Навіть після офіційного розколу у християнстві київські князі підтримували зв’язки з католицьким Заходом. Особливо це було помітно за правління князя Ізяслава. 17 квітня 1075 року папа Григорій VII вислав до нього лист - це перший відомий історичний документ Апостольського Престолу, надісланий до України.

Цікаво, у ньому Святий Отець звертається до Ізяслава як до короля Русі, а його дружину називає королевою. Припускається, що перед тим Ізяслав, перебуваючи у Римі визнав зверхність Святого Престолу над своєю країною і прийняв з папських рук королівський вінець. Папа в листі зазначив, що він гостив у себе також Ярослава, сина Ізяслава, що приїхав до Риму "Поклонитися мощам Святого Петра".

Незважаючи на те, що прислане з Візантії духовенство переважно вище, з усіх сил намагалося прищепити українським християнам ворожість до "латинян", вмовляючи навіть, що на Заході немає істинної віри, у свідомості православного населення Київської Русі західні католики були передусім братами у вірі і сповідниками того самого єдиного Бога. Київський літопис ХІІ століття містить оповідання про христові походи західно європейського лицарства. Хрестоносців, що поклали голови, визволяючи Єрусалим, невідомий український літописець прирівнює їх до святих.

В часи занепаду київського престолу центр державного життя перенісся на галицько-волинські землі. З огляду на їх територіальне положення, контакти з католицьким Заходом постійно підтримувались і розширювались. Припускається, що дружинники згадуваного у "Слові о полку Ігоревім" князя Ярослава Осмомисла (1157 - 1187) брали участь у походах лицарів-хрестоносців. Творець могутності Галицько-Волинської держави князь Роман Мстиславович (1199 - 1205), який прийняв титул "Самодержця Русі", з молодості виховувався в римсько-католицькому оточенні при дворі польського короля Казимира Справедливого. Достовірно відомо, що він був жертводавцем-благодійником бенедектинського монастиря в Єрфурті. Про це згадують тогочасні хроніки, називаючи його Romanus nex Ruthenorum (Роман король Русинів).

У 1207 році папа Інокентій ІІІ написав Другий відомий в історії лист на Україну. Скероване до українського народу апостольське послання ''Universis per Ruthenian constitutis'' привезла на Україну папська місія, очолювана легатом Григорієм. Святіший Отець не вважав, що Русь внаслідок церковного розколу відокремлена від Католицької Церкви і тому закликав русинів зміцнити єдність з Апостольським престолом.

За правління князя Данила Галицького (1245 - 1264) зв’язки України із Заходом ще більше зміцнюються. Однією з причин такої політики була потреба протидії татаро-монгольським завойовникам, від влади яких залежать галицько-волинські правителі. Можна вважати, що з 1247 року Данило перебував у канонічній єдності з Римом, а Церква у його державі визнавала верховенство єпископа Риму. Черговим кроком до зміцнення зв’язків з католицьким Заходом була коронація Данила Романовича у 1253 році в містечку Дорогочині (тепер територія Польської республіки). Папський легат Опізо від імені Святішого Отця Інокентія IV одягнув на скроні українському володареві корону, про що Галицько-Волинський літопис залишив таку згадку: "Так він прийняв вінець від Бога, від Церкви святих апостолів, і від престолу святого Петра, від отця свого Никентія". Несприятливі політичні обставини призвели до послаблення унії Церкви в Галицько-Волинській державі з Апостольським Престолом.

Останній володар на галицькому престолі Болеслав Юрій ІІ Тройденович (1323 - 1340) походив з католицької родини мазовецьких князів. Прийнявши православ’я і ставши галицько-волинським володарем, він надалі підтримував, впроваджуючи західноєвропейські моделі життя, наприклад, магдебурзьке право. Це сприяло оселенню у його володіннях численних колоністів з Заходу, які додатково зміцнювали позицію Римсько-Католицької Церкви на Україні.

