57726 (Історія міжнародних відносин України), страница 5

Про характер зовнішньополітичних зв’язків давньоруської держави, їх масштаби, географію та форми реалізації можна судити на основі історичних свідчень, до яких належать насамперед державні документи, правові акти, договори, грамоти великих князів, літописи (“Руська правда”).

Головною формою покарання за різні порушення в Київські Русі виступали грошові штрафи. В обігу були куни або гривни кун. Гривна кун – це зливок срібла ½ фунта, який виступав найбільшою одиницею обміну на давньоруському ринку аж до ХІУ ст. Гривна кун дорівнювала 20 ногатам, 25 кунам, 50 реданам, це хутрові грошові одиниці. Одночасно з “хутровими” грошима в обігу перебували і металеві гроші інших країн. Власні металеві (срібні) монети у стародавній Русі почали карбувати при князювання Володимира. Розрахунки по торговельних операціях здійснювалися і хутром, і металевими грошима, і досить часто двома валютами.

Окрім суто зовнішньої торгівлі, у Київській Русі значного поширення набули торговельні операції в кредит або кредитні угоди, про що також свідчать історичні документи.

Помітну роль у житті Київської Русі, зокрема у формуванні її державної символіки, розвитку культури, відіграла Візантія. Візантійські впливи помітні, поряд з варязькими, й у військовій організації Київської держави, будові укріплень, флоту. Візантійським впливом позначені також архітектура, малярство-іконопис, монументальний живопис, книжкова мініатюра, мозаїка. І все ж не можна зводити культуру Київської Русі тільки до візантійських впливів. Адже Київська Русь (найбільша держава ранньосередньовічної Європи) межувала з багатьма країнами, вела з ними активну торгівлю. Культура докиївської та київської князівської доби, якій були властиві елементи давньоіранської культури, відчувала вплив культур Переднього Сходу та Греції. Крім цього, ця культура була пов’язана з культурами Хазарії, народів Західної та Центральної Європи, а також Північного Кавказу та Закавказзя. Перебуваючи в контексті візантійсько-болгарсько-слов’янської спільності, культура Русі усе ж становила певну автохтонність, хоча була досить відкрита усім впливам і взаємодіям.

Таким чином, з ІХ ст.. до 30-х років ХІІ ст. Київська-Русь Україна як єдина централізована держава пройшла великий шлях, багатий різноманітними подіями та позначений жвавими політичними, соціально-економічними, культурними процесами. За своїм державним устроєм це була рання феодальна монархія з центром у Києві. Вона висунулась на провідні позиції в Європі й була вшанована тогочасними найрозвинутішими країнами.

2. Міжнародні відносини Галицько-Волинської держави

Галицько-Волинське князівство – друга після Київської Русі велика держава на українській землі. Вона, з одного боку, зберегла Україну від передчасної окупації з боку Польщі, а з другого – припинила процес асиміляції українського етносу великоруським. Ця держава, перейнявши національно-культурні традиції Київської Русі, свою політичну діяльність розвивала під сильним впливом стосунків, які існували в Середній Європі. З занепадом Києва посередницька роль у торгівлі між Заходом і Сходом переходить до Галичини. Беручи участь у політичних та економічних справах Європи, Галицько-Волинська держава втягувалась і в духовні інтереси Західної Європи, збагачувала її культурним впливом і збагачувалась сама.

У зв’язку з тим, що Наддніпрянщина під ударами степових орд дедалі більше занепадала, росло значення західних земель, розташованих далі від степів – Галичини і Волині.

Галицька земля відокремилася ще в кінці ХІ ст. Тут з другої половини того століття осіла династія Ростислава Володимировича (онука Ярослава Мудрого). Його три сини – Рюрик, Володар і Василько, поділили згодом Галичину. Боротьба князів Волині, котрих підтримував великий князь київський Святополк, проти Галичини. Осліплення Василька. Володар і Василько розгромили Святополка на Рожнім полі (Галицько-Волинське пограниччя), а його союзників угрів – під Перемишлем. (1099 р.). Василько і Володар померли майже одночасно, і вся влада в Галичині перейшла до Володаревого сина талановитого і енергійного Володимирка (1141-1153). Він переніс свою столицю до Галича і досить успішно там правив.

Князь Ярослав Осьмомисл, син Володимира (1153-1187), розширив свої володіння, колонізуючи Дністер; землі його доходили аж до Дунаю. Він підтримував добрі стосунки з Угорщиною, Німеччиною. У 1165 р. він визнав певну залежність від Фрідріха І Барбаросси. Галичина за Ярослава розквітла економічно і була наймогутнішим князівством на Русі. Ярослав брав участь у боротьбі за Київ і боровся з половцями. Галицький князь користувався авторитетом на міжнародній арені, підтримував дипломатичні взаємини не лише з сусідами, а й із Візантією, Священною Римською імперією.

З економічним і політичним ростом Галичини зростав також вплив галицького боярства. Після смерті Ярослава, князем став його син Володимир ІІ (1187-1199). Він не відрізнявся політичним хистом і бояри прогнали його з князівства. Князь шукав допомоги в Угорщині, але угорський король Андрій використав це на свою користь, зайняв Галичину власним військом і оголосив себе королем Галичини. Проти нього почалося повстання, бояри поєдналися з Володимиром і допомогли йому повернутися на князівство.

Зі смертю Володимира ІІ закінчився рід Ростиславовичів. Століття князювання цієї династії дало Галичині основи для її подальшого історичного розвитку. Ростиславовичі зуміли оборонити свою землю від вторгнення сусідів – поляків, угорців, забезпечити кордони князівства, розвинути господарство та торгівлю, Вони закріпили за Галичиною визначне становище серед українських князівств і країн Європи. Ці здобутки Галичина зберегла і тоді, як увійшла в державницький зв’язок з Волинню.

Волинь на півстоліття довше ніж Галичина була пов’язана з Києвом і до самостійної організації дійшла щойно в половині ХІІ ст. Однак Волинь дуже швидко поділилася на малі князівства і через те втратила своє політичне значення.

Роман Мстиславович (1173-1205) об’єднав волинські землі і у 1188 р. на заклик галицьких бояр приїхав до Галича, щоб князювати на місці Володимира Ярославовича, але в скорому часі змушений був залишити князівство. Лише після смерті Володимира, в 1199 р., він удруге заволодів Галичем і з’єднав його з Володимиром.

Намагання київського князя Рюрика відібрати у Романа Галичину закінчилися поразкою: Роман відібрав у нього Київщину і Київ і посадив там свого намісника. Він підтримував приязні стосунки з Візантією, з Угорщиною, з папою Інокентієм ІІІ.

Роман Мстиславович пропонував створити федерацію князівств, які кожного року обирали б зверхника цієї федерації. Ідея князівської федерації була новацією того часу. Літописець називав Романа “великим князем, самодержавцем всієї Русі”. Саме у Романа Мстиславовича шукав захисту імператор Візантії Олексій ІІІ Ангел після завоювання Константинополя хрестоносцями.

Галицько-Волинське князівство мало великі зв’язки із зарубіжними країнами. Про це свідчить і розвиток торгівлі, яка велася за правовими нормами. Відомим торговим шляхом був шлях з Томуня через Холм на Володимир. Інша дорога йшла через Берестя і Ковель. На Польщу вела дорога з Червена на Сандомир, із Львова – на Городок, Любасів до Томуня. Із Звенигорода шлях пролягав на Закарпаття і в Угорщину. Відчувався і культурний вплив Європи на Західну Україну. Вже при дворі Ярослава Осмомисля був звичай носити західний одяг. Ввозили сюди: з Литви – продукти лісового господарства, з Візантії – шовк, вино, прянощі, із Західної Європи – сукно, полотно, оселедці. Вивозили ж шкіри, хутра, віск, сіль. Умови торгівлі встановлювалися дипломатичноми переговорами. У закордонній політиці Роман утримував тісний союз з Візантією, що убезпечувало його від угорських претензій на Галичину; через це угорський король Андрій мусив нав’язати з Романом приязні стосунки. Мав тісні зв’язки з папою Інокентієм ІІІ.

Роман брав участь у боротьбі між польськими князями, допомагаючи своїм союзникам. Також здійснив успішні походи на половців та литовських князів. Згодом він втрутився у боротьбу між гібелінами (прибічниками імператорської династії Гогенштауфенів) та гвельфами (прихильниками пап), виступивши на боці Філіпа Швабського Гогенштауфена, який боровся за владу в імперії з Оттоном ІУ Саксонським, союзником пап. На шляху до Саксонії Роман Мстиславович загинув 19 червня 1205 р. у випадковій сутичці з військом краківського князя Лешка Білого під Зави хвостом на Віслі. Передчасна смерть не дала Романові закріпити престол за своїми синами Данилом (що мав 3 роки) і Васильком (1 рік). З того часу почалася боротьба за Галицьку землю. Романова дружина з малолітніми синами шукає притулку у Польщі і Угорщині. 1205 р. у Ся ноку відбулася зустріч княгині Романової з королем Андрієм, який обіцяв взяти їх під свій протекторат, а насправді задумав включити Галичину до Угорщини. Про це свідчить прийняття ним титулу короля Галичини і Володимирії. Польський князь Лешко Білий захопив пограничні землі князівства між Вепром і Бугом.

