План

Вступ

1. Історичні передумови розвитку латинського зодчества на Україні

1.1 Історія виникнення та функціонування католицизму на Україні

1.2 Художні традиції католицьких культових споруд

2. Католицьке культове будівництво в добу середньовіччя

2.1 Готика на Україні

2.2 Ренесансне культове зодчество та ренесанс

3. Розвиток католицької культової архітектури на Україні в XVII-XVIII століттях

3.1 Будівнича діяльність католицьких чернечих орденів

3.2 Бароко на Україні

Висновки

Список використаної літератури

Вступ

Закінчилося ХХ століття - століття злету людського генію і найбрутальніших злочинів, століття світських відкриттів і засилля неправди, століття розквіту ідей демократії та сваволі тоталітарних режимів. Яким воно було для України? Воно увійшло до її історії двома світовими війнами, кривавими переворотами, голодомором, концтаборами, етноцидами, Чорнобилем. Людство вже переступило поріг нового тисячоліття, а у нашій пам’яті ще живе відлуння жахів минулого.

Історія, як відомо має властивість повторюватися, і тому, потрібно обов’язково знайти відповідь на питання: "Чому?"

Чому сталося так, що після елінської і римської культури, після Ренесансу, та епохи гуманізму мешканці освідченої Європи, до складу якої без сумніву належить Україна, стали авторами найганебніших і найдикіших в історії людства вбивств та актів вандалізму?

А може цю відповідь найдоцільніше шукати не в історії, а в людських душах? І комунізм і фашизм починався однаково і у людей забирали Бога. Його замінювала ерзац-ідеологія, в якій Богові, та й зрештою, і людській душі місця не було. Мета одна: створення людини-гвинтика, людини-"зомбі". Людини, яка не має моральних засад, людини, яка мислить примітивними колективними категоріями і не спроможна мислити самостійно, людини, якою легко маніпулювати.

Одним із найефективнішим засобом досягнення цієї мети було знищення духовного світу людини, через фальшування історії, руйнацію храмів, спалення книг, картин, ікон, предметів культу, яку б духовну і мистецьку цінність вони не мали.

Це спричинило не тільки незнання свого минулого і культурної спадщини, а й певне викривлення свідомості і людина бачить тільки те, що її примусили бачити, і не хоче помічати очевидних речей, які не співпадають з її обмеженим світоглядом.

Ми, сучасні українці, живемо вже у третьому тисячолітті і саме нам судилося стати свідками і учасниками неймовірних подій: воскресіння і відродження християнської духовності в Україні.

Розташовані на перетині релігійно-культурних впливів християнського Сходу і Заходу, землі України створили неповторну культурну палітру, яка відображає різноманітність її духовного життя, що глибоко відобразилося в історії і ментальності нашого народу.

Цей, такий промисловий феномен єдності у різноманітності є вирізняючою рисою католицизму на українських землях. Багатовікова присутність католицьких громад на Україні забезпечила зв’язок нашої національної культури з культурою Західної Європи.

Характерним для України є те, що християнство тут народилося в контексті не роз’єднаної ще Церкви, і гостре усвідомлення українською нацією свого права на суверенність, нерозривно пов’язане з боротьбою за визнання своєї національної ідентичності, - це два виміри історії українського народу. Це наклало своєрідний відбиток на культуру нашої країни ще з часів Київської Русі.

Святіший Отець Йоан Павло ІІ у промові до українських єпископів, які прибули з візитом до ad Cinuna Apostolonum (звітна подорож) до Риму 25 березня 1999 року, сказав: "На вашій землі багатство Католицької церкви виявляється в різних обрядах; візантійська і латинська традиції, які співпрацюють з вірменською, хоча ця остання не дуже численна, зливаються в одному прославляючому співі, котрий Наречена-Церква, подорожуючи землею, безустанно співає своєму небесному Нареченому-Христові. Більше того, ця численність у єдності є гордістю Церкви, а якщо ця риса притаманна християнській спільності, то вона є ідеальним вихідним пунктом для людського суспільства, яке теж покликане будувати спільноту, шануючи і зберігаючи розмаїтість культурних елементів".

