69904 (Витоки української культури. Міфо-релігійні уявлення східних слов’ян), страница 4

Скіфи були нащадками древніх цивілізацій. Вони мали свою міфологію, обрядовість, поклонялися своїм богам і героям, приносили кровну жертву. Скіфи зреклися свого язичництва, щоб прийняти чужу віру. Але, познайомившись з античним мистецтвом, зажадали зобразити своїх богів — Ареса, Папая, Гой-тосіра, богинь Табіті, Апі, Аргімпаси — так само витончено й досконало, як греки Зевса, Аполлона, Афродіту. Оскільки скіфи були кочівниками, вони не прагнули втілити свої улюблені образи у скульптурах, мозаїках, в монументальному мистецтві взагалі. Їх способові життя найкраще відповідало мистецтво мініатюри — прикрашування зброї, домашнього начиння і особливо культових предметів, якими вони щедро обкладали покійників. Давньогрецький історик Геродот описав цей обряд. Уривки з нього наводить у своїй книзі «Скіфський степ» відомий український археолог-скіфознавець Борис Мозолевський. Перш ніж поховати свого царя у спеціально відведеному місці — у Придніпров'ї, на рівні Дніпрових порогів (Геродот називає цю степову місцевість Геррами),— скіфи возили його забальзамоване тіло по всіх скіфських племенах, де над ним здійснювали обряд пам'яті. У Геррах тіло ховали в просторій гробниці разом з дружиною, найближчими слугами, кіньми, первістками свійських тварин. Біля царя клали золоті чаші й інші коштовні речі. Геродот зауважує, що ні срібних, ні мідних речей у царських похованнях не було. Над гробницями насипалися величезні кургани, — чим знатніший був цар, тим вищий курган.

За тисячу років життя скіфів у степах Південної України таких курганів виросло чимало. Вони — деталь пейзажу цього краю. Згадку про них знаходимо у найвидатніших творах українського фольклору, зокрема в народних історичних думах. Кургани довго берегли свої таємниці, аж поки в середині XVIII століття почалися їхні розкопки. Більш як за двісті років у скіфських похованнях знайшли безліч предметів, які склали літопис матеріальної і духовної культури, мистецтва, релігійних вірувань у Скіфії. Борис Мозолевський слушно зауважує, що кожний розкопаний курган (а їх розкопано сотні) — це «мов книга не лише про велику і непросту історію народів, але й про конкретне життя конкретної людини». Одну з таких «книг», можливо найкращу, найпромовистішу, пощастило розгорнути саме йому, Борисові Мозолевському, — талановитому поетові і вченому з Інституту археології Академії наук України. 21 червня 1971 року, досліджуючи скіфське царське поховання під Товстою Могилою у Дніпропетровській області, він знайшов велику нагрудну прикрасу — золоту пектораль, що важила 1150 грамів і сягала 30,6 сантиметра в діаметрі. За вагою, за розмірами і за художньою цінністю ця пектораль — найвидатніша археологічна знахідка за всю історію скіфознавства на Україні. В уяві школярів археологія постає романтичною професією «шукачів скарбів і пригод». В ній і справді багато романтики, але водночас це одна з найбільш «трудомістких» професій. Щасливим знахідкам, як правило, передують тривалі пошуки, невиправдані надії, розчарування. Навіть будучи переконаним, що під землею, яку він часто місяцями розкопує, неодмінно має бути «щось», — археолог не може позбутися сумнівів: оте бажане, вимріяне «щось» могли пограбувати злодії ще тисячі років тому.

Товста Могила на Дніпропетровщині — велетенський курган. Перш ніж зважитися на його розкопки, керівник експедиції Борис Мозолевський не раз запитував себе: чи не будуть марними всі зусилля і клопоти. Навіть упевнившись, — після наскрізного просвердлювання насипу,— що перед ним насправді скіфське поховання, археолог з тривогою думав, чи не «почистили», бува, Товсту Могилу давні золотошукачі-злодії. Неспокій не полишав ученого і тоді, коли, врешті-решт, машини стали знімати насип. «Так почався той важкий і нерівний поєдинок з вічністю,— писав він згодом.— Два тижні підряд я прокидався о 5.30 і по 16 годин щоденно, без відпочинку і вихідних, до болю в очах вдивлявся в землю, намагаючись прочитати кожну її грудку, чистив і заміряв, знову все кидав і бігав від скрепера до скрепера, хапався за лопату, креслив і описував... Одного дня, вже зовсім надвечір, у південному секторі кургану під ножем скрепера щось заблищало — було зачеплене верхню платівку великого комплекту бронзових оздоб воза та поховальної упряжки, що належали, як згодом з'ясувалося, цариці з Товстої Могили». Над пектораллю. Була товща ґрунту, яка поглинула місяці праці (розкопували вже не машини, а вручну), проте перший тьмяний полиск бронзи оздоб царського почту вгамував тривожний щем. Приходила впевненість, що поховання чудом залишилось незайманим. Весна і літо 1971 року принесли експедиції Мозолевського нечувано щедрий і багатий «ужинок» скіфських золотих скарбів та ужиткових речей. Та найціннішою знахідкою, безперечно, стала царська золота пектораль.

