158907 (Традиції та особливості розвитку філософської думки України. Філософія нового часу)

ХАРКІВСКИЙ ФІНАНСОВО – ЕКОНОМІЧНИЙ КОЛЕДЖ МІНІСТЕРСТВО ФІНАНСІВ УКРАЇНИ

(ХФЕК)

КОНТРОЛЬНА РОБОТА

з дисципліни Філософія

Тема роботи: Традиції та особливості розвитку філософської думки України. Філософія нового часу.

Виконала студентка 1 курсу 15 групи

Спеціальність: „Фінанси”

_________ Коновал А. А.

Викладач ______ _______________

^{( підпис) (прізвище)}

Харків 2004

-

План

1 Традиції та особливості розвитку філософської думки України.

1.1 Становлення українського неоплатонізму XIX – XX ст.

1.2 Академічна філософія України в XIX ст. ( Куліш, Шевченко, Юркевич)

2 Філософія нового часу

2.1 Філософія обґрунтування нової картини світу (Ф. Бекон, Р. Декарт.)

2.2 Класична німецька філософія (Кант, Гегель, Фейєрбах.)

1.1 Становлення українського неоплатонізму XIX – XX ст.

Одним з прихильників думок Платона був П. Д. Юркевич. Він як філософ намагався знайти незмінну ідею об’єкта; в цій ідеї мислення і буття тотожні. Істина відкривається не тільки мисленням, а й серцем, оскільки пошук істини пов’язаний з релігійними і моральними прагненнями людини.

Значний вклад у розвиток філософії України зробили видатні вчені – природознавці другої половини XIX – XX ст. Ряд всесвітньо відомих вчених, таких як М. С. Ващенко – Захарченко, Д. О. Граве, В. П. Єрмаков, Й. Й. Косоногов, Т. Ф. Осиповський, С. М. Реформатський та ін. Сконцентрували світоглядно – філософську увагу на обґрунтуванні положень про об’єктивне, незалежне від свідомості людей існування світу. Вони обґрунтували прогресивні погляди на рух , простір і час як форми існування матерії, пропагували ідею єдності світу, яка передбачала розуміння людини як невіддільної від усієї природи істоти і одночасно – як окрему особистість.

1.2 Академічна філософія України в XIX ст. (Куліш, Шевченко, Юркевич.)

У XIX ст. філософська думка вийшла на новий рівень своїх проявів: академічна філософія тепер викладається у світських навчальних закладах. Після відкриття у 1803р. Харківського університету на викладання філософії до нього був запрошений німецький філософ Йоган Шад, учень Фіхте. Він перебував на посаді професора філософії Харківського університету із 1806 по 1816 рік. Йоган Шад намагався наблизити теоретичний розум до практичного, а також поставав проти відриву форм знання від досвіду. Особливу увагу приділяв пізнанню протилежностей, котрі внутрішньо притаманні кожній речі. Світ у його розумінні становить собою велетенське поле взаємодії позитивних і негативних сил. Наполягав на потребі еволюційного розвитку суспільства, що уможливило б гармонізацію суспільних та особистих інтересів.

Памфіл Юркевич (1826 – 1874) справив особливий вплив на духовне становлення своїх сучасників, викладав філософію в Київській духовній академії, а з 1863 року – у Московському університеті, де очолив кафедру філософії. За життя філософа були надруковані 12 його праць.

Філософські погляди і позиції П. Юркевича були такі:

• вважав філософські ідеї Платона та Канта найбільш продуктивними в історії філософії;

• високо оцінював і філософію Гегеля, не приймаючи його діалектики;

• критикував як однобічні крайні філософські позиції як матеріалізм, так і ідеалізм;

• поза відношенням до духовного неможливою постає людська моральність;

• розробив вчення про серце, яке філософ розглядав трояко: як центр людської тілесної організації; як центр духовної діяльності людини; як осередок морального життя людини.

Інша велика постать в українській літературі, що відчутно вплинула на культуру та світогляд, - Т. Г. Шевченко ( 1814 – 1861), який звернувся у своїх думках та творчості до пам’яток національної історії. Торкаючись цього явища, поет писав у обґрунтуванні структури альбому „ Мальовнича Україна”: „ У межах моєї Батьківщини... збереглися дотепер численні сліди столітніх потрясінь, що спіткали колись цей край у безперервній боротьбі за віру й незалежність із чужорідними хижими сусідами... в пам’яті народній живі численні поетичні перекази, що свідчать про шляхетні подвиги предків”.