Отож, всупереч стереотипним уявленням про те, що впливи Католицької Церкви на українських землях пов’язані з політичною активністю сусідніх держав, таких як Польща, Угорщина, Литва, історичні факти переконливо доводять, що початки католицизму мають тут глибокі автохтонні корені. Місцеві володарі, серед яких часто були члени пануючих династій, дбали і опікувалися своїми католицькими підданими і підтримували єдність з Апостольським Престолом у Римі. Навіть після офіційного розриву у 1054 році Константинополя з Римом Київська Церква не сприйняла болісного розколу у християнстві і всіляко засвідчувала свою єдність із Західною Церквою.

Після ослаблення влади руських володарів у XIV столітті українські землі потрапили у сферу впливів сусідніх держав: Литви, Польщі та Угорщини. Власне тоді - у другій половині XIV століття - тут постають латинські дієцезії. На підставі інформації польського єпископату папа Григорій ХІ видав 13 лютого 1375 року буллу "Debitum Pastoralis offici", в якій зазначалося:

1. Сім церков підносяться до гідності єпископських осередків: Галич, Перемишль, Володимир, Холм, Луцьк. Турів, Київ.

2. У єпископа Любуського відкликаються всі права, які йому належали за звичаєвою традицією або на основі права.

3. Галицьку латинську церкву піднесено до гідності митрополії, якій підпорядковуються Перемишльська, Володимирська та Холмська єпархії.

4. Всі ці церкви проголошуються незміщеними й Апостольському Престолу належить право призначення для них ординаріїв.

5. Польському єпископату доручається, щоб він, здобувши відповідні інформації, запропонував кандидатів на єпископів цих церков.

Так, з благословення папи Григорія ХІ і при підтримці польського єпископату на українських землях в 1375 році постала римсько-католицька церковна ієрархія.

Фактично з цієї знаменної події, почалося регулярне католицьке храмобудування на території України. Повільно, крок за кроком, в період 1400 - 1404 роках постала і отримала фінансове забезпечення Київська римсько-католицька єпархія. В 1411 році в Києві, який налічував лише тоді три тисячі мешканців на узгір’ї, званому Киселівка, відремонтували і значно розбудували дерев’яний костьол в ім’я Св. Миколая, що був одночасно і парафіяльним, і кафедральним. Зараз тяжко з’ясувати, коли саме був зведений цей перший католицький храм у Києві, однак ще в 1396 році володар міста князь Володимир Ольгердович висловлювався про опіку над костьолом та монастирем домініканців. В 1411 році його син Омелько Володимирович підтвердив власною грамотою фінансову підтримку на користь домініканського конвенту та костьолу Святого Миколая. Тоді і було закладено і резиденцію єпископа.

Більш активне будівництво католицьких храмів велося на землях, які належали до західних регіонів України-Русі: наприклад, на Галичині будували храми в романських традиціях, завезених з Великоморавської держави. Основною характерною особливістю такого будівництва є те, що храми на Галичині та прилеглих землях будувалися з каменю або (рідше) цегли – плінфи, в той час як в центральній Україні храми були в основному дерев’яні. В результаті чого часто знищувались через пожежі і не дають уявлення про свою архітектуру та стилістику. Активне культове будівництво велося в першу чергу в єпископських осередках: Галичі, Перемишлі, Холмі, Луцьку, Турові, Володимирі, Києві, Львові.

На початку XV століття на територію України-Русі здійснювали спустошливі напади залишки Золотої Орди. Так у 1416 році монголо-татари знищили Київ, звівши нанівець багаторічну працю римсько-католицького єпископа Михайла Трески, та вщент зруйнувавши Київський кафедральний костьол.

Вкрай негативно позначилися на розвитку католицизму в Україні міжусобні війни. Після смерті великого князя литовського Вітаутаса в 1430 році на Україні спалахнула справжня громадянська війна між прихильниками Свидригайла та Сигізмунда Стародубського. В збройному протистоянні за литовський трон хіба не вперше після Кревської унії (1385) використовувались релігійні мотиви. 28 серпня 1412 року папа Йоан ХХІІІ оголосив буллу "In eminenti specula", на підставі якої Львівська єпархія була піднесена до рангу архієпархії і столицею нової митрополії визнавався Львів замість Галича. Відтепер, на наступні 386 років, Київська єпархія увійшла до складу Львівської митрополії. В свою чергу це спричинило значне пожвавлення духовного та культурного життя у Львові, та піднесення культового будівництва у найкращих європейських традиціях.

