164465 (Фінансування соціально-економічного розвитку регіону (на прикладі Бабушкінського району)), страница 4

1. державне управління:

а) республіканська представницька і виконавча влада Автономної Республіки Крим;

б) обласні органи місцевого самоврядування;

2) освіту:

а) загальна середня освіта для громадян, які потребують соціальної допомоги та реабілітації (спеціальні заклади освіти для дітей, які пoтpeбyють корекції розумового та (або) фізичного розвитку; загальноосвітні школи-інтернати, крім загальноосвітніх шкіл-інтернатів, визначених пп. б) п.2 статті 89); загальноосвітні санаторні школи-інтернати, дитячі будинки, крім дитячих будинків, що фінансуються з бюджетів міст обласного значення, та дитячих будинків сімейного типу і прийомних сімей);

б) заклади професійно-технічної освіти, (що перебувають у власності Автономної Республіки Крим) і виконують державне замовлення;

в) вища освіта (вищі заклади освіти І та II, III та IV рівнів акредитації що знаходяться в комунальній власності і виконують державне замовлення);

г) післядипломну освіту (інститути післядипломної освіти вчителів центри підвищення кваліфікації державних службовців республіканського та обласного значення);

д) інші державні освітні програми, виконання яких делеговано державою в установленому порядку;

3) охорону здоров'я:

а) загальна медична допомога (лікарні широкого профілю республіканського та обласного значення);

б) спеціалізовану медичну допомогу (спеціалізовані лікарні, поліклініки включаючи стоматологічні центри, диспансери, госпіталі для інвалідів Великої Вітчизняної війни, будинки дитини, станції переливання крові);

в) санаторно-курортна допомога ( санаторії для хворих на туберкульоз, санаторії для дітей та підлітків, санаторії медичної реабілітації;

г) інші державні програми медичної та санітарної допомоги (медико соціальні експертні комісії, бюро судмедекспертизи, центри медичної статистики, бази спецмедпостачання, центри здоров'я і заходів санітарної освіти, інші програми і заходи, виконання яких делеговані державою в установленому порядку;

4) соціальний захист та соціальне забезпечення:

а) державні програми соціального захисту та соціального забезпечення (дитячі заклади-інтернати; навчання та трудове влаштування інвалідів; будинки-інтернати для престарілих і притулки для неповнолітніх, крім притулків, визначених пп.a) п. статті 89);

б) програми Фонду соціального захисту інвалідів;

в) республіканські і обласні програми і заходи щодо реалізації державної

політики з питань дітей, молоді, жінок, сім’ї;

г.) інші соціальні програми, виконання яких делеговано державою в установленому порядку;

5) культуру і мистецтво:

а) державні культурно-освітні програми (республіканські та обласні бібліотеки, музеї та виставки);

б) державні театрально-видовищні програми (республіканські та обласні театри, палаци і філармонії );

в) інші культурно-мистецькі програми, що делеговані державою в вcтaновленому порядку;

6) фізичну культуру і cпopт:

а) державні програми з фізичної культури і спорту (навчально-тренувальна робота дитячо-юнацьких спортивних шкіл республіканського обласного значення, заходи з фізичної культури і спopтy);

б) державні програми з інвалідного спopтy і реабілітації (республіканський та обласні центри з інвалідного спopтy і реабілітаційні школи проведення навчально-тренувальних зборів і змагань з інвалідного спopтy[2].

До видатків бюджетів місцевого самоврядування на виконання власних повноважень належать видатки на:

1. органи місцевого самоврядування міст, сіл, селищ у частині виконання ними власних повноважень;

2. місцеву пожежну охорону;

3. позашкільну освіту;

4. соціальний захист та соціальне забезпечення:

а) програми місцевого значення з питань дітей, молоді, жінок, сім'ї;

б) місцеві програми соціального захисту окремих категорій населення;

5. місцеві програми розвитку житлово-комунального господарства та благоустрою населених пунктів;

6. культурно-мистецькі програми місцевого значення;

7. програми підтримки засобів масової інформації місцевого значення;

