176356 (Ефективність виробництва плодово-ягідної продукції), страница 5

Розглядаючи проблему продовольчої безпеки, багато вчених акцентують увагу лише на провідних продовольчих культурах і не приділяють достатньої уваги плодам та ягодам. Так, І.Умачев підкреслює „пріоритетне значення в забезпеченні продовольчої безпеки належить хлібопродуктам, цукру, рослинній олії, молочним продуктам, рибі” [139, с.7].

Як відомо, серед продуктів харчування особливе місце займає плодова продукція, яка постачає організм людини основними вітамінами та мінеральними речовинами. Нестача їх у щоденному раціоні харчування, тим більше відсутність, призводить до серйозних наслідків. Достатнє їх споживання забезпечує масову профілактику здоров‘я населення, поліпшує роботу харчотравного тракту, кровотворних органів і судинної та нервової системи [116, с.26]. Разом з тим, з підвищенням матеріального добробуту населення змінюється структура споживання: зменшується частка хліба та картоплі, а плодів, ягід і овочів – збільшується, на чому й наголошує П.Кондратенко [46, с.5]. Такої ж думки дотримується і В.Майдебура, який більше увагу акцентує на споживанні плодово-ягідної продукції. Зокрема, він вказує на необхідність продовження періоду споживання плодів та ягід у свіжому вигляді за рахунок тривалішого їх зберігання і заморожування, а також на тенденцію підвищення попиту споживачів на ранні сорти зерняткових і кісточкових плодів та ягід, збільшення попиту на високоякісну продукцію, особливо на яскраво забарвлені та крупні вирівняні плоди і ягоди [159, с.10].

Українським науково дослідним інститутом гігієни харчування розроблені норми споживання плодів та ягід. У розрахунку на одну особу на рік вони становлять 79 кг плодів і ягід, у тому числі яблук – 50, груші й айви – 7,5, сливи – 7, вишні та черешні – 6, абрикосів – 2, персику – 1, горіхів – 1,5 і ягід – 4 кг. За даними Всесвітньої організації охорони здоров‘я, щоденний раціон людини повинен включати не менше 400-500 г свіжих плодів і овочів [116, с.35].

У цьому напрямку у різні роки вели дослідження А.Ткач, В.Свободін, Н.П. Касьянова, В.Мілосердов, В.Андрієвський, Н.Сеперович, О.Єрмаков, В.Рульєв. Низький рівень споживання та виробництва вітчизняних продуктів харчування є наслідком низького рівня інтенсивності сільськогосподарського виробництва, відсталості системи і глибини переробки сільськогосподарської продукції [125, с.44]. Вказується також на нерозвиненість інфраструктури продовольчого ринку, сервісного й інформаційного забезпечення його суб‘єктів, неконтрольовані поставки продуктів харчування за імпортом [136, с.30; 135, с.12].

Необхідно особливо відзначити точку зору В.Мілосердова, який переконаний, що неконтрольований імпорт низькоякісних іноземних товарів витісняє вітчизняних товаровиробників з продовольчого ринку. Він пропонує увести поняття „межа” безпеки, яка складає 16% імпортованої продукції в загальному споживанні [82, с32]. За дними ФАО рівень імпорту в загальному споживанні повинен становити не більше 20%. При цьому, як відзначає Г.Кумачов, продовольчу незалежність країни можна вважати достатньою, якщо частка вітчизняного продовольства в загальному обсязі продовольства становить не менше 80% [139, с.8].

Розв‘язання проблеми забезпечення регіону продовольством можливе за рахунок обґрунтування споживчого попиту на плодово-ягідну продукцію і визначення необхідних граничних рівнів виробництва з позиції задоволення потреб у ній, формуванням регіональних ринків сировинних ресурсів, обґрунтування оптимальної структури виробництва регіону з урахуванням максимального самозабезпечення власного ринку і можливих обсягів міжрегіонального товарообміну, визначення параметрів перспективного розвитку й розміщення садівництва з огляду на внутрішні регіональні потреби у плодово-ягідній продукції.