Латинське слово «пектораліс» означає «нагрудний». Проте не кожну нагрудну прикрасу називали пектораллю, а лише ту, що її мали право носити, скажімо, єгипетські фараони, римські імператори, найвищі сановники у стародавньому світі. Незвичайна краса і виняткова цінність пекторалі з Товстої Могили свідчать про могутність Скіфського царства. Дотримуючись певної обережності в датуванні знахідок у скіфському некрополі на території України, археологи все ж пов'язують скарби Товстої Могили (крім пекторалі, експедиція Мозолевського знайшла у бічних похованнях чимало золотих прикрас цариці-скіф'янки, воїнів-охоронців, слуг, убитих і похованих разом з царем) з IV століттям до н. е. і зокрема з добою царя Скіфії Атея. Пектораль виготовлена із золота високої 958 ї проби, має чистий сонячний колір. Композиційно це три ріжкоподібні яруси, з'єднані між собою скрученими «ланцюжками» золотих порожнистих трубочок. Між нижнім і верхнім сюжетними ярусами — смужка рослинного орнаменту. Цей орнамент переважно «графічними» обрисами (чітко окресленими листочками, квітами і особливо тоненькими спіралями «вусиків») урівноважує більш масивні «скульптурні» форми нижнього і верхнього ярусів. Якби не було цієї смужки рослинного царства, пектораль, безумовно, не була б такою гармонійною у своїх пропорціях. На відміну від наскрізне різьблених сцен з багатьма просвітами, рослинний орнамент укріплений на «підкладці» — плоскій платівці, а тому тут уже інша гра світла і тіней — м'якша і тонша. Символізуючи радісне буяння весни, рослини ніби служать компромісом між жорстокістю в світі тварин (напад хижаків на травоїдних — у нижньому ярусі пекторалі) і злагодженістю в людському суспільстві (шиття ритуального одягу, доїння худоби у верхньому ярусі пекторалі).

Відтворені стародавнім золотарем сюжети хвилюють до глибини душі. Вражає майстерність невідомого художника, філігранне різьблення. У верхньому ярусі пекторалі зображено побутову сценку. У центрі двоє чоловіків чи то дошивають, чи то латають одежину — щось на зразок короткої кожушини. Праворуч — кобила з лошам, корова з телям, вівця, коза з козеням, птах, що злітає. Привертає увагу постать юнака. Підібгавши під себе ноги (за звичаєм народів Сходу), він доїть вівцю. Ліворуч — ті ж самі тварини з молодим приплодом (але в інших композиціях), а юний скіф, подоївши вівцю, затикає амфору з молоком жмутком трави: так зберігали молоко від швидкого скисання. У нижньому ярусі відтворено жорстоку боротьбу травоїдних тварин з хижаками. Особливим драматизмом сповнена боротьба коней з кровожерними грифонами. Перепиттям цієї боротьби присвячено три сцени в центрі. А ось лев і леопард напали на дикого кабана (праворуч) і оленя (ліворуч), пси женуться за зайцем. Як узгодити ці сцени з розквітом природи, зображеним у середньому ярусі, з миром і ладом, що його відтворив скіфський умілець у верхньому ярусі? І чому такі різні сюжети потрапили до царської нагрудної прикраси? Щоб відповісти на ці питання, вчені звернулися до індоіранської міфології, яка лежала в основі вірувань і космогонічних уявлень скіфів, і знайшли ключ до розгадки змісту сюжетів пекторалі. З'ясувалося, що основна тема пекторалі — це тема нового року, хоч вона абсолютно не пов'язується з нашими уявленнями про новорічні свята й обряди. Не забуваймо, що йдеться про сиву давнину. Новий рік починався тоді не 1 січня, а у весняне рівнодення — наприкінці березня, коли все живе дихало весною. Новорічне свято було у скіфів найвизначнішим культовим святом. Вважалося, що набирається снаги не лише все живе у природі, але й сам цар сповнюється свіжою силою і мудрістю, бо символічно вступає у священний шлюб з богинею родючості. Більше того, скіфи вірили, що у новорічне свято весняного сонцестояння їх царі давали поштовх цілому річному циклові, життєдайним силам природи.

