139115 (Християнське вчення про людину), страница 4

У Новому Заповіті безсмертя душі складає одну з основних частин власне християнської віри, наповнюючу душу радісною надією на життя вічне в Царстві Сина Божого. “бо для мене життя – то Христос, а смерть – то надбання, — пише апостол Павло, — я мою бажання померти та бути з Христом. (Флп. 1: 21—23). “Знаємо бо коли земний мешкальний намет наш зруйнується, то маємо будівлю від Бога на небі, - дім нерукотворний та вічний. Тому то й зідхаємо, бажаючи приодягтися будівлею нашею, що з неба” (2 Кор. 5:1—2).

Цілий світ нерівноцінний душі: світ минає, а душа нетлінна говорить святий Іоанн Лествічник.

У Православній Церкві свідомість безсмертя душі займає центральне місце в системі навчання і в житті Церкви. Дух церковного статуту, зміст богослужебних чинів і окремих молитвословій підтримують і пожвавлюють свідомість віруючих, віру в загробне життя душ наших покійних близьких і в наше особисте безсмертя. Ця віра лягає світлим променем на весь життєвий шлях православного християнина.

Душа — життя і животворящий початок в людині. Душа здатна жити сама по собі, без тіла, але тіло не може жити без душі: “Дух. що оживлює, тіло ж не помагає нічого.” (Ів. 6: 63), “Бо тіло без духу мертве…” (Як. 2: 26).

Всю свою цінність тіло одержує від богоподібної душі, що перебуває в ньому; без неї, воно розпадається, вмирає і втрачає свою цінність.

«Я визнаю, — говорить святитель Іоанн Златоуст, — дві людини, одну — видиму і іншу — що ховається у видимому. У нас є внутрішня людина, що складає нашу досконалість ми маємо розуму душу, так що тіло є тільки будинок, селище душі людини, власне ж людиною є те, що складає душу», моє «я».

Зовнішня людина — це не «я», а «моє»; рука — це не «я», тоді як «я» — це словесний початок моєї душі (святий Григорій Ниський). Під внутрішньою людиною треба власне розуміти його духовний світ або душу (дух), на відміну від «зовнішньої» людини, або його плоть, плотських інстинктів.

«Душа має образ ангельський подібний зовнішній людині, і це — внутрішня людина» (святий Макарій Єгипетський). «Вигляд душі — це відображення внутрішньої людини, і тому він різний у різних людей» (св. Іріней).

«Что существенно наше? — запитує святий Василій Великий. — Это душа, которою мы живем, существо духовное, не имеющее нужды ни в чем обременяющем; это — тело, которое Творец дал душе колесницею в жизни. Ибо вот что человек: ум, тесно сопряженный с приспособленною к нему и приличною плотию».

Ми — це душа і розум, наше — це тіло і наші відчуття, а навколо нас — майно, мистецтва і все земне.

Вознесений над таємницею чудової істоти, іменованої людиною, святий Григорій Богослов укладає: «Людина — це найскладніша і найрізноманітніша істота: душа у ній від Бога, Божественна і має небесне благородство, а тіло — з праху земного; що Бог для душі, то душа для тіла, об”єднуючи його і керуючи ним».

Те, що душа і тіло за життя людини найтіснішим чином пов”язана, святий Григорій Богослов пояснює проявом премудрості Божої, “промыслительно ” що встановила цей союз. На думку святителя, душа пов'язана з тілом у тому, «щоб в боротьбі і лайці з тілом ми постійно обертали погляди до Бога... щоб ми знали, що ми в один і той же час великі і нікчемні, земні і небесні, смертні і безсмертні. Душа сполучена з тілом для того, щоб, якщо ми надумаємося гордитися образом Божим в нас, земне існування наше покорило б нас». Тіло тлінне і тимчасове, а душа Божественна і безсмертна і, будучи вдухнутою Бога, сполучена з тілом для випробування і сходження до богопізнання.

Душа, прихована в тілі, через тіло і в тілі знаходить свої дії. Дух підказує душі, а душа вже «наказує» тим або іншим органам тіла діяти в певному напрямі. Душа невидима, та, що не має ні кольору, ні вигляду, ні контура, висвітлюється тільки у діях.