8. місцеві програми з розвитку фізичної культури і спopтy;

9. типове проектування, реставрацію та охорону пам’яток архітектури місцевого значення;

10. транспорт, дорожнє господарство:

а) регулювання цін на послуги метрополітену за рішеннями органів місцевого самоврядування;

б) експлуатацію дорожньої системи місцевого значення (в тому числі роботи, що проводяться спеціалізованими монтажно-експлуатаційними підрозділами міліції);

в) будівництво та утримання доріг місцевого значення;

11. обслуговування боргу органів місцевого самоврядування;

12. програми природоохоронних заходів місцевого значення;

13. фінансування інших програм, затверджених відповідною радою згідно з законодавством.

Бюджетне фінансування завдань місцевих органів влади за функціональною класифікацією можна розділити умовно на два види - забезпечення поточних видатків та інвестиції. Як правило, поточні видатки характеризуються значною соціальною спрямованістю. Як показали дослідження, місцеві бюджети здійснюють основну частину видатків на охорону здоров'я - до 90% зведених видатків, житлово-комунального господарства - до 75, освіти - до 73, культури - до 69% зведених видатків відповідного напряму.

На даний час фінансування видатків місцевих бюджетів не мае системного характеру. При постійній нестачі коштів місцеві органи влади не мають можливості здійснювати планування як поточних так і перспективних видатків на основі науково-обгрунтованих програм розвитку. Науково обґрунтовано здійснення видатків за програмно цільовим методом, окремі елементи якого сформовані на рівні загальнодержавних видатків. Для місцевих бюджетів це повинно передбачати здійснення певних видів видатків за умови наявності узгодженої програми дій у даній сфері з аналогічними програмами інших територіальних громад, а також регіональними програмами; наявністю техніко-економічного обґрунтування, прогнозу очікуваних соціально-економічних результатів втілення даної програми, загальну та поетапну вартісну оцінку, графік впровадження.

Серед основних проблем реформування видатків місцевих бюджетів слід назвати чіткий, повний та вичерпний перелік видатків, які належить здійснювати виключно з державного бюджету, з бюджетів самоврядування, делегувати з державного місцевим бюджетам, а також розподіл видатків між самоврядними бюджетами різних рівнів.

Делеговані державою повноваження необхідно розподілити між різними рівнями самоврядування. В основу розподілу доцільно покласти принципи субсидарності, тобто здійснення видатків тим рівнем, нижче за який ці видатки здійснити неможливо. У галузі охорони здоров'я до виключних (неделегованих) повноважень держави слід віднести в першу чергу наукові медичні установи, які мають значення для теоретичної науки та розвитку всієї галузі медицини, до делегованих державних повноважень, які фінансуються з обласного та районного бюджету обласні лікарні та районні лікарні відповідно. У галузі освіти - аналогічно вищі навчальні заклади, що формують науковий, творчий, управлінський потенціал мають бути виключною компетенцією держави та пріоритетним напрямом фінансування взагалі, до обласних та районних бюджетів доцільно делегувати повноваження по фінансуванню закладів освіти, які готують фахівців прикладних професій; фінансування шкільної та дошкільної освіти мае бути делеговане до міст, сіл, селищ. Критерієм розподілу навчальних закладів можуть бути рівень їх акредитації, напрями підготовки спеціалістів, склад засновників тощо. Разом з тим, перспективним напрямом є фінансування не закладів освіти як таких, а відповідних програм підготовки фахівців за напрямами, завдяки чому знизяться видатки і створиться додатковий елемент конкуренції з боку недержавних освітніх закладів.

Іншою проблемою здійснення видатків з місцевих бюджетів та обчислення нормативів відповідних видатків по делегованих повноваженням є нерівномірність та в окремих випадках дуже значна диференціація територіальних громад за показниками території, кількості та густоти населення, наявності об’єктів інфраструктури тощо. Нині місто районного значення та район у понятті функцій та повноважень практично виконують одні й ті ж самі функції, коча з точки зору рівнів бюджетної системи та організації системи місцевого самоврядування на сучасному етапі вони різні. З метою більш точного та коректного обчислення показників та нормативів видатків при проведенні реформи територіально-адміністративного устрою необхідно здійснити типологізацію територіальних громад, забезпечивши більш-менш однакові умови та підходи для спільних їх типів.