1. Історичні передумови розвитку латинського зодчества на Україні

1.1 Історія виникнення та функціонування католицизму на Україні

Древні перекази сповіщають, що на київські узгір’я прийшов, мандруючи з Синопу до Риму, апостол Господній - учень Ісуса Христа і брат першого римського єпископа апостола Петра - Андрій, якого народна традиція нарекла Первозванним. Літописець Нестор так описує цю подію: "Сказав він (апостол Андрій) учням своїм, які були з ним: "Бачите ви сі гори? Так от, на сих горах возсіяє благодать Божа, і буде город великий, і церков багато воздвигне Бог." І зійшов він з гори і благословив їх і поставив хрест. І поклонився Богу, і спустився з гори сеї, де опісля постав Київ, ї рушив по Дніпру вгору.

Визначне місце у справі християнізації українських земель, без сумніву, належить святим братам Кирилу та Мефодію. Ці апостоли слов’ян походили з грецького листа Солуня. У 850 - 860 рр. вони вирушили з християнською місією, під час якої відвідали землі хозарів, які мешкали, між іншим, і на теренах теперішнього Криму. Там, згідно з переказами, вони знайшли мощі святого папи Климента. У 860 році проповідуючи Боже Слово, як підтверджують дослідники, Святі Брати відвідали і інші землі України-Русі. Однак, більш вагомим для християнізації Русі було укладення Кирилом слов’янської азбуки та спільний переклад на слов’янську мову Євангелія, Діяння Апостолів, Псалтиря та деяких інших літургійних текстів. Проповідуючи у Великій Моравії та Панонії у 864 - 867 рр. Кирило та Мефодій пристосували до слов’янської дійсності візантійський церковний обряд, який ще стали називати слов’янським обрядом.

Оскільки успіхи в християнізації слов’янських народів викликали неспокій і суперечки німецької ієрархії, то Святі брати вимушені були у 867 році вирушити до Риму, щоб Вселенській Архірей папа Адріан ІІ розсудив суперечку - чи можна використовувати в богослужінні слов’янську мову? Такий захист слов’янської літургії і переконлива аргументація на її користь не залишила сумнівів у Святого Отця щодо слушності їхньої справи. Папа апостольською владою затвердив новий обряд у Вселенській Церкві, символічно жертвуючи принесені літургійні книги на вівтарі базиліки Св. Петра. Тоді ж папа рукоположив Св. Мефодія у єпископи як пастиря Маравської дієцегії. Разом з ним папа рукоположив на присвітерів інших слов’янських християн.

У столиці західного християнства Святі Брати перебували протягом двох років - аж до смерті святого Кирила. Його тіло досі спочиває у римській базилиці Св. Клімента. Слід зазначити, що біля саркофагу з його тілом є написи різними слов’янськими мовами як данина вдячності Апостолові слов’ян. Серед них є таблиця з написом українською мовою.

Кирило-мефодієвське християнство почало проникати з сусідніх слов’янських країв на західні землі України-Русі вже у Х столітті. Не виключено, що перші єпископи на Волині були пов’язані з ієрархічною структурою Церкви Моравської держави, тобто дотримувались традиції Святого Мефодія. Історики припускають, що слов’янські літургії в деяких частинах західно-руських околиць відправлялися як згідно з візантійською, так і римсько-католицькою обрядовістю.

Отож, сам світанок українського християнства зв’язаний із діяльністю Апостолів Слов’ян - Святих Кирила та Мефодія, яскраво засвідчує про споконвічні органічні зв’язки Церкви в Україні з Константинополем та Римом, з духовністю християнського Сходу та Заходу.

Перші контакти України-Русі з Західною Католицькою Церквою сягають початків державного життя цих земель. Руські володарі, розпочинаючи справу християнізації своєї країни, звертали свій погляд як на Схід, так і Захід. Перша християнка на Київському престолі, свята рівноапостольська княгиня Ольга, після хрещення Олена, яку на Заході називали Helena Russorum Regina (Олена Королева русів), у 959 році посилала посольство до імператора Оттона І з проханням прислати пастиря і духовних учителів для Русів.

В 977 році папа Бенедикт VII вперше в історії України вислав своїх послів до князя Ярополка. Ймовірно, йшлося про заснування католицької ієрархії на цих землях. Однак, сильна на той час опозиція зі сторони язичників, змусила відкласти на той час справу впровадження християнства.