Т. Шевченко, як ніхто інший, влучно та переконливо репрезентував ідею соборності України, єдності усіх її земель всупереч історичній недолі, що роз’єднала різні частини колись єдиного краю, розкидавши їх по різних державах.

Ідеї світогляду Т. Шевченка:

Ідея глибинної спорідненості людини із природою;

Ідея народу як єдиного суверенна своєї історії та своєї життєвої долі;

Ідея віри у справедливого Бога;

Ідея насильницької народної революції; у творах Шевченка досить виразно Проведена думка про важливу роль у суспільному житті та історії прогресу знань, науки, освіти.

Через усю творчість Шевченка проходить своєрідний культ жінки – матері: для поета вона постає уособленням і сили життя, і його чарівної краси.

Пантелеймон Куліш (1819 – 1897) був соратником Т. Шевченка та М. Костомарова. Особливе місце у його творчості посідає нарис „Зазивний лист до української інтелігенції”(1883), у якому у полум’яній, закличній формі окреслено соціальне покликання освічених верств суспільства, зобов’язаних виконати функцію національної еліти. Твір П. Куліша сповнений оптимізму й віри у відродження українського етнічного організму.

За світоглядним спрямуванням П. Куліш був:

• Людиною глибоко релігійною;

• Дещо абсолютизував фатальний хід процесів дійсності;

• У поглядах на Україну він романтизував її минуле;

• Звинувачував урбанізацію у руйнуванні первинної моральності народу;

Розвивав так звану „хуторянську філософію”, закликаючи повернутися до близькості із природою та простих форм життя.

2 Філософія нового часу

2.1 Філософія обґрунтування нової картини світу Ф. Бекон, Р. Декарт.)

Філософія Нового часу на відміну від попередніх часів відрізнялася тим, що більшість ідей і напрямків, які розроблялися у бік пояснення світобудови були не просто домислами чи теоретичним матеріалом. Більшість напрямків і гіпотез, які були запропоновані у той час опиралися на нові досягнення в області фізики, механіки, хімії та інших наук. Наукова практика стала фундаментом новим філософським міркуванням. Вчені різних наук у період Нового часу створили фундамент для розвитку філософії Нового часу стосовно пояснення світобудови.

За спеціальним змістом це був період формування і утвердження в Європі буржуазних відносин. Зараз термін буржуазний не дуже вживаний, проте в даному випадку йдеться про фіксацію того факту, що у самих засадах суспільного життя відбулися суттєві зміни: центр життя – виробничої, культурної, соціально – політичної діяльності змістився у міста, де почали бурхливо розвиватися різноманітні форми промислової діяльності. Врешті це привело до появи машинного виробництва, яке революціонізувало всю людську діяльність взагалі.

Паралельно зі змінами у діяльності відбувались і зміни у суспільних стосунках: розриваються колишні зв’язки особистої залежності людини від людини, зникає велика сім’я, а натомість з’являється вільний автономний індивід. Все це спричиняє шалене прискорення темпів життя, зростання масштабів соціальної динаміки.

Відбулись суттєві зрушення і в інших сферах духовного життя:

• з’являється мистецтво в його сучасному розумінні, тобто мистецтво світське, автономне у своєму розвитку;

• народжуються роман як літературний жанр, опера, сучасний театр, архітектура масових забудов, промислова архітектура;

• виникають національні Академії наук, з’являються перші газети та часописи, у тому числі – і наукові, з’являється мілкий транспорт.

Нарешті, все це знайшло своє виявлення у новому світогляді:

• світ тепер розглядається людиною як об’єкт, на який спрямовується людська активність, а сама людина – як суб’єкт, тобто вихідний автономний пункт такої активності;

• світ постає в якості надскладного механізму, типовим взірцем якого був механічний годинник;

• людина повинна пізнати цей механізм та опанувати його;

• природа тепер поділяється на живу та неживу, але і та, і інша є лише основою для росту людської могутності;

• вважається, що людина, спираючись на свій розум, повинна перетворити середовище своєї життєдіяльності, зробивши його оптимальним.

Філософія Нового часу історичними передумовами свого формування має утвердження буржуазного способу виробництва в Західній Європі, наукову революцію XVI—XVII ст., становлення експериментального природознавства. Вона утверджувала свої засадні принципи в боротьбі з феодальною ідеологію, середньовічною схоластикою, релігією та церквою, продовжуючи духовні надбання епохи Відродження. Найсуттєвішою особливістю філософії Нового часу була орієнтація на природознавство, тісний зв'язок з проблемами методології наукового пізнання, в якому вона вбачала головний засіб морального і соціального оновлення людства, утвердження людської гідності, свободи і щастя.

