91360 (Загальна гістологія - вчення про походження, будову та функціональне значення тканин. Епітеліальні тканини.), страница 2

Одношаровий кубічний епітелій утворює стінку каналів нирки, вивідні прото­ки залоз тощо. Клітини його мають однакові розміри за висотою та шириною. В різних органах його будова різна.

Одношаровий стовбчастий циліндричний (призматичний) епітелій покриває внутрішню поверхню однокамерного шлунка, тонкої та товстої кишок, порож­нину матки, вивідні протоки підшлункової залози тощо. В різних органах цей епітелій має функціональні особливості. Так, у шлунку ці клітини здатні проду­кувати слизоподібний секрет. Плазмолема апікальної поверхні епітеліоцитів утво­рює мікроворсинки. Тут нагромаджуються гранули слизового секрету, який при виділенні покриває поверхню слизової оболонки і захищає її від перетравлюю­чої дії шлункового со­ку. У кишці стовбуро­ві клітини містять всмоктувальну обля­мівку, яка являє со­бою мікроворсинки величиною близько 1 мкм. Це утворення плазмолеми у вигляді щіткоподібної кайми на апікальній поверх­ні, тому їх називають каймистими. Високі циліндричні клітини — основний функціо­нальний елемент в процесі травлення і всмоктування у тонкій кишці.

Перехідний епітелій вистеляє сечовивідні шляхі, ниркові миски, чашечки, сечопроводи, сечовий міхур тощо. В більшості випадків він багатошаровий. Без­посереднє зіткнення з сечею сприяло виникненню у цього епітелію захисних пристосувань, які запобігають дифузії із тканин у сечу і до мінімуму можливого протилежного проникнення сечі в організм. В перехідному епітелії чітко вира­жені три зони: базальна, проміжна і покривна. Базальна зона утворена дрібними клітинами з базофільною цитоплазмою, що діляться за допомогою мітозу — це стовбурові клітини. Форма їх наближається до кубічної. Проміжна зона складається з одного ряду клітин, часто за допомогою тонкої ніжки досягають базальної мембрани. Грушоподібні клітини цього шару досягають знач­ного розміру з слабооксифільною цитоплазмою, яка має пінистий вигляд. Її повер­хневі клітини часто бувають багатоядерні, розмножуються амітозом, на вільній поверхні утворюють ущільнення, що запобігає проникненню сечі у стінку сечо­вого міхура. Цитоплазма клітин покривної зони слабооксифільна.

Гістохімічні дослідження за допомогою електронного мікроскопа показали, що типові для перехідного епітелію широкі міжклітинні проміжки заповнені слизовою речовиною, яка пронизана мікроворсинками клітини. Дистальна поверхня епітелію покрита шаром сіаломуцину. Сечовивідні шляхи постійно змінюють об'єм, в результаті чого змінюється форма клітин і товщина епітелі­ального шару.

Залозистий епітелій. Залозам притаманні значні різновиди за їх класифіка­цією, будовою, відношенням до епітеліального шару, типу секреції, хімічного складу секрету тощо. Секреція — це складний процес спеціалізованого типу обміну, пов'язаного з утворенням і виділенням секрету, необхідного для життє­діяльності організму. Залозисті клітини називають грандулоцитами. За розвит­ком більшість залоз епітеліального походження. Залози поділяють на екзокринні та ендокринні. Екзокринні залози мають кінцевий (секреторний) відділ та вивід­ні протоки. Вони продукують секрети, виділяються на поверхню епітеліального шару. Ендокринні залози не мають вивідних проток, їхні продукти — гормони, що виділяються безпосередньо в кров чи лімфу. За відношенням до епітеліаль­ного шару залози поділяють на ендоепітеліальні та екзоепітеліальні. Перші роз­міщені повністю у епітеліальному шарі, не виходять за його межи. Екзоепітелі­альні залози — це багатоклітинні утворення, що лежать поза епітеліальним ша­ром у сполучній тканині і пов'язані з епітелієм вивідною протокою.

Залози бувають одноклітинні та багатоклітинні. Одноклітинні — продуку­ють слизовий секрет, за своєю формою вони келихоподібні, оскільки нагадують келих. їх ядро розміщується у звуженій базальній частині подібно до ніжки ке­лиха. Між нагромадженням секрету та ядром клітини знаходиться комплекс Гольджі, а ендоплазматична сітка — у базальній частині. Секреторні продукти заповнюють розширену апікальну частину, а келихоподібні клітини знаходяться серед епітеліальних клітин слизової оболонки кишечника, повітроносних шля­хів тощо.