Всі багатоманітні діла, або вірніше дії, душі розрізняють на три види: думки, відчуття і бажання. Ці справи душі служать предметом вивчення науки, званої «психологією». І психологія, як наука про душу, розділяється на три частини: психологія пізнання, психологія відчуття і психологія волі.

Душа робить свою розумову роботу через дух людини, в якому розум, воля і відчуття.

Центральним органом відчуття прийнято рахувати серце. Чисте серце є мірилом того, що нам приємно або неприємно. Серце природно розглядається, як якийсь центр життя людини, центр, в якому вміщається все, що входить в душу, з якого виходить все, що виявляється душею зовні.

Бажаннями людини керує воля, плотська або духовна, яка не має для себе речовинного органу в нашому тілі, а знаряддя для виконання її бажань, це наші члени, що приводяться в рух за допомогою м'язів і нервів.

Воля повинна обирати добро, розум - істину, а відчуття - святиню, і тоді в дусі нашому відобразиться образ Тріїці.

Результати діяльності нашого розуму і відчуття, породжені серцем, чинять той або інший тиск на волю, і наше тіло виробляє ту або іншу дію або рух.

Треба розрізняти життя тілесне, як задоволення потреб тіла, і життя душевне, як задоволення потреб душі.

Хоча душа одна і та ж, сила душі двояка: одна — власне рослинна і життєва сила тіла, а інша — сила, що споглядає існуюче, яку називають також розумною. Душа, оскільки сполучена з тілом природно, унаслідок цього з'єднання, а не довільно, повідомляє тілу силу життєву. Сила ж споглядальна приводиться в рух по сваволі.

З душевних сил існує сила живильна і виростаюча, інша — уявляюча і побуджуюча, інша — мисляча і розумова. Однією першою причетні рослини; другий разом з першою — безсловесні тварини; третьої ж разом з двома першими силами — люди. Перші дві сили тлінні, а третя убачається нетлінною і безсмертною.

Святий Кирило Александрійський відрізняє у внутрішній будові людини багато сил і здібностей. Життєвий принцип позначається їм як душа, і все те, що відноситься до тіла, є душевним. Але окрім цього «душевного» в людині закладений ряд вищих функцій, які як: дух, слово, розум, міркування серця, духовна воля. На відміну від цих вищих сил, в людській душі живе і щось нижче — пристрасті. Вони можуть бути бездоганними: слабкість, голод, спрага, стомлення — або ж небезпечними, гріховними: плотська насолода, похітливість.

Таким чином, в душі є область, тісно пов'язана з тваринним життям, і є область, звернена до розуму, вона ріднить людину з Ангелами. Звідси у людини є і дві області діяльності: пізнання Бога і життєва діяльність.

Розрізняють триістотну людину: тіло, душа, дух — і трьохчастинну душі: розумова (словесна), дратівлива і “вожделевательная”, і три сили духу: розум, воля, відчуття.

Розум розрізняє істину і брехню, воля — добро і зло, відчуття визначають благоговіння, чистоту, святість або порочність.

“Святий Григорий Богослов добродетель мысленной силы называет благоразумием, ведением и мудростью; добродетель силы раздражительной — мужеством и терпением; а добродетель силы вожделевательной — любовью, целомудрием и воздержанием; правда же во всех силах троечастной души научает благообразию”.

У розумі пізнавальна сила душі, у волі — бажана, в серці — сила, що відчуває: прагнення до радості, блаженства, благоговіння, святості.

Святий Антоній говорить, що п'ять відчуттів причетні розуму.

Є відчуття тілесні: зір, нюх, слух, смак, дотик. А є відчуття душевні: розум, розуміння (слово, значення, мислення), уява (думка, уявлення, мріяння), думка (міркування), почуття.