Тепер зрозуміло, що Всі три яруси пекторалі тематично співзвучні й стилістично цілісні. Двоє скіфів (їхні обличчя індивідуалізовані, підкреслено їх вік, риси зовнішності, настрій) лаштують не просту кожушину, а «священний одяг» для новорічної церемонії. Навколо них — вервечка домашніх тварин з приплодом: телята, лошата, козенята щойно з'явилися на світ, бо, за одвічним інстинктом, худоба дає приплід якраз на порозі весни. Весну символізують і молоденькі тужаві листочки, стебельця, «вусики» і квіти середнього ярусу. А хижаки у нижньому ярусі? Що в цій сцені новорічного, весняного? За уявленням скіфів, це був один з етапів (можливо, найхарактерніший) оновлення і очищення живої природи, який також асоціювався з початком весняного пробудження: поява молодняка ніби супроводжувалась винищенням у тваринному світі старих і кволих тварин. Отже, між верхнім і нижнім ярусами пекторалі існує глибокий символічний зв'язок, який майстер-золотар передав за допомогою вражаючого художнього засобу — контрасту. Хто він, цей умілець, геніальний витвір якого майже через 2400 років після його створення став сенсацією в археології і мистецтвознавстві? Ми не знаємо ні його імені, жодного факту з його життя, бо всі вони загубилися в глибині віків. Але можемо дещо сказати про його творче обличчя, майстерність, походження. Насамперед впадає в око те, що майстер досконало знав скіфську міфологію, скіфські звичаї та обряди. Знав їх не завчено, не ззовні, а зсередини, зокрема скіфські новорічні культові вірування. Звідси правомірно припустити, що автор пекторалі був скіфом.

Близькість пекторалі до творів античного мистецтва свідчить, що він не самоук, а навчався в одному з визначних центрів культури Стародавньої Греції, можливо, навіть в Афінах. Пектораль виконана дуже майстерно. Її чудова декоративна урівноваженість ґрунтується на глибокому знанні законів гармонії. Кожна деталь вражає викінченістю, філігранністю. Ідеальні пропорції зображених тварин у спокої і в русі, способи «вписування» постатей у заданий простір, що відзначаються крутою кривизною і поступовим звуженням до країв, роблять цей витвір близьким до творів грецького мистецтва тієї доби, зокрема до барельєфної скульптури на фронтонах грецьких язичницьких храмів, навіть до такого всесвітньовідомого, як Парфенон. Скіфська пектораль зберігається в Київському музеї історичних коштовностей України. Багато виробів з металу, одяг для скіфів виготовляли майстри-греки причорноморських міст-колоній Ольвії, Пантікапея, Херсонеса. Грецька культура справила значний вплив на скіфів.

Література

1. Бунятян К.П. Давнє населення України: Навч. посібник. -К., 1999.

2. Геродот із Галікарнасу. Скіфія. - К., 1992.

3. Давня історія України: Навч. посібник: У 2 кн./ Толочко П. П., Козак Д. Н., Крижпцыспн С. Д. та ін. - К., 1994. Кн. 1.

4. Залізняк Л.Л. Нариси стародавньої історії України.-К., 1994.

5. Історія світової культури: Навч. посібник/Керівник авт. колективу Л. Т. Левчук. - К., 1999.

6. Кармин А.С. Основы культурологии: морфология культуры.-СПб., 1997.

7. Ліндсей Дж. Коротка історія культури. В 2-х томах: Пер. з англ.-К., 1995.

8. Ранние формы искусства. - ІУІ., 1982.

9. Сапронов П.А. Культурология: Курс лекций по теории н истории культуры. -СПб., 1998.

10. Станко В.Н. та ін. Історія первісного суспільства: Підручник.-К., 1999.

11. Степовик Д. Скарби України. – К.: Веселка, 1990

12. Тейлор Э. Первобытная культура. - М., 1989.

13. Лановик З., Лановик М. Українська усна народна творчість: Підручник. – К.: Знання-Прес, 2006.

8