За своєю будовою екзокринні залози поділяють на прості та складні. У про­стих залозах протока не розгалужується, у складних — розгалужується. Залежно від кількості кінцевих (секреторних) відділів прості залози бувають розгалужені та нерозгалужені. Розгалужені залози мають кілька кінцевих (секреторних) відді­лів, нерозгалужені — лише один кінцевий (секреторний) відділ. Для складних залоз характерно, що вивідна протока розгалужується залежно від форми кінце­вого (секреторного) відділу. Кінцеві відділи залози бувають трубчасті чи альвео­лярні, або трубчасто-альвеолярні. Якщо групи клітин, що становлять одну чи кілька секреторних одиниць залози утворюють трубку, то її називають трубчас­тою. Якщо ж секреторні одиниці утворюють своєрідну форму залози, її назива­ють альвеолярною. Якщо ж залози містять як трубча­сті, так і альвеолярні одиниці, вони називаються трубчасто-альвеолярними.

За хімічним складом секрету залози поділяють на білкові, слизові, білково-слизові (змішані), сальні. Секреторні відділи білкової залози виділяють секрет рідкої консистенції, багатий на ферменти, вони побудовані з клітин конічної форми з слабооксифільною цитоплазмою або різного рівня базофілії за рахунок нагромадження РНК, яка бере участь у синтезі білка. Ядра цих клітин круглої форми, розміщені центрально. Цитоплазма містить розвинену гранулярну ендо­плазматичну сітку, комплекс Гольджі та інші органели. Клітини, що продукують слиз, вищі, мають базофільну цитоплазму, у якій виявляють гранули слизового секрету, ядро сплющене, паличкоподібне, зміщене у базальну частину клітини. їх секретом переважно є слизоподібні білки-муцини та протеоглікани. У секре­торних відділах залоз, що продукують змішаний секрет, містяться клітини, що продукують білковий секрет та клітини, в яких утворюється слизовий секрет. Сальні залози являють собою спеціальні утворення шкіри. Описані вони у від­повідному розділі.

Секреція відбувається в чотири фази.

I. Поглинання вихідних продуктів гландулоцитами із крові через базальну мембрану.

II. Синтез і нагромадження секрету відбувається у гранулярній або агранулярній ендоплазматичній сітці. У цьому процесі важливу роль відіграє пластин­частий комплекс Гольджі, оскільки в ньому секрет ущільнюється та дозріває.

III. Виділення секрету з гландулоцитів називають екструзією. Розрізняють три основних її різновиди, залежно від типу секреції: мерокриновий — це циклічний процес, неодноразово відбувається протя­гом життя даного гландулоцита. Міхурці пластинчастого комплексу, перетвори­вшись у гранули секрету, перемішуються до плазмолеми апікального полюса. Мембрана, що оточує таку гранулу, входить до складу плазмолеми й секрет виділяється за межі клітини. Якщо мембрана, що покриває гранулу секрету, не входить до складу плазмолеми, оскільки вона відрізняється від неї за своїм хімі­чним складом, молекула секрету дифундує через мембрану гранули й плазмолему, тобто секрет виділяється з клітини без порушення її цілісності.

Голокриновий, при ньому залозиста клітина перетворюється у секрет, вона повністю руйнується, і її залишки входять до складу секрету; у тварин за голокриновим типом секретують сальні залози шкіри. Апокриновий тип — апікальна частина клітини відторгається разом з секретом. Віднов­лення структури залозистої клітини варіює залежно від типу секреції. Напри­клад при голокриновому типі секреції відновлення секреторного відділу відбу­вається за рахунок проліферації клітин. В мерокринових та апокринових залозах відновлення клітин відбувається циклічно, відповідно до кожної фази; під час виділення секрету цитоплазма зберігається.

Література:

1. Ганонг В.Ф. Фізіологія людини. - Львів: БАК, 2002. -784 с.

2. Гистология, цитология и эмбриология / Под ред. О.В.Волкова, Ю.К.Елецкого. - М: Медицина, 1996.

3. Луцик О.Д., Іванова А.Й., Кабак К.С., Чайковський Ю.Б. Гістологія людини. - К.: Книга плюс, 2003. - 3-тє видання. - 592 с.

4. Новак В.П., Пилипенко М.Ю., Бичков Ю.П. Цитологія, гістологія, ембріологія.: Підручник. – К.: ВІРА-Р, 2001. – 288 с.