Сімеон Новий Богослов пише: «Людина має в одній душі і розум, і слово, і єдине почуття, хоча воно по п'яти природних потребах тіла ділиться на п'ять відчуттів. У відношенні до тілесного воно нероздільне, розділяється за допомогою п'яти приватних відчуттів — зору, слуху, нюху, смаку, дотики і, будучи змінно, незмінно проявляє дієвість свою і бачить (не саме відчуття, але душа за допомогою його), і чує, і нюхає, і куштує, розрізняє речі на дотик».

У святого відкривається шосте відчуття, замінююче п'ять тілесних відчуттів. І тоді вона бачить, чує і відчуває на відстані, бо дух у неї пророчий.

Але в той же час людина, як істота розумне, міркує, мислить, обирає або не обирає, любить або ненавидить в один і той же час і бачить, і чує, і нюхає, і куштує, і розуміє, і знає, і говорить.

У душі є відчуття сорому — безумовна відмінність людини від тварин, і якщо я соромлюся своєї матеріальної природи, то я показую на ділі, що я не те ж саме, що вона, бо я соромлюся — отже, існую не фізично тільки, але і етично, я соромлюся своїй тваринності — отже, я існую як людина з етичною самосвідомістю.

Відчуття сорому визначає етичне відношення людини до матеріальної природи, бо людина соромиться її панування в собі, свого підпорядкування їй і визнає свою внутрішню самостійність і вищу гідність, через що вона повинен володіти, а не бути підкореною нею.

Є відчуття жалості — коли людина відчуває чуже страждання. Відчуття жалості властиве навіть тваринам, тому людина безжальна падає нижче за тваринний рівень.

У душі є так звані ліричні або інтелектуальні почуття: подив, сумнів, відчуття суперечності. Є почуття соціальні, пов'язані із збереженням життя інших індивідуумів (почуття любові до ближнього, моральне почуття).

Відчуття надзвичайної сили — афект. Афекти виявляються у області серцевих відчуттів (гнів), а пристрасть — у області волі.

Розум є володарюючий початок в людині. Через розум вона не тільки пізнає себе і навколишній її світ, але і управляє собою і своїм тілом; через розум вона управляє і предметами видимого світу і царює над живими істотами; вона не ступить і кроку без мети, без розуму, тому і Бога представляє не інакше, як високим Розумом, все що створив з мудрою метою і справді осягає багато цілей і наміри Творця в Його створінні.

«Ум человеческий не одно и то же с телесными чувствами, а потому, как нечто иное (высшее), бывает судией самых чувств; и если чувства чем предзаняты, то ум обсуживает и припоминает это и указывает чувствам лучшее. Дело глаз — видеть только, ушей — слышать, уст — вкушать, ноздрей — принимать в себя запах, рук—касаться; но рассудить, что должно видеть и слышать, до чего должно касаться, что вкушать и обонять, — не дело уже чувств; судят же о сем душа и ум ее» (святий Апанас Великий).

Якщо розум є вищою споглядальною здатністю людської душі, то серце, згідно біблійної традиції, — це центр всіх сил душі.

Мислення називається і діяльність розуму, полягаюча в думках і розуміннях; розум є працююча сила, звана в Писанні ще і серцем.,Святий Григорій Палама пояснює, що «престол розуму перебуває в серцевині серця, від якого виходять думки» (Мт. 15: 18). Серце є сокровенний храм розуму і перший птілесний орган розумової сили. Саме серце, розум мислить, роздумує, пізнає.

Серце — джерело відчуттів душі і тіла: приємне, бадьорість, стомлення, що почуте, воспомянуто, уявлено, обдумано. Святий Ісаак Сирін вчив, що «розум є одне з душевних відчуттів, а серце обіймає в собі і тримає в своїй владі внутрішні почуття. Воно є коріння». І якщо коріння святе, то і гілки святі, тобто якщо серце тягнеться до чистоти, то ясно, що очищаються і всі почуття.

Серце є орган наших бажань, джерело волі і добрих або злих намірів наших. Бажання і прагнення нашого серця визначають нашу поведінку в житті, вибір життєвого шляху. “ Бо де скарб твій, - там буде і серце твоє” (Мт. 6: 21).

