118379 (Формування етосфери в політичному житті суспільства), страница 2

Нинішня техногенна цивілізація, що характеризується особливим суб'єкт-об'єктним типом світосприймання, яке бере початок з епохи Реформації, перебуває в нестійкому стані. Техногенна діяльність людства впродовж декількох століть якісно змінила як природне середовище, так і культуру та соціум. У сучасну епоху науково-технологічний розвиток значною мірою випереджає розвиток соціокультурних регуляторів, які перестали бути адекватними новим технічним можливостям людства. Соціум, наука і культура перебувають на різних еволюційних рівнях. Відбувається очевидне прискорення науково-технічного прогресу при одночасному «консервативному» існуванні людини. Порушився динамічний баланс між технологічним потенціалом суспільства і моральністю. Ця суперечність настільки загострилася, що перетворює проблему антропологічної кризи з філософсько-антропологічної на загальнокультурну, пов'язану не лише з осмисленням ознак і причин критичного стану сучасної цивілізації, але й пошуком універсальних стратегій цивілізаційного розвитку, при дотриманні яких з'явиться вірогідна можливість запобігання назріваючої антропологічної катастрофи [49, с. 135].

Сучасний світ знаходиться в ситуації, висловлюючись термінами синергетики, «стійкого нерівноважного стану». Щоб його змінити або хоча б підтримувати, долаючи негативні тенденції й запобігаючи таким чином антропологічній катастрофі, необхідно виробити відповідні компенсуючі стратегії діяльності та соціальних трансформацій. Попри те, що, починаючи з епохи Нового часу, наука стала важливим чинником культурно-історичної еволюції і соціального прогресу, вона так і не змогла виробити механізми, які сприяють регуляції врівноваженого цивілізаційного розвитку. Натомість вона часто вдосконалювала і нарощувала потенціал руйнівних технологій. Криза наукового розуму, що переживається нами, є зайвим доказом обмеженого застосування наукового знання до вирішення щонайгостріших соціокультурних проблем.

Якщо років десять тому про глобальну кризу говорили лише вчені, то сьогодні цей факт є очевидним. Криза охоплює всі аспекти життя людини, суспільства, природи і техносфери.

Паралельно з деградацією навколишнього середовища розвивається ще небезпечніший процес – процес інтелектуального і морального виродження людини, її обездуховлення. Серед причин її виникнення – відчуження від природи, землі, дому, родини, зростаюча урбанізація, надзвичайна метушливість людини, насильство з боку політичних, соціальних, комерційних організацій, інформаційний вибух. Альберт Швейцер визначив людину ХХ-го сторіччя як «явище явно патологічне», оскільки в ній «виразно ослаблена здатність мислити». Для сучасної технологічної цивілізації здатність мислити підмінюється її імітацією – здатністю механічно накопичувати відомості (думки, факти, правила, зразки) [27, с. 84].

У сучасному світі на психічні захворювання страждає майже половина мільярда людей, причому їх число зростає. З’являються нові психічні захворювання, наприклад, пов’язані зі СНІДом. За даними спеціальних вибіркових досліджень, виконаних в 60-ти країнах за 90 років XX століття, поширеність психічних захворювань зросла в 6 разів. В 40 разів зросла поширеність алкоголізму і в 29 разів – олігофренії.

Порівняно «невидима» деградація на духовному і психічному рівнях призводить до цілком реальної крові. За роки першої світової загинуло приблизно 20 мільйонів людей, що вдвічі більше, ніж за два попередні століття. Друга світова війна забрала 50 мільйонів життів. У більш ніж 150 війнах, які були розв’язані з того часу, загинуло 20 мільйонів і було поранено 60 мільйонів осіб.

Головна особливість сучасних конфліктів – жорстокість, яка досягла небачених раніше масштабів. Звіряча лютість людей стосовно одне одного – не винахід сучасної епохи, але ще ніколи вона не виявлялась з такою силою і таким розмахом. Повсюдно поширилися мародерства, захоплення заручників, масові зґвалтування, обстріл транспорту з медичною допомогою, застосування жінок і дітей як «гарматного м’яса» – коли виникає необхідність прорвати лінію фронту або подолати мінні поля.

На думку серйозних вчених, демографічні процеси, розігрівання атмосфери, накопичення у воді отрутохімікатів, ерозія ґрунтів, послаблення озонового шару, скорочення запасів продовольства, загибель багатьох видів тварин викличуть безкомпромісну боротьбу за перерозподіл залишків природних ресурсів, тож застосування у майбутньому ядерної зброї виглядає цілком вірогідним.