У комплексі заходів щодо стабілізації та поліпшення продовольчого забезпечення населення важливе місце відводиться системі розподілу продукції, яка виробляється сільськогосподарськими товаровиробниками, харчовими та переробними підприємствами. Функціонування такої мережі ґрунтується на вільному русі товарів і послуг, конкуренції та механізмі ціноутворення з урахуванням попиту та пропозиції [11, с.53].

В умовах нерозвиненості ринкової інфраструктури необхідно розглядати питання ефективного плодівництва з позиції інтегрованого підходу, тобто до балансу виробництва і споживання продовольства, який є в будь-який країні з ринковою економікою. [139, с. 9; 102, с.82; 120, с.31]. Так, починаючи з травня, коли надходять для споживання свіжі суниця й черешня, до вересня-жовтня є можливість забезпечити постачання свіжих плодів і ягід, а наявність в насадженнях зимових сортів яблук і груш продовжує строк споживання фруктів до травня-червня наступного року з плодосховищ [160, 155].

Вирішення продовольчого забезпечення населення плодово-ягідною продукцією залежатиме значною мірою від визначення раціонального співвідношення споживання її у свіжому й переробленому вигляді та надходження із плодосховищ. Наявність плодосховищ, відновлення роботи плодоовочевих заводів, у тому числі цехів у сільськогосподарських підприємствах, дасть змогу певною мірою вирішити проблему рівномірного споживання плодової продукції протягом року.

Серед заходів, спрямованих на підвищення ефективності функціонування агропромислового комплексу, поліпшення забезпечення населення країни високоякісними продуктами харчування особливе значення має розвиток інтеграції виробництва сільськогосподарської продукції [16, с.15; 90, с.178; 38, с.15; 19, с.33; 66, с.56].

Зокрема, П.Т.Саблук, Ю.С.Коваленко, В.І.Криворучко, розглядаючи питання впливу інтеграційних процесів на удосконалення організації сільськогосподарського ринку, вказують, що на становлення структури продовольчого ринку вони справляють досить відчутний вплив. Вертикальна інтеграція сприяє більш чіткому відокремленню продуктових підкомплексів, як специфічних складових національного продовольчого комплексу [118, с.6]. Разом з тим інтеграційні процеси у сфері формування продовольчих ресурсів в умовах ринку мають досить багатоплановий характер, розвиток яких здійснюється від створення простих до більш складних інтегрованих систем, функціонування виробничих структур за участю кількох територіально близько розташованих підприємств сільськогосподарського і промислового виробництва та транснаціональних формувань [16, с.17, 38, с.13].

Вертикальна інтеграція ніби дещо деформує ринкове середовище, звужуючи можливості та свободу партнерів у поведінці на ринковій арені, тобто виборі напрямів і місць купівлі чи збуту продукції, діє ніби проти традиційних принципів ринку. Проте це компенсується істотним зменшенням ринкового ризику, зростанням гарантій збуту й одержання доходів [106, с.8; 16, с.16].

Розвиток інтеграції повинен бути спрямований на забезпечення господарської самостійності підприємств; багатоукладність форм власності; розвиток головних асоціативних агропромислових формувань і, в кінцевому підсумку, на ефективність результативних процесів [66, с.58].

Як відомо, за схемою реформування агропромислового комплексу України процес інтеграції виробництва передбачає:

• розроблення пропозицій щодо розвитку інтеграції промислових підприємств із сільгоспформуваннями, інтеграції аграрного, промислового, банківського, торгового капіталу з метою організації великого товарного виробництва експортного стримування;

• перехід на прогресивну форму відносин: інтеграцію на кооперативних принципах визначення власника кінцевого продукту;

• налагодження взаємовигідних відносин між переробними та агросервісними підприємствами із сільськогосподарськими товаровиробниками;

• забезпечення внутрішньогалузевого паритету економічних відносин [132, с.9].

В.Зіновчук вважає, що одним із шляхів здійснення інтеграції для повнішого задоволення економічних інтересів окремих підприємств і суспільства є кооперування аграрних підприємств через добровільну централізацію частини їх ресурсів з метою створення екологічно безпечного спільного агропромислового підприємства, раціонального за розмірами і з глибокою переробкою сировини, що забезпечує виробництво конкурентоспроможної за якістю і ціною кінцевої продукції [26, с.53].