Інший аспект зменшення видатків місцевих бюджетів - процес та підхід до обчислення видатків. Пропонується перейти до нормативної системи обчислення видатків. Тобто розраховувати видатки на основі нормативів на душу населення або на споживача послуги на відміну від існуючої досі системи обчислення, яка побудована на принципі „від мережі”. Існуючий принцип полягає в тому, що кошти, які циркулюють у бюджетній сфері на місцевому рівні, тягнуться за кожною конкретною установою - школою, дитячим садком, клубом, і місцеві органи влади не зацікавлені в зменшенні існуючої інфраструктури. Навіть якщо вона повністю не використовується чи використовується неефективно, витрачаються кошти на зайвий персонал, але доки існує мережа, доти місцевий бюджет отримує хоч би які асигнування. 3а існуючої системи посилюються міжрегіональні диспропорції у видатках місцевих бюджетів: коефіцієнт варіації по сукупних видатках у 2004 р. зріс із 0,19 до 0,28; по видатках на освіту - з 0,13 до 0,21; на охорону здоров'я - з 0,14 до 0,19.

Враховуючи положення Конституції України можна сказати, що бюджетні видатки мають бути призначені не установі, а конкретному споживачеві. За цих умов депутати місцевої ради не вагатимуться щодо раціонального підходу до збиткових комунальних підприємств і навіть дитсадків та шкіл, оскільки кошти вони отримуватимуть не на кількість установ, а на кількість вихованців[35].

1.3 Фінансування соціальної сфери з місцевих бюджетів у відповідності з Бюджетним Кодексом України

Успішне здійснення соціально-економічних перетворень в Україні значною мірою залежить від тісної взаємодії центральних і місцевих органів виконавчої впади і органів місцевого самоврядування, раціонального поєднання загальнодержавних інтересів з інтересами та особливостями регіонів, ефективним використанням їхнього природно-ресурсного, трудового, науково-технічного та виробничого потенціалів.

Формування нової регіональної політики стало можливим із прийняттям Концепції державної регіональної політики, схваленої указом Президента України у травні 2001 р. Уперше за роки незалежності України на державному рівні визначено основні засади державної регіональної політики на довгостроковий період.

Слід зазначити, що, на жаль, безсистемність державної політики та діяльності у сфері регіонального розвитку стала однією з важливих причин стримування соціально-економічного розвитку держави, ускладнення умов для зміцнення позицій країни у міжнародному економічному співробітництві, повільного здійснення ринкових перетворень на місцях, виникнення та загострення багатьох соціальних, економічних, екологічних та інших проблем.

Невирішеною є проблема організації управління регіональним та місцевим розвитком. На даному етапі відсутні належні механізми координації з одного боку, центральних органів виконавчої влади між собою щодо конкретної території; з іншого - між ними та місцевими органами виконавчої влади і органами місцевого самоврядування в узгодженні цілей та пріоритетів розвитку. Немає чіткого розмежування сфер повноважень та відповідальності між цими органами. Місцеві органи влади не мають повноцінного законодавчого підґрунтя та фінансового забезпечення для виконання делегованим та власних повноважень. Тому необхідно визначити реальні шляхи підвищення ролі місцевих органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування у зміцненні потенціалу регіонального та місцевого розвитку і їхньої відповідальності за розвиток відповідних територій.

Зміцнення потенціалу регіонів повинно розглядатися не через дотації (трансферти), хоча й це необхідно робити, а, в першу чергу, через збільшення надходжень до місцевих бюджетів шляхом сприяння розвитку підприємницької діяльності, розвитку сучасних форм коопераційних зв'язків суб’єктів підприємництва тощо. Джерелом забезпечення розвитку регіонів має стати мобілізація їхнього внутрішнього потенціалу, його модернізація відповідно до вимог формування й запровадження інноваційної моделі розвитку економіки.