Серце є орган спілкування людини з Богом, а, отже, воно є орган вищого пізнання. Саме серце володіє здатністю відчувати Бога, відчувати присутність Бога. Майже у всіх людей є здатність вища, ніж пізнання п'ятьма відчуттями. І чим вище духовність людини, тим яскравіше виражена ця здатність вищого пізнання. Споглядати Бога без очей, по слову Хрістовому, дано тільки чистим серцем (Мт. 5: 8).

Інше є чистота розуму, і інше — чистота серця. Розум скоро очищається, але швидко і поганиться. Так, розум очищається, якщо прикласти старання до читання Божественних Писань або перебувати в постах, в пильнуваннях, в мовчанні; розум тоді забуде своє колишнє житіє і досягне чистоти, проте не матиме постійної чистоти.

Серце ж досягає чистоти багатьма скорботами, позбавленням спілкуванням з усім, що в матеріальному світі ієднанням розуму з серцем.

У серце є і коріння гріху. Від серця виходять злі подумки... (Мт. 15: 19). Для серця, що сповнене гріхами, тяжка думка про Бога. Пошкоджене гріхом серце не любить Бога, а боїться Його. Таке серце старається затьмарити очі розуму, посилюється приглушення голосу совісті, що голосно говорить про Бога, і нерідко встигає в цьому і доводить людину до безумства: “Безумний говорить у серці своїм:“ Нема Бога!” (Пс. 14: 1).

У серці формується особа людини, і коли душевне життя людини склалося, тоді серце робиться регулятором добра і зла.

«Серце править всім, — говорить Марк Великий, — і коли благодать займе всі відділення серця, запанує над всіма помислами душевними... там запанує істина». Істина, добро, святість, що єднаються.

Серцем здійснюється вища функція духу людського — віра в Бога і любов до Нього. Добра людина з доброго скарбу серця свого виносить добре (Лк. 6: 45). У серці нашому виростають чесноти: упокорювання, лагідність, милосердя, терпіння; воно вмістище віри. Чисте серце — це наше багатство. Тому воно і є місцем перебування нашої душі. Тому і просимо ми: “Серце чисте створи мені, Боже, і тривалого духа в моєму нутрі віднови.” (Пс. 51: 12). Чисте серце — храм Божий, і Дух Божий живе в ньому (1 Кор. 3: 16). Чистота серця - це зберігання розуму при безперестанній пам'яті про Бога, після безпристрасності вводить в блаженство.

Воля сполучена з серцем, тому здійснюючи бажання виконує бажання серця.

Вольовий рух є рух, що передує представленням мети і засобів, необхідних для досягнення її. Ваблення і бажання є елементарні вольові акти. Бажання перетворюється на вольовий акт дією. Людина обговорює, роздумує, зважує, коливається, вирішує.

Людина, хоча і має в собі інстинктивні потреби загальні зі всіма тваринами, проте вона панує над ними, підпорядковувавши їх своїй вільній волі, тоді як тварина сліпо покоряється їм. У бездумних тваринах вслід за побажанням народжується прагнення до дії, тому що побажання в них бездумнее і вони керуються побажанням природним.

А в людях, як істотах розумних, природне бажання не стільки управляє, скільки управляється словесною силою духу, прагнучою до істини, добра і блаженства.

Святий Антоній Великий говорить: «Воля, яка діє в серці людському, буває трояка: перша — від діавола; друга — від людини; третя — від Бога».

Як Бог вільний і творить те, чого хоче по Своїй владі, така вільна і людина. Вона волею приборкує свій розум, утримує прагнення від гріха і може їм протидіяти. «Гріх не є справа природи, а вільної волі» (свтятий Іоанн Златоуст). Так, в душі, що перебуває в пристрастях (пияцтво, обжерливість і т. д.), є самовільне панування бажання над розумом і вільною волею.

У душі, свідомості і свободі кожного є внутрішня можливість самостійно відноситися до Бога і стати добровільним союзником і співучасником Його. Якщо світ і людина в ньому не досконалі, то світ лише знаряддя, засіб для панування, і людина повинна вибрати безумовне добро і з'єднати свою волю з волею Божою. Ідеї добра, істини, правди, справедливості, моральності, краси - є відображенням ідеї Нескінченного.