У кінцевому результаті мета і зміст економічних перетворень в АПК полягають у створенні таких організаційно-виробничих інтегрованих формувань, які здатні успішно конкурувати на внутрішньому і зовнішньому агропродовольчому ринку, спроможні на активну підприємницьку та маркетингову діяльність [29, с.18].

У цьому зв‘язку постає питання, що економічно вигідніше: створювати власні об‘єкти з первинної переробки та збуту плодово-ягідної продукції в господарстві, чи налагоджувати економічні взаємовідносини з об‘єктами ринкової інфраструктури. Саме це питання є найбільш дискусійним [13, с.23; 28, с.30; 3, с.53].

Розглянемо узагальнено основні недоліки й переваги великих об‘єктів ринкової інфраструктури та власні об‘єкти реалізації продукції (табл. 1.3)

У ринкових умовах для забезпечення конкурентоспроможності продукції не можливо зупиняти вибір на якійсь довготривалій формі інтеграції. На нашу думку, вона буде розвиватися на базі інтеграційних процесів різних рівнів при створенні сприятливих умов для їх ефективного функціонування при недопущенні монополізму.

Таблиця 1.3.

Основні недоліки та переваги об‘єктів ринкової інфраструктури в сільськогосподарських підприємствах

При цьому, з одного боку, реалізовувати продукцію через власні господарські системи вигідніше, ніж реалізовувати її через посередників і здавати на оптові бази, які диктують свої умови та ціни. З іншого боку, при вирішенні цієї проблеми на рівні регіону з‘являється безліч негативних чинників: нераціональне забезпечення населення продукцією, низька якість переробки, незавантеженість потужностей на оптових ринках.

Форми агропромислових інтегрованих асоціацій за напрямками взаємовідносин їх учасників можна розділити такі групи:

• спільна домовленість про порядок й умови заготівлі продукції (транспортні операції, зберігання тощо);

• надання головним підприємством допомоги сільськогосподарським товаровиробникам безпосередньо в господарствах по визначеному напрямку інтеграції з метою підвищення якості продукції;

• виділення авансом сільськогосподарським товаровиробникам фінансових ресурсів, здійснення передоплати будь-яких інших операцій в рахунок зданої сільськогосподарської продукції;

• переробка сільськогосподарської продукції на бартерних умовах;

• використання сільськогосподарськими товаровиробниками торговельної мережі засновника (інтегратора) або спільних торговельних об‘єктів [67, с.31].

До об‘єктів ринкової інфраструктури належать товарні біржі, агроторгові доми, оптові ринки, виставки, ярмарки, сільськогосподарські обслуговуючі кооперативи, заготівельні пункти, фірмові магазини та інші. Однак, нині перед багатьма господарствами постала проблема збуту плодово-ягідної продукції. З огляду на це, формування інфраструктури має відбуватися за рахунок створення та розширення маркетингової мережі збуту сільськогосподарської продукції на шляху від виробника до споживача [4, с.499].

Система оптових продовольчих ринків вирішує завдання цілорічного постачання населенню високоякісних продуктів харчування, забезпечення сталого виходу сільськогосподарських товаровиробників на конкурентоспроможний ринок, зустрічного продажу продукції виробничо-технічного призначення, підвищення ефективності розподілу продовольства у великих містах, промислових центрах й окремих регіонах країни, спрощення та прискорення процесу просування товарів до кінцевого споживача [44, с.49].

Одним із перспективних напрямів виходу сільськогосподарських підприємств на продовольчий ринок є розвиток фірмової торгівлі, яка дає змогу підприємству ефективно управляти фінансовими потоками, забезпечувати швидке повернення коштів і направляти їх на виробничі потреби, успішно конкурувати на споживчому ринку [75, с.26].

У системі забезпечення плодово-ягідною продукцією населення важливу роль відіграють місцеві ринки. Як визначає Т.Зирянова, через такі ринки можна реалізовувати продукцію товаровиробників усіх форм власності [41, с.32]. Однак на такому типі ринків забезпечується низький рівень зберігання продукції, що призводить до погіршення якості продукції.