Головне своє завдання філософія Нового часу вбачає в розробці та обґрунтуванні методів наукового пізнання, концентруючи основну свою проблематику навколо методології наукового пізнання та гносеології. На цій основі формуються в філософії XVII ст. два протилежні напрямки: емпіризм та раціоналізм, й Емпіризм проголошує, що основний зміст наукове пізнання отримує з чуттєвого досвіду, в знаннях немає нічого, чого б раніше не було в чуттєвому досвіді суб'єкта. Раціональне пізнання, розум не привносить ніякого нового змістовного знання, а лише систематизує дані чуттєво сенситивного досвіду. Раціоналізм наголошує, що основний зміст наукового знання досягається через діяльність розуму, роз судку та інтелектуальної інтуїції, а чуттєво сенситивне пізнання лише підштовхує розум до діяльності. Ідеалом знання як емпіризм, так і раціоналізм вважали математику, а основними характерними рисами істинного знання визнавали всезагальність, необхідність, суттєвість.

Засновником емпіризму був англійський філософ Френсіс Бекон (1561—1626), який основні свої ідеї висловив у працях "Новий органон" (1620) і "Про гідність та примноження наук" (1623). Головне завдання філософії Ф.Бекон визначає як пізнання природи і оволодіння її силами, а для цього необхідно розробити відповідний метод, який би найкоротшим шляхом вів до істини, правильно орієнтував пізнавальну і практичну діяльність людини, максимально збільшуючи її ефективність. Проте для сприйняття нового методу необхідна значна підготовча робота , яка б ліквідувала причини, що затримують пізнавальний прогрес. Новий метод може зустріти на своєму шляху багато перешкод, хибних уявлень, забобонів, які, наче примари, відволікають пізнання від істини.» На думку Бекона, існує чотири види помилкових суджень, "примар", від яких слід звільнитися перед тим, як починати пізнання. До першого виду помилок, які він називає "примарами Роду", належать ті, що пов'язані з недосконалістю людського розуму та органів чуття людини. Вони укорінені в самій людській природі. Під впливом цих "примар" людина розглядає природу аналогічно зі своїми специфічними рисами, антропологізує її. Вони є вродженими, тому позбутися їх практично неможливо. Одначе усвідомлення небезпеки цих суб'єктивних перешкод у пізнавальній діяльності і дослідницька дисципліна можуть послабити їхній вплив. Другим видом помилок є "примари Печери", зумовлені індивідуальними особливостями людини, її вихованням, звичками, що примушують людину спостерігати природу ніби із своєї печери. "Примари Печери", як і "примари Роду", є проявом суб'єктивного ставлення людини до природи. Ці "примари" можна подолати шляхом колективного досвіду, врівноваженістю та неупередженістю в судженнях. Набагато більшу небезпеку становить третій вид помилок "примари Площі", що проникають у пізнання разом зі словами та іменами. Вони породжуються спілкуванням людей і зумовлені вживанням застарілих понять, суджень, слів. Четверте джерело помилок — "примари Театру", що породжуються сліпою вірою людей в авторитети, стародавні традиції, традиційні філософські системи, які своїми штучними побудовами нагадують театральні дійства. Щоб очистити пізнання від цих примар, треба, на думку Бекона, виходити дише з досвіду і безпосереднього вивчення природи, бути вільним, самостійним у своїх твердженнях та висновках, незалежним від авторитетів, бо істина є дочкою часу, а не авторитетів.

Метою пізнання, підкреслює Бекон, є збагачення життя справжніми відкриттями і влада людини над силами природи; об'єктом пізнання є природа, а основними методами — індукція та експеримент.

Будучи засновником методології емпіричного рівня наукового пізнання, Бекон виступає як проти схоластичної, абстрактно спекулятивної методології, так і проти вузького емпіризму. Свою позицію він пояснює за допомогою алегоричного зображення трьох можливих шляхів пізнання.

Перший — це шлях павука, тобто спроба людського розуму виводити істини з самого себе. Цей шлях є уособленням абстрактного раціоналізму.

Другий шлях — шлях мурахи, що уособлює однобічний емпіризм, який зводить пізнання до нагромадження голих фактів. Третім є справжній шлях науки — шлях бджоли. Як бджола переробляє нектар у дорогоцінну речовину — мед, так і справжній науковець перетворює емпіричні факти за допомогою раціональних методів у наукову істину/