А. Покровський. Розуміючи в першу чергу «добрі звичаї», він зазначав: «Тим самим маємо перед собою не щось точне і визначене, а якусь там суцільну загадку, розв'язати яку юристи досі не в змозі». У зв'язку з цим автор дуже критично поставився до самої ідеї «договорів, що суперечать моральності» [3].

1.2 Нікчемність та оспорюваність правочину, як елементи його недійсності

Недійсність правочину – один з найважливіших інститутів цивільного права для юристів-практиків. Прийняття нового Цивільного кодексу України збагатило даний інститут новими підходами та правовими конструкціями. До однієї з найцікавіших новел слід віднести поділ недійсних правочинів на нікчемні та оспорюванні правочини. Критерієм такого поділу служить порядок визначення їх недійсності: апріорі або в судовому порядку. І хоча правові наслідки недійсності нікчемних і оспорюваних правочинів тотожні, у зв’язку з відсутністю судової процедури нікчемні правочини схожі з неукладеними угодами [11].

Закон прямо визнає недійсними (нікчемними) такі правочини або їх частини:

1. правочини, що обмежують можливість фізичної особи мати не заборонені законом цивільні права та обов'язки, тобто правоздатність фізичної особи (ч. 1 ст. 27 ЦК України). Наявність цього правила та відсутність спеціального правила про недійсність (нікчемність) правочинів, що обмежують дієздатність фізичної особи, підтверджує висновок про те, що законодавець включає дієздатність до змісту поняття правоздатності;

2. правочини, що спрямовані на відмову від права чи на обмеження права учасників повного товариства ознайомлюватися з усією документацією щодо ведення справ таких товариств (ч. 3 ст. 121 ЦК України);

3. правочини щодо відмови від права на вихід із повного товариства (ч. 2 ст. 126 ЦК України);

4. правочини, вчинені з порушенням вимоги про їх нотаріальне посвідчення (ч. 1 ст. 219 ЦК України);

5. правочини, що вчинені малолітніми за межами їх часткової дієздатності (ч. 2 ст. 221 ЦК України);

6. правочини, вчинені без згоди органу опіки та піклування, якщо така згода відповідно до ст. 71 ЦК України є необхідною (ст. 224 ЦК України);

7. правочини, що вчинені недієздатною особою (ч. 1 ст.226 ЦК України);

8. правочини, що порушують публічний порядок (ст. 228 ЦК України);

9. довіреності, в яких не зазначена дата їх видачі (ч. 3 ст. 247 ЦК України);

10. умови публічних договорів, що не відповідають вимогам, які встановлені ч. 2 ст. 633 ЦК України;

11. договір дарування майнового права та договір дарування із зобов'язанням передати дарунок у майбутньому, якщо при їх укладенні порушено вимогу закону про їх письмову форму (ч. 3 ст.719 ЦК України);

12. доручення (у главі 17 Цивільного кодексу використовується термін "довіреність") на укладення договору дарування, в якому не встановлено імені обдарованого (ч. 4 ст. 720 ЦК України);

13. умова договору, відповідно до якої платник безстрокової ренти не може відмовитися від договору ренти (ч. 1 ст. 739 ЦК України);

14. умови договорів найму про звільнення наймодавця від відповідальності за шкоду, завдану внаслідок особливих властивостей чи недоліків речі, про наявність яких наймач не був попереджений наймодавцем і про які він не знав і не міг знати (ч. 2 ст. 780 ЦК України);

15. умови договору прокату, які погіршують становище наймача порівняно з тим, що закріплене в типових умовах договору, які може встановлювати наймодавець (ч. 2 ст. 787 ЦК України);

16. умови договорів побутового підряду, що позбавляють замовника права, зазначеного в ч. 2 ст. 867 ЦК України;

17. умови договорів, що обмежують права споживача-фізичної особи порівняно з правами, встановленими ЦК України і законодавством про захист прав споживачів (ч.1 ст. 21 Закону України "Про захист прав споживачів");

18. кредитні договори і договори банківського вкладу, які вчинені з порушенням вимоги закону про обов'язковість їх письмової форми (ст. 1055, 1059 ЦК України);