У середині XV століття польський король Казимир ІV Ягелончик (1447 - 1492) з метою подальшої централізації влади впроваджує в життя держави адміністративні реформи, в результаті яких в Україні до початку ХVІ століття були утворені шість воєводств: Берзьке (Холмщина і Підляшшя), Брацлавське, Волинське, Галицьке, Київське, Подільське. Відтепер було чітко встановлені кордони єпархії, в осередках яких стали виникати великі католицькі приходи, а також утворювалися нові парафії в містах Чернігові, Чуднові, Овручі, Житомирі, Кам’янці-Подільському, що також сприяло піднесенню культового будівництва.

В 1471 році воєводою київським було призначено Мартина Гоштольда, який до того часу вже заснував францисканський монастир Тикочині і тепер привіз монахів цього ордену до Києва. Існують дані, що в кінці ХV століття на території князівського замку (сучасна Флорівська гора), тоді званого литовським існувала католицька каплиця. Однак, місто в 1482 році було захоплено, пограбовано, і майже вщент спалено військами кримськотатарського хана Менглі-Герея.

І все ж Київ, незважаючи на руїну, що несли татари (в період 1450 - 1586 рр. на Волинь, Поділля та Брацлавщину скоєно 86 набігів), постійно відбудовувався, люди намагалися відновлювати його колишню славу торгово-промислового та культурно-релігійного центру. Очевидно, вже до 1494 року (рік затвердження за Києвом Магдебурзького права) у місті знову існувала католицька громада і душпастирську працю тут виконували місіонери-домініканці або францисканці.

Територіально католицькі дієцезії співпадали з православними єпископствами. До Львівської метрополії також увійшло єпископство в Сереті (Молдавія). Так що територіально, католицька церква на Україні була однією з найбільших у Європі. Землі Закарпаття, які перебували у сфері впливів Угорського Королівства, входили у склад Трансільванської дієцезії, заснованої ще у 1009 році. Відомо, що в той час виникали парафії в селах Бобове, Ардієво, Дідове, Зміївка, Іванівка, Велика Бігань, Сюрте, та Чорнотисів. З 1346 року, терени Закарпаття увійшли до Егерської дієцезії. На цей час тут вже було понад п’ятдесят католицьких парафій

1.2 Художні традиції католицьких культових споруд

Архітектура, принесена на терени України-Русі з прийняттям християнства, у православному обряді була носієм східних візантійський традицій. Разом із візантійським духовенством на Русь прибули будівничі, які керували будівництвами церков. Вона впровадили на Русі техніку цегляної та кам’яної кладки стін, побудову склепінь та купольних покриттів. Набув розповсюдження архітектурний стиль візантійського зодчества - хрестово-купольний храм. Цей тип храму утворився у Візантії приблизно до середини ІХ століття в період розквіту візантійського мистецтва так званого "Македонського Відродження" і до середини ХІ століття майже повністю витіснив базилікальні храми. Але на теренах Західної Європи, починаючи з ранньохристиянського періоду, тип "базиліка" міцно закріпився як основний тип храму і з плином часу набував тих чи інших стилістичних рис.

В первісному варіанті базиліка була винайдена римськими архітекторами і застосовувалась як громадська споруда (basilike - з грецької - царський дім). Класичним прикладом базиліки може слугувати, збудована у 430 - 440 рр. у Римі, базиліка Санта-Марія Маджоре. Ще в дороманський період базилікальний тип, розповсюдився по майже всій території Західної Європи. Спочатку на території сучасної Німеччини, Франції, Італії, з часом і на Східну та Північну Європу.

На території сучасної Франції та Німеччини базиліка набули форм букви Т або видовженого латинського хреста. Починаючи з Х століття просторова структура храму збагачується введенням другого поперечного нефу та других західних хорів. Стеля у дороманських храмах була пласкою та дерев’яною, але в деяких випадках застосовувалось і склепіння, наприклад, у капеллі Карла Великого в Аахені, що збудований за взірцем храму Сан Вітале в Равенні.