Офіційне хрещення Русі, яке відбулося у 988 році за часів Святого рівноапостольського князя Володимира (980 - 1015), як знаємо з переказів, сталося після "вибору віри", тобто обряду. В часи цих роздумів київський князь посилав своїх послів також і до "німців" , тобто латинських католиків. Політичні умови сприяли прийняттю східного християнсва "від греків", тобто Візантії. Цей факт, однак, не перешкодив дотриманню добрих відносин із християнським Заходом. В цьому ж таки 988 році до Києва прибули - згідно з Ніконівським литописом - "посли з Риму від папи та принесли мощі святих".

Це був акт привітання, який Апостольський Престол передавав новому християнському правителеві Європи.

Наступник Святого Володимира, князь Святополк, заручившись підтримкою свого тестя, польського короля Болеслава, всіляко сприяв своїм католицьким підданим. Німецька хроніка Тітмара повідомляє, що тоді майже ціла країна підтримувала католицьку Церкву. Одним з проявів свідомості спільності у вірі з католицьким світом Заходу була поширена тоді практика укладання шлюбів між пануючою тоді київською династією Рюриковичів і західноєвропейськими королівськими династіями. Київського князя Ярослава Мудрого називали "тестем Європи", тому що його дочки були одружені з володарями багатьох європейських країн: Швеції, Норвегії, Польщі, Угорщини, Німеччини і Франції.

Як засвідчують деякі історичні хроніки, вже на початку Х століття, разом із проникненням на Україну християнства, розпочинається організація латинської церковної ієрархії на Русі. Так, відомо, що на українські землі аж до Бугу і Стиру сягала у Х століття Празька дієцезія. Перша християнка на Київському престолі, свята княгиня Ольга, у 959 році звернулася до імператора Оттона І з проханням прислати на Русь єпископа і місіонера. Таке призначення отримав монах з Майнцу Лібуцій, який був формально першим латинським єпископом Києва. Однак він так і не прибув до своєї дієцезії і тому через рік після цього призначення у 961 році помер. В цьому місці слід зазначити, що формально латинська Римсько-католицька ієрархія на Русі з’явилася раніше, ніж було призначено з Константинополя східного митрополита грецького обряду Михайла. Наступник Лібуція єпископ Адальберт (961-981) започаткував контакти між Руссю і Апостольським Престолом.

Якийсь час на князівському дворі Володимира Великого гостив Св. Бруно Боніфатій з Кверфорту, який як місіонер поїхав проголошувати Боже Слово серед степових народів. Римська мартирологія називає Св. Бруно Episcopus Ruthenorum (єпископ русинів). Пізніше у 1642 році, київський єпископ Флоріан Уфторийський привів з Риму мощі Святого Бруно-Боніфатія, які збереглися в парафіяльному костелі в Клевані на Волині. У 1021 році прибув на Русь єпископ Олексій, болгарин за походженням, якого на прохання князя Ярослава прислав папа Бенедикт VIII. Він був фактично першим єпископом, який, прибувши на українські землі, організував душпастирську опіку над місцевими католиками. Тому 1021 рік часто подається істориками, як дата заснування римсько-католицького руського єпископства. Однак, через зміну політичної ситуації, яка потягнула за собою антикатолицьку реакцію, Олексій вимушений був покинути свою паству. Треба зазначити, що католики були спочатку переважно вихідці із Західної Європи, котрі оселилися на Русі. Серед них були купці, міщани, наймані воїни-варяги. Тому католицизм на Русі називали варязькою, німецькою або латинською вірою. З часом цю групу поповнили новонавернені місцеві русини. Для надання душпастирської допомоги українським католикам на Русь прибули місіонери з орденів домініканців і францисканців. Крім цього, католицькі місії на Русь з половини ХІІІ століття посилали єпископи з кафедри у місті Любуші. Довгий час після того, як єпископ Олексій вимушений був покинути Київ, на землях України не було жодного римсько-католицького єпископа.

Тільки у 1232 році папа Григорій ІХ висвятив єпископа для Русі-Герарда з місцевості Опатіо. Після смерті його наступника Готарда у 1257 році руську єпископську кафедру, згідно з розпорядженням папи Олександра IV, передано любушським єпископом.

Через спустошення періоду татаро-монгольської навали, коли релігійне життя українських католиків не могло нормально розвиватися, ця ієрархічна юрисдикція була лише формальною. Під час правління єпископа Стефана стало помітним прагнення відділення самостійного українського єпископату з-під влади любушських єпископів. Тому папа Йоан ХХІІ у 1321 році призначив монаха-домініканця Генріха незалежним єпископом Київським. Прийнято вважати, що від цього часу фактично бере свій початок Київська дієцезія.