1.2 Передумови виникнення наукової концепції етосфери

Радикальні зміни, які супроводжують сучасну добу, дають підстави вважати її переломною в історії цивілізації. Нігілізм, перші ознаки якого були помітні в ХІХ столітті, згодом проявив себе на повну силу, ставши однією з головних причин жахливих катаклізмів, що мали місце в ХХ столітті. Вони засвідчили давню істину: людська діяльність, позбавлена у своїх орієнтаціях відповідної моральної основи, приречена на зло. Різноманітні наукові дисципліни антропологічного, соціологічного спрямування вільні, в силу традицій європейського раціоналізму, від аксіологічного компоненту, виявились безсилими вирішити проблему подолання деструктивних устремлінь homo sapiens. Поступово приходить усвідомлення, що тільки мораль може бути надійним нормативним регулятором та сенсожиттєвим орієнтиром людської поведінки. Поряд з цим етичний вакуум, породжений нігілізмом, намагалися заповнити ідеології комунізму та фашизму, різного роду псевдонаукові вчення, які проте тільки поглибили кризу.

Глобальні проблеми, через їхню пов’язаність з людською діяльністю, вимагають адекватної етичної відповіді. Даний фактор разом із кризою основ, етичним вакуумом зумовлює виключну актуальність етики, яка у структурі сучасного філософського знання займає провідні позиції [10, с. 43].

Поряд із цим відбуваються динамічні процеси в розвитку самої етичної теорії, її самовизначення як науки. Відсутність у межах традиційної етики бажаних відповідей на актуальні питання сучасності спонукає до творення нових етичних теорій або розширення та переосмислення змісту традиційних цінностей та чеснот.

Зрушення в етиці зумовлені також змінами у загальнонауковому світогляді. Положення синергетики, антропний принцип, які визначають обличчя сучасної науки, позначаються на етичній теорії, розширюючи її розуміння буття, особливо в тих галузях, що пов’язані з природничо-науковим знанням (екологічна етика, біоетика).

Вітчизняна етична думка останнім часом усе частіше звертається у своїх побудовах до концепції ноосфери (від гр. «ноос» – розум), опрацьованої видатним українським науковцем В.Вернадським. Творча спадщина вченого викликає нову хвилю зацікавлення в наукової спільноти: він, як і більшість геніальних мислителів, висловив ідеї, які випередили свій час. Говорячи про передумови зародження етосфери, необхідно розібратися в поняттях біосфери, техносфери, ноосфери.

Наприкінці II світової війни В. Вернадським було сформульовано уявлення про ноосферу. Центральною ідеєю творчості вченого була єдність біосфери та людства. Розробивши цілісне вчення про біосферу, він пішов далі, розвиваючи ідею еволюції біосфери в ноосферу [17, с. 204-205]. Під біосферою (термін введено Е. Зюссом у 1875 р.) розуміють область активного життя, що охоплює нижню частину атмосфери, гідросферу, верхню частину літосфери. Особливістю біосфери є взаємодія живих організмів між собою; їхня сукупна діяльність проявляється як геохімічний чинник планетарного масштабу [18, с. 105].

Еволюція біосфери в ноосферу, за В. Вернадським, відбувається завдяки змінам біосфери під тиском наукової думки людства [17, с. 213-215]. «Наразі ми переживаємо, – писав вчений, – нову геологічну еволюційну зміну біосфери. Ми входимо в ноосферу. Ми входимо в неї – у новий стихійний геологічний процес – у грізний час, в епоху руйнівної світової війни. Але важливим для нас є той факт, що ідеали нашої демократії йдуть в унісон зі стихійним геологічним процесом, із законами природи, відповідають ноосфері. Тому можна дивитися в наше майбутнє впевнено» [19, с. 95]. Автор свідомо звертає увагу на активізацію геологічних процесів. На його думку, головною геологічною силою поступово стає людина – Homo Sapiens – та її розум, наукова думка соціального людства. «Під впливом наукової думки та людської праці біосфера переходить у повий стан – ноосферу» [18, с. 106]. Визначаючи ноосферу як вищу стадію розвитку біосфери Землі, в умовах якої людська думка перетворюється на геологічну планетарну силу, В. Вернадський вкладав у це поняття високий гуманітарний смисл, смисл за своєю сутністю етичний. Це було передчуття нової епохи співіснування саме в етичному аспекті.

На сьогодні вченим відомо, що система біосфери надзвичайно стійка. Наукове мислення людини лише підходить до біосферних феноменів, до зміни її форм тощо, але вже зараз можна зробити припущення, що в якості натяків на глобальні нестаціонарні стани біосфери необхідно визнати зміни великих геологічних епох. На думку Г. Сімкіна, якщо людству вдасться уникнути глобальