138570 (Відношення "людина—Бог" в контексті пошуку передумов психологічного осягнення релігії), страница 5

Найдосконалішою наукою Г. Сковорода вважав науку про людину та її щастя. Д. Чижевський вказує, що в творчості філософа можна віднайти всі особливості християнської містики, адже саме містик бачить Бога як "всесвітнє світило", об'єднується з ним, обожується, оскільки преображения прилучає його до царини божественного. Душа містика стає божою нареченою і в процесі містичного екстазу народжується вдруге. Радість екстазу Г. Сковорода характеризує як певну "сп'янілість", а містичне переживання — як гармонію, смак, аромат [22, с. 49—50]. Проте антропологізм мислителя не суперечить містицизму його філософії. Ці два поняття зливаються, і завдяки такому симбіозу людина постає в особливому буттєвому зрізі, який можна ідентифікувати як світ абсолютного, сакрального. Пізнання внутрішньої людини є процесом, що включає акт народження нової божественної людини та її ствердження в світі, розквіт. Витлумачуючи феномен "внутрішньої" людини, Г. Сковорода виокремлює такі аспекти: розуміння її як гносеологічного джерела; екзистенційно-персоналістське її осягнення як глибинної сутності людини, як витоку її індивідуальності, унікальності.

Шлях містичного єднання з Богом — досить утаємничений процес, насичений антиноміями, незбагненними антитезами та парадоксами. Однак містичний стан як вияв любові до Бога, як екстаз відкриває перед людиною духовні обрії її особистісного самовдосконалення. В цьому стані зникають бажання, людська природа уподібнюється божественній, не перестаючи, проте, бути собою. Щоб пізнати Бога, потрібно наблизитися до нього.

3. "Вчуття" як засіб дослідження релігії у філософії Ф. Шлейєрмахера

Осмислення релігії суттєво впливає на духовно-світоглядну орієнтацію людини, розширює особистісні духовні пошуки, що поєднують онтологічні, феноменологічно-психологічні та аксіологічні її виміри. Однак релігійні феномени іноді вкрай складно вербалізувати, зокрема щодо інтуїтивно-ірраціонального, почуттєвого. Ця проблема особливо актуалізувалася в епоху утвердження протестантизму, коли індивідуалізація та інтимізація віри радикально змінили статус віруючого, піднявши його на рівень співбесідника Бога.

У 1746 р. з'являється праця Д. Едвардса "Трактат про релігійні почуття", в якому автор описує релігійні почуття як основу індивідуальної віри. Очистивши віру від різноманітних нашарувань, можна віднайти в глибині душі кожної людини релігійне почуття — любов до Бога. Д. Едвардс вважає це релігійне почуття найбільш стійким і незмінним "в земній маніфестації віри". Американський мислитель, перемістивши центр віри в площину релігійних почуттів, уперше спробував їх дослідити, з'ясувати психологічні витоки релігії, по суті, проклавши шлях психології релігії Шлейєрмахера.

Ф. Шлейєрмахер (1768—1834р.р.) — німецький філософ і теолог, з раннього дитинства виховувався в релігійній атмосфері. Обидва його діди і батько займалися теологією; мати була донькою берлінського придворного проповідника. Навчання в гімназії, а згодом і в семінарії гернгутерської "братської общини" (протестантське об'єднання лютеранського спрямування, що виникло в 1772 р. в м. Гернгут, неподалік від Дрездена) не задовольняли допитливий розум юнака. Це були часи, коли дух просвітництва охопив усі сфери життя, навіть богословські заклади. Чим ретельніше оберігався аскетично-релігійний дух у навчальних закладах гернгутерів, тим настирніше посилювались духовні пошуки їх вихованців. Духовна криза не оминула і молодого Шлейєрмахера. Він переходить до галльського університету, де ще глибше починає вивчати філософію. Твори Платона, Канта, Фіхте, Гегеля поглиблювали скептицизм молодого теолога щодо лютерансько-ортодоксальної догматики. Проте пристрасть до філософії не стояла на заваді теологічним роздумам юнака. Ф. Шлейєрмахер стверджував, що до біблейських текстів слід ставитися, як і до інших пам'яток писемності. Він любив літературу, мистецтво, брав активну участь у берлінському гуртку романтиків, завжди знаходився у центрі основних подій. Однак протягом усього життя філософ зберігав ту надзвичайну релігійність, що була прищеплена йому батьками, середовищем, в якому виховувався. У "Промовах про релігію до освічених людей, які гордують нею" Шлейєрмахер розповідає про себе: "Благочестя було материнським тілом, у святій темряві якого живилося моє юнацьке життя й готувалося до ще невідомого йому світу; в ньому дихав мій дух, допоки він ще не знайшов відповідної собі сфери в науці та життєвому досвіді; воно допомагало мені, коли я почав перевіряти віру батьків й очищувати думки та почуття від сміття попередніх часів; воно залишилось у мене, навіть коли Бог і безсмертя часів дитинства зникли перед моїм сумнівним ликом" [24, с. 55].