19. умови договорів про відмову вкладника від права розпорядження грошовими коштами, що знаходяться на його рахунку (ст. 1060 ЦК України);

20. договори щодо розпорядження майновими правами інтелектуальної власності у разі недодержання письмової форми договору (ч. 2 ст. 1107 ЦК України);

21. умови ліцензійних договорів, які суперечать положенням Цивільного кодексу (ч. 9 ст. 1109 ЦК України) або які погіршують становище творця об'єкта права інтелектуальної власності порівняно з законом або типовим договором(ч. 2 ст. 1111 ЦК України), умови договорів про створення на замовлення і подальше використання об'єкта права інтелектуальної власності, що обмежують права творця такого об'єкта (ч. 4 ст. 1112 ЦК України), умови договорів про передання виключних майнових прав інтелектуальної власності, що погіршують становище творця відповідного об'єкта або його спадкоємців порівняно із становищем, передбаченим Цивільним кодексом або законами, чи обмежують право творця на створення інших об'єктів (ч. 3 ст. 1113 ЦК України; ч. 5, 7 ст. 33 Закону України "Про авторське право та суміжні права");

22. умови договорів комерційної концесії, відповідно до яких правоволоділець має право визначати ціну товару (робіт, послуг), передбаченого договором, або встановлювати верхню чи нижню межу цієї ціни (ч. 2 ст. 1122 ЦК України) [7, с. 537-540].

Оспорюваний правочин – це правочин, який на момент вчинення породжує притаманні дійсному правочину правові наслідки, але ці наслідки носять нестійкий характер, отже на вимогу заінтересованих осіб такий правочин може бути визнаний судом недійсним на підставах, встановлених законом [8, с. 375].

До оспорюваних правочинів ЦК України відносить правочини вчинені:

1. неповнолітньою особою за межами її цивільної дієздатності (ст. 222 ЦК України);

2. фізичною особою, цивільна дієздатність якої обмежена, за межами її цивільної дієздатності (ст. 223 ЦК України);

3. дієздатною фізичною особою, яка у момент його вчинення не усвідомлювала значення своїх дій та (або) не могла керувати ними (ст. 225 ЦК України);

4. юридичною особою, без відповідного дозволу (ліцензії) (ст. 227 ЦК України);

5. під впливом помилки (ст. 229 ЦК України);

6. під впливом обману (230 ЦК України);

7. під впливом насильства (ст. 231 ЦК України);

8. у результаті зловмисної домовленості представника однієї сторони з другою стороною (ст. 232 ЦК України);

9. під впливом тяжкої обставини (ст. 233 ЦК України).

Оспорюваний правочин тягне цивільно-правові наслідки, але він може бути за позовом одного із учасників правочину чи іншої заінтересованої особи (особи, права якої порушені таким правочином) визнаний недійсним на підставах, що передбачені законом. Позов про визнання оспорюваного правочину недійсним може бути пред'явлено в межах строку позовної давності. Якщо в межах цього строку позов не пред'явлено, і підстав для поновлення строку позовної давності немає, правочин не може бути визнано недійсним. Оспорюваний правочин за таких умов набуває всіх ознак дійсного. Він має виконуватись, якщо він ще не виконаний. А передане та одержане за таким правочином не може бути повернено, хоч би і не закінчився строк позовної давності для пред'явлення вимоги про повернення отриманого за оспорюваним правочином [7, с. 541-542].

До вимог про визнання правочину недійсним та про застосування правових наслідків недійсності правочинів встановлена загальна позовна давність у три роки, за винятком окремих видів оспорюваних правочинів, вчинених під впливом насильства або обману. До вимог про визнання недійсними таких правочинів застосовується позовна давність у п'ять років. Перебіг позовної давності за вимогами про визнання недійсним правочину, вчиненого під впливом насильства, починається від дня припинення насильства. Для інших видів оспорюваних правочинів діє загальне правило: перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила [8, с. 375].

