27298 (Держава і політична система суспільства), страница 3

У зв'язку з докорінною перебудовою механізму представницької демократії і безпосередньої демократії виникає необхідність удосконалити виборче законодавство на багатопартійній основі, чітко визначити процедури виборів Президента, народних депутатів України і місцевих представницьких органів.

До основних напрямів становлення й розвитку нової політичної системи слід віднести побудову демократичної, правової, соціальної держави, як записано в Конституції, з ефективно діючим парламентом, професіональним висококваліфікованим, сильним урядом і з незалежними судовими органами — тобто з чітким поділом влади на законодавчу, виконавчу і судову гілки з розмежуванням їхніх функцій. Важливим завданням є зміцнити законність і правопорядок, виключити можливість узурпації влади та зловживань, ефективно протидіяти бюрократизмові і формалізмові; утвердити верховенство закону, безперечно дотримуватися його на всіх рівнях усім громадянам; забезпечити гідні людини умови житія.

Демократизм держави і державного ладу загалом виявляється насамперед у визнанні народу носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в Україні, а також у поєднанні безпосереднього народовладдя зі здійсненням влади через органи державної влади і місцевого самоврядування.

Розглядаючи місце і роль держави у політичній системі, слід спинитися на проблемі співвідношення держави з громадянським суспільством. Визначальним при взаємодії держави і громадянського суспільства є те, що держава:

а) сприяє створенню громадянського суспільства і вбачає своє призначення у служінні такому суспільству;

б) забезпечує рівні для всіх можливості у сферах життєдіяльності людей, базуючись на принципі соціальної справедливості;

в) чітко окреслює межі свого втручання у справи людини та суспільства.

Регулювання і у спільних відносин здійснюється з допомогою права, яке диференціюється на публічне і приватне, а виявлення влади обмежене її поділом на законодавчу, виконавчу і судову.

І громадянське суспільство, і держава покликані функціонувати для задоволення потреб та інтересів людини. Людина у відносинах з громадянським суспільством і державою виступає як особистість і громадянин. Ці два її соціально-політичні статуси повинні повною мірою забезпечувати розвиток індивіда. Для цього кожна правова демократична держава зобов'язана інтенсивно використовувати такий інститут, як народовладдя, і дотримуватися принципу суверенітету народу. Разом з тим сама людина не повинна бути пасивним спостерігачем політичного життя, як це було за радянських часів, коли навіть в теорії політичної системи її суб'єктами вважалися виключно відповідні інституції (партія, держава, громадські організації, трудові колективи).

Щодо співвідношення держави і влади слід зауважити, що найбільш важливими складниками будь-якої влади, що має соціальний характер є суверенність, воля і сила, якими відрізняються суб'єкти влади. Суверенність означає повну самостійність, незалежність даної влади від будь-якої іншої. Воля як складова влади означає здатність до вибору відповідного рішення і концентрації зусиль для його реалізації легітимними методами. Сила означає наявність реальної можливості забезпечення фактичного здійснення прийнятого рішення.

Суб'єктами і об’єктами владних відносин у суспільстві є люди. Тому людина і влада співвідносяться по-різному. Так, у громадянському суспільстві незалежність особи, а, отже, і можливість володіння нею реальною владою, ґрунтується на власності, якою особа може безпосередньо володіти, користуватись і розпоряджатись. Громадянське суспільство спирається на державу саме для того, щоб економічну владу власника забезпечити політично. Держава повинна ввібрати в себе всі позитивні риси громадянського суспільства: захист приватного інтересу, свободу особистості, її економічну самостійність і самодіяльність.

Владні повноваження громадянина у державі знаходять свій прояв в його політичних правах і свободах, які вважаються природними і невідчужуваними. Найважливіша проблема полягає в тому, щоб сформулювати норми щодо цих прав і свобод максимально конкретно, а також забезпечити їх ефективним механізмом реалізації.

Однією з найбільших проблем правової та політичної науки є проблема суверенітету. Його витоки сягають глибини століть. На думку більшості вчених, суверенітет є однією з ознак, притаманних тільки державі, інші говорять про суверенітет, притаманний усім суб'єктам політичної системи, що, на нашу думку, не є достатньо обґрунтованим. Отже, під державним суверенітетом розуміють політико-правову властивість державної влади, яка відображується у верховенстві її в межах території країни і незалежності в зовнішніх відносинах.

Основні ознаки суверенітету Української держави зазначені в Декларації про державний суверенітет України, а саме: а) верховенство; б) самостійність; в) повнота; г) неподільність влади в межах території країни; ґ) незалежність; д) рівноправність влади в зовнішніх відносинах. Вже із самого початку суверенітет розглядався як влада, обмежена певними правилами. Проте історичний досвід підказує, що абсолютне право на владу –– це не правило, а швидше виняток з нього. Існує три види суверенітету: суверенітет народу, суверенітет нації, суверенітет держави.

Суверенітет народу (народний суверенітет) означає, що вся влада у країні належить народові, тобто громадянам усіх національностей, які проживають на території даної країни і являють собою єдине джерело державної влади. Тому суверенітет держави не абсолютний, а обмежений суверенітетом народу, якому і належить право визначати економічну, політичну, правову й соціальну системи країни.

Сутність національного суверенітету полягає у тому, що кожна нація, етнічна група має право вільно задовольняти свої національні потреби, розвивати культуру, мову, робити свій внесок у загальну скарбницю всієї культури людства. У демократичній державі повинно максимально забезпечуватися право всіх націй жити у злагоді. Дуже важливо, щоб нація, що становить більшість у країні і дала назву державі, не використовувала свою перевагу в суспільстві для обмеження прав представників інших націй.

3.Форми впливу інститутів політичної системи на формування та функціонування органів держави

Об'єднання громадян тією чи іншою мірою беруть участь у політичному житті суспільства, у політичних відносинах із державою і, відтак, взаємодіють (співробітничають або конфліктують) із нею. Взаємовідносини держави і об'єднань громадян мають правовий характер.

Об'єднання громадян — це добровільне громадське формування людей, створене на основі спільності інтересів для реалізації своїх прав і свобод.

Об'єднання громадян не є об'єктами управління з боку державних структур. їх діяльність визначається статутом (положенням), цілями і завданнями їх створення, що не виходять за рамки закону. Беручи участь у соціально-політичному і культурному житті суспільства і держави, громадські організації та їх об'єднання реалізують права, передбачені статутами (положеннями).

До, громадських об'єднань можна віднести політичні партії, соціально-економічні і соціально-культурні об'єднання, масові громадянські рухи, асоціації, релігійні організації тощо. Основними з них є політична партія і громадська організація.

Політична партія — добровільне об'єднання людей, що виражають волю певних соціальних груп, які прагнуть домогтися або утримати державну владу, впливають на політику держави відповідно до програми і статуту своєї діяльності.

В Україні членами політичної партії можуть бути лише її громадяни. Реєстрація політичної партії провадиться Міністерством юстиції України.

Громадська організація — добровільне об'єднання людей, створене ними для досягнення особистих і громадянських цілей, що діє на засадах самоорганізації, самоврядування, самооплати (спілки, товариства, групи, об'єднання, не засновані урядом або міждержавною угодою). Наприклад, профспілки — громадські організації, що об'єднують громадян, пов'язаних спільними інтересами за родом їх професійної діяльності. Профспілки створюються без безпосереднього дозволу на засадах вільного вибору їх членів.

В Україні громадська організація реєструється Міністерством юстиції, місцевими органами виконавчої влади, виконавчими комітетами сільських, селищних, міських Рад народних депутатів.

Усі громадські об'єднання рівні перед законом.

Держава (в особі державних органів і посадових осіб):

1) встановлює юридичні норми, які визначають порядок їх офіційного визнання (легалізації) шляхом реєстрації;

2) реєструє об'єднання громадян і встановлює їх ідентифікаційний код. В Україні діють Українська республіканська партія, Народно-демократична партія, Партія зелених, Соціалістична партія та ін., Спілка адвокатів, Наукове товариство ім. Тараса Шевченка тощо;

3) забезпечує дотримання прав і законних інтересів об'єднань громадян;

4) здійснює контроль і нагляд за відповідністю діяльності об'єднань громадян зареєстрованому статуту:

нагляд за виконанням і дотриманням законності здійснюють органи прокуратури;

контроль над джерелами і розмірами надходжень і сплатою податків здійснюють фінансові органи і органи державної податкової адміністрації;

5) передбачає відповідальність уповноважених осіб громадських об'єднань за порушення законодавства;

6) не втручається у діяльність громадських організацій, тому що вони не є об'єктами державного управління;

7) створює режим найбільшого сприяння для їх функціонування: наділяє певними пільгами або зовсім звільняє від податків, або надає дотації і кошти.

Громадські об'єднання можуть:

1) допомагати державі вирішувати завдання економічного, соціального, культурного будівництва шляхом прийняття спільних політичних рішень із державними органами. Наприклад, “Спілка лідерів місцевої і регіональної влади України” (громадська організація, створена в 1999 р.) підписала разом із Президентом “Декларацію про державну регіональну політику”, спрямовану на реформування державного устрою країни;

2) брати участь у різних видах політичної діяльності шляхом створення спільних комісій із державними органами;

3) брати участь у формуванні (висувати кандидатуру, провадити передвиборну агітацію тощо) корпусу депутатів представницьких органів державної влади, тобто бути суб'єктами фундаторської діяльності держави;

4) бути з ряду питань суб'єктами правотворчої діяльності держави (наприклад, укладення колективного договору);

5) вносити пропозиції до органів державної влади (наприклад, ініціативні законопроекти через народних депутатів до Верховної Ради);

6) бути з ряду питань суб'єктами правозастосовної (складання протоколу про адміністративні правопорушення) і контрольно-наглядової (робота громадянських інспекторів охорони природи) діяльності держави;

7) проводити масові заходи (демонстрації, мітинги тощо);

8) захищати права членів організації в державних органах та ін.

Громадські об'єднання не можуть:

1) втручатися в діяльність одне одного;

2) втручатися у діяльність державних організацій і посадових осіб. Так, організаційні структури політичних партій не можуть утворюватися і діяти в органах виконавчої та судової влади і виконавчих органах місцевого самоврядування, військових формуваннях, а також на державних підприємствах, у навчальних закладах та інших державних установах і організаціях (ст. 37 Конституції України);

3) мати воєнізовані формування (ст. 37 Конституції України);

4) підмінювати діяльність комерційних (господарських) організацій, ставити перед собою мету одержання прибутку або створюватися з цією метою.

Забороняється створення та існування:

громадських організацій і партій, програмні цілі або дії яких спрямовані на ліквідацію незалежності України, зміну конституційного ладу насильницьким шляхом, порушення суверенітету і територіальної цілісності держави, підрив її безпеки, незаконне захоплення державної влади, пропаганду війни, насильства, на розпалювання міжетнічної, расової, релігійної ворожнечі, посягання на права і свободи людини, здоров'я населення (ст. 37 Конституції України).

Заборона діяльності об'єднань громадян здійснюється лише в судовому порядку. Громадські організації діють у рамках правового режиму, встановленому державою.

Якщо держава — це суверенна політична організація всього народу, то партії, інші громадські організації — лише учасники здійснення політичної влади. Вони виражають волю своїх членів, груп людей, певних верств суспільства, діють у рамках закону і не мають державно-владних повноважень.

Висновки

Політична система суспільства — це система матеріальних і нематеріальних елементів, які функціонують і взаємодіють у сфері управління справами суспільства, тобто при здійсненні політичної влади.

Політична система поділяється на елементи, які тісно взаємодіють між собою. До таких елементів належать: суб'єкти (носії) політики; політичні норми та принципи; політичні відносини (стосунки); політичні погляди, політична свідомість та культура; зв'язки, що об'єднують названі компоненти. Взаємодіючи між собою ці елементи утворюють п’ять основних аспектів політичної системи: інституціональний (організації, установи); регулятивний (норми та принципи); функціональний (політичні функції, політичний процес та режим); ідеологічний (політичні погляди, політична свідомість та культура); комунікативний (зв'язки, що об'єднують зазначені компоненти політичної системи).