Епоха, коли жив і творив Ф. Шлейєрмахер, була часом всезагального бродіння, скрізь домінував дух критики. У духовному житті переплітались два зовсім протилежні напрями: Просвітництво, що актуалізувало культ розуму, і романтизм, характерними ознаками якого були безпосереднє життя серця, почуття людини, її пристрасті, прагнення і переживання. Це розмаїття ідей проникало і в теологію. Якщо адепти раціоналізму вважали цю науку сукупністю понять про Бога чи зводили її до моральнісної діяльності, то за романтизму релігія немовби розчинялась у сфері мистецтва. Як стверджував Ф. Шлейєрмахер, це була релігія без власного темпераменту, з якої видалялося все живе, ігнорувалося безпосереднє життя серця. Німецького мислителя не задовольняли ні філософія Спінози, ні моральна та релігійно-філософська сторони доктрини Канта. Однак кантівська інтелектуалізація "практичного розуму" в Ф. Шлейєрмахера набуває зовсім іншого духовного забарвлення, що, безперечно, дало йому змогу по-новому зрозуміти моральне і релігійне життя. Він намагається осягнути внутрішнє життя людини у царині її особистісних переживань. Ф. Шлейєрмахер ставить перед собою завдання розкрити особливості релігійної свідомості, її зв'язок із життєвими тканинами з'ясувати природу релігії, її відмінність від метафізики, моралі та поезії.

Німецький мислитель у своїх працях, зокрема в "Промовах про релігію до освічених людей, які гордують нею" (1799), "Монологах" (1800), започаткував вивчення релігії як індивідуально-психологічного феномену, як певного стану людської свідомості та переживань. Автор прагнув проникнути в психологічне лоно релігійної свідомості. Він вважав, що релігія, до якої з презирством ставляться освічені люди, насправді не є нею; це лише її зовнішня сторона. Релігію неможливо дослідити, спираючись на богословські системи і вчення; глибинні її витоки знаходяться всередині духу.

Релігія у філософії Ф. Шлейєрмахера розглядається в двох взаємопов'язаних площинах:

1.У релігії фіксується відношення до нескінченності. Це відношення набуває ознак чуттєвості. Нескінченність позначається на релігії. Цим вона відмінна від знання і практичної діяльності, в яких кінцевий результат визначений. Здатність споглядати і відчувати нескінченність у скінченному трактується Ф. Шлейєрмахером як корінь, основа свідомості. Релігія як первинна основа свідомості в згорнутому вигляді вміщує теоретичну та практичну диференціацію свідомості. Через відношення до безконечного самосвідомість набуває субстанціональності, змістовності. Ф. Шлейєрмахер переконаний, що індивідуальність, особистісна своєрідність кожної людини є тим підґрунтям, що найглибше пов'язує її з істинним та безконечним буттям і найточніше відображає його. "Шукати та знаходити це вічне й безконечне в усьому, що живе та рухається, у будь-якому зростанні та мінливості, у будь-якій дії та стражданні і мати та знати у безпосередньому відчутті саме життя тільки як таке буття у безконечному та вічному — ось що таке релігія" [24, с. 80]. Отже, у творчості Шлейєрмахера релігія розглядається не лише як усвідомлення людиною граничних умов свого буття, а й як спосіб їх вирішення. Можна мати достатні знання і бути моральним, але водночас не мати релігійної чуттєвості. Релігії нікого не можна навчити, оскільки будь-яке навчання можливе тільки через повідомлення уявлень і понять, релігія ж виникає з надр духу. Вона є сприйняттям живої миттєвості, охопленням самого себе до початку свідомості. Цей стан німецький мислитель називає попереднім станом, релігійним збудженням. Його вкрай важко вловити, з появою свідомості він одразу ж зникає. Натомість все чіткіше вимальовуються уявлення або виникають почуття, що повністю поглинають людину.

Нескінченне існує не для себе; його можна пізнати в кінцевому. Тільки релігія дає змогу відчути, що все кінцеве існує в нескінченному і через нього. Ф. Шлейєрмахер розмежовує роль людини в процесі наукового пізнання і в релігійному спогляданні Універсуму: в першому разі вона активна, в другому — їй відводиться пасивна роль. Єдине, що може робити людина, — дозволяти Універсуму впливати на себе.

2. Релігія є початком почуття. У розмірковуваннях Ф. Шлейєрмахера вона ототожнюється з почуттям як витоком. На відміну від Канта, який намагався зрозуміти релігію через сутність духу, Ф. Шлейєрмахер виводить її з почуття, занурюється всередину себе, прагне розкрити її через внутрішній світ людини. Мислитель настільки прагне розкрити почуттєвий характер релігії, що вона стає осо-бистісним, визначальним центром людини. Ф. Шлейєрмахер запроваджує розуміння релігії як релігійність, яка є тією внутрішньою силою, що оживотворяє людину, облагороджує її, виступає внутрішнім душевним порухом і настроєм, духовним явищем, наділеним почуттям безконечного. У цьому полягає відмінність релігійності від моральності, яку мислитель характеризує як момент самовизначення. На його думку, релігійність є трансформованим у внутрішній світ людини відношенням до Божества. Проте це лише один аспект релігійності — внутрішній. Зовнішнім виявом релігійності є діяльність людини, тобто життєва сфера розгортання почуття. Німецький теолог Г. Кюнг цілком слушно наголошував, що Шлейєрмахер у своєму вченні окреслив ідеї майбутньої психології релігії. Аналізуючи релігію, Ф. Шлейєрмахер дотримується тези, що вона бере свій початок безпосередньо зі сфери духовного. Саме тому вчений послуговується такими термінами, як "релігійність", "вчуття".

З учуванням Ф. Шлейєрмахер пов'язує витоки свідомості. В ньому фіксується момент єдності свідомості і буття. Будь-яке знання відображає первинну єдність. При цьому філософ не стільки прагне надати релігії суб'єктивного статусу, як підняти її до рівня самого життя.

Ф. Шлейєрмахер вбачав своєрідність релігійного переживання у єдності суб'єктивного та об'єктивного. В такому розумінні вчуття уподібнюється процесу, в якому відбувається єднання душі із Всесвітом, і в такому устремлінні відбувається "жива розмова з речами". Навіть можна сказати, що будь-яке знання є нагадуванням про ту первинну єдність, що виявляється в учутті і через нього. Отже, Ф. Шлейєрмахер окреслює психологічні контури релігії, які через багато років прагнув з'ясувати американський філософ і психолог В. Джеме, беручи за основу такі її особливості, як емоційність і інтуїтивність. По суті, Ф. Шлейєрмахер завдяки своїй геніальній інтуїції відкриває явище емоційного знання, або, за словами Франца Брентано, "емоційної очевидності". Ця концепція мислителя є визначальною в розумінні релігії.

Однак вчуття не є суто психологічним феноменом, що замикається в суб'єктивній сфері; воно глибоко екзистен-ційне, оскільки завдяки йому людина здійснює прорив за межі власного "Я", занурюється в нескінченність, стає причетною до Універсуму, торкається граничних умов людського існування. Релігія має глибоко індивідуальний характер; вона є проявом індивідуального почуття людини. Кожна особистість надає релігії свій, притаманний лише їй, відтінок.

Релігія не може бути ні наукою, ні мораллю. її сутність — в утаємниченому переживанні, в потягу до світу вічного. Отже, її цариною є не думки та дії, а споглядання, почуття. Це той неймовірний потяг людини, який вона відчуває, торкаючись безконечного, що діє в усьому кінцевому. Кожна особистість має задатки такої взаємодії, однак їх потрібно пробудити. Вони "проростають" із серця, захоплюють релігійну свідомість людини, в якій відображається момент зіткнення особистості та Універсуму. Ф. Шлейєрмахер не визнавав публічних виявів релігії. Подібних думок дотримувалися і вітчизняні релігієзнавці. Наприклад, Г. Сковорода досить негативно ставився до церковних інституцій і був прихильником особистісної релігії. І понині в українському релігієзнавстві релігія розглядається як стан самовизначення та самоствердження людини.

На думку Ф. Шлейєрмахера, релігійне життя передбачає такі моменти: воно повинно бути відкритим для дій Всесвіту; людина має трансформувати цю взаємодію у внутрішній світ; вона повинна сприймати цей дотик божественного через внутрішню єдність свого життя та буття. Релігійне життя є постійним відтворенням цього процесу.

Людина, переживаючи душевний порух, внутрішньо насолоджується набутим, сприймає його в глибинах свого духу, зливається воєдино з ним. І лише тоді із внутрішньої єдності виникає діяння: це зворотна дія почуття. Звідси випливає висновок: релігійні почуття повинні супроводжувати все діяльнісне життя людини, "і ніде, і ніколи вона не повинна втрачати їх" [24, с. 10]. У цьому контексті стає зрозумілою думка Ф. Шлейєрмахера про те, чому всі почуття людини є релігійними. Саме вони визначають характер кожної релігії, її своєрідність.