Нікчемні та оспорювані правочини розрізняються:

• ступенем важливості дефектів у складі правочину;

• характером прав та інтересів, які порушено у зв'язку з укладенням правочину;

• судовим порядком встановлення недійсності правочину й незалежністю встановлення недійсності правочину від судового рішення;

• строками позовної давності, які встановлені для звернення до суду з приводу визнання правочину недійсним.

Судам потрібно мати на увазі, що з огляду на ч. 2 ст. 215 ЦК підстави недійсності правочину, встановлені нормами ЦК та інших законодавчих актів, повинні мати імперативний характер. Тому за такими вимогами є неприпустимим укладення мирових угод як таких, що суперечать законодавству.

При розгляді позовів про встановлення нікчемності правочину з посиланням на ст. 203 ЦК необхідно враховувати, що ця стаття передбачає загальну підставу для визнання нікчемності правочину і застосовується лише в тому випадку, якщо в ЦК немає спеціальної підстави (норми) для цього [16].

РОЗДІЛ 2. ОСОБЛИВОСТІ ВИЗНАННЯ НЕДІЙСНИМИ ПРАВОЧИНІВ З ДЕФЕКТОМ ВОЛІ

2.1 Правочини, укладені під впливом помилки

В процесі даного дослідження також ставилася мета розкриття змісту правочинів із дефектами волі, до яких належать правочини, укладені під впливом помилки (ст. 229 ЦК України), обману (ст. 230 ЦК України), насильства (ст. 231 ЦК України), тяжкої обставини (ст. 233 ЦК України) [9].

Розглянемо перший вид правочинів з дефектами волі. Відповідно до ст. 229 ЦК України правочин, вчинений під впливом помилки або внаслідок впливу тяжкої обставини, є оспорюваним. Обставини, щодо яких помилилася сторона правочину, мають існувати саме на момент вчинення правочину. Особа на підтвердження своїх вимог про визнання правочину недійсним повинна довести, що така помилка дійсно мала місце, а також те, що вона має істотне значення.

Іноді особи, укладаючи угоду, не мають справжнього уявлення щодо всіх її умов, а тому їхня воля формується під впливом неправильних уявлень, тобто якби сторонам було відомо про справжній стан речей, вони не уклали б таку угоду. Вона є дефектною.

Відсутність справжнього уявлення про те чи інше явище життя або природи прийнято називати помилкою. У цьому випадку під помилкою слід розуміти неправильне сприйняття стороною природи правочину, прав та обов’язків сторін або інших істотних умов угоди (ст. 229 ЦК України), що вплинуло на їхнє волевиявлення, і є підставою вважати, що в іншому разі угоду не було б укладено. Враховуючи це, законодавець передбачив, що угода, укладена внаслідок помилки, яка має істотне значення, може бути визнана недійсною. Тут мається на увазі не будь-яка помилка, а лише та, яка має істотне значення. Встановлювати істотність помилки має право суд [14]. Не можна говорити про помилку щодо якості предмета у разі неможливості використання речі або виникнення труднощів у її використанні, яке сталося після виконання правочину і не пов’язане з поведінкою контрагента. Не має правового значення помилка, допущена при розрахунку одержання користі від вчиненого правочину. Вважаємо, що помилка внаслідок власного недбальства чи незнання закону однією із сторін не є підставою для визнання правочину недійсним.

Підставою для визнання правочину недійсним може бути помилка щодо прав та обов'язків його учасників. Неправильне уявлення про норму права є помилкою щодо прав та обов'язків. Тому, якщо сторона доведе таку помилку, правочин має визнаватись недійсним.

Не може бути підставою для застосування ст. 229 ЦК України помилка стосовно здатності сторін належно виконати правочин незалежно від того, обумовлена така нездатність об'єктивними причинами або небажанням однієї зі сторін належно виконувати свої обов'язки, які випливають з правочину [7, с. 573].

Помилка внаслідок власного недбальства, незнання закону чи неправильного його тлумачення однією зі сторін не є підставою для визнання правочину недійсним [10].

Так, рішенням Знам’янського міськрайонного суду Кіровоградської області від 10 грудня 2007 р. задоволено позов Г. до Б. про визнання договору дарування будинку недійсним.