Першими захопили Галичину 1206 р. три сини Ігоря Святославовича. Однак бояри з допомогою угорців розправилися з ними. На княжіння запросили малолітнього Данила, але скоро прогнали його. Князем стає боярин Володислав Кормильчич, що викликало протест князів. У Спіші 1214 р. Угорщина і Польща домовилися про Галичину. Андрієвого сина Коломана було одружено із донькою Лешка і посаджено на престолі у Галичині. Польща отримала Перемишль. Однак незабаром цей союз розпався і Галичина була окупована угорцями. Данило спочатку зосередив свої зусилля на звільненні Волинської землі. Йому вдалося заволодіти Берестям, Белзом, Перемишлем і тільки у 1215 р. вступити у Володимир, а у 1230 р. Волинське князівство було повністю в його руках. Після цього розпочав боротьбу за Галичину. У 1238 р. Данило остаточно заволодів Галичем.

Щоб зміцнити свої східні кордони перед загрозою нової навали монголів, 1239 р. Данило Галицький рішучим ударом захопив Київ, яке залишив із військом свого воєводу Дмитра. У1243-1244 рр. він двічі здійснив походи на польські землі, здобув замок Люблін і тим самим змусив поляків відмовитися від зазіхань на територію Галицько-Волинської держави.

1245 р. Данило разом з братом Васильком під містом Ярославом цілковито перемогли полчища угрів та поляків. Близько 1250 р. між Данилом і угорським королем Белою налагодились дружні стосунки, які були закріплені шлюбом сина Данила Льва з дочкою Бели Констанцією.

Данило не почував себе досить підготовленим до боротьби з ординцями і вирішив поїхати до Батия, щоб захистити свої землі. Він приїхав у Сарай наприкінці 1245 р. У переговорах з ханом виявив великий дипломатичний хист і не лише не дав себе знищити, а й добився від Батия підтвердження на Галицько-Волинське князівство.

При Данилі Романовичу Галицько-Волинська держава, займаючи більшу частину української етнічної території того часу, досягла найбільшого розквіту. Данилом Галицьким були засновані нові міста (Львів, 1256 р.; Холм, яке стало його столицею). Він зміцнює старі фортеці. Йому вдалося підкорити бунтівних бояр і тим самим посилити централізацію управління. Правителі Західної Європи, сам папа Римський Інокентій ІУ були зацікавлені в союзі з Данилом у боротьбі проти ординської орди. Він прислав йому королівську корону, і папський посланник Пізо коронував його в Дорогочині 1253 р.

Сподівання Данила на допомогу Заходу у боротьбі проти татар не оправдались. Тому 1254 р. Данило з великим військом рушив проти татарського намісника Куремси і розбив його. Проте успіх був тимчасовий. Золота Орда послала на галицько-волинські землі 1259 р. грізного воєводу Бурундая. Данило не мав сили воювати з ним і тому пішов на умови татар і знищив всі укріплення міст. Але він не скорився завойовникам, вів дипломатичні переговори з Польщею та Угорщиною з метою створити антитатарську коаліцію. Однак успіху він не мав. В останні роки життя Данило отримав багато перемог над литовським князем Мендовгом і знову збирався з силами, щоб піднятися проти татаро-монголів. Данило Романович тяжко захворів 1264 р. помирає в Холмі. Було йому тоді 63 роки.

Данило проводив активну зовнішню політику. Після смерті останнього австрійського герцога з династії Бабенбергів син Данила Роман одружився з Гертрудою Бебенберг і з допомогою угорського короля спробував оволодіти герцогським престолом Австрії. Ця спроба була невдалою (в результаті тривало боротьби з 1282 р. тут укріпилась династія Габсбургів). Незважаючи на складну політичну ситуацію Данилові вдалося зміцнити Українське королівство, ведучи незвичайно важку, але майстерну гру: на Сході проти татар і на заході – проти підступних сусідів – Литви, Польщі і Угорщини.

Політику Данила продовжив його син Лев І (1264-1301). Він мусив визнати над собою владу Орди, але звів залежність тільки до військової допомоги. Він оберігав і північний кордон. Пішов походом 1275 р. проти Тройдена і підписав з ним мир.. У 1280 і 1289 рр. Лев ходив походом на Польщу і приєднав до князівства Люблінські землі. Лев близько порозумівся з чеським королем Вацлавом. Отримав деякі землі на Закарпатті. Таких широких кордонів Галицько-Волинська держава ще не мала.

1269 р. помер його брат Швари, і усі його володіння перейшли до Лева. У зовнішній політиці чільне місце належало відносинам з Польщею. Після смерті Болеслава Мало польського Лев виступив претендентом на краківський престол, але невдало: було обрано Лешка Чорного. Це викликало кількарічну війну з Польщею, яка закінчилася із смертю Лешка в 1288 р. У боротьбі за краківський престол Лев обстоював кандидатуру Болеслава Мазовецького, свого сестринича, сина Предслави. Під час цієї міжусобиці Лев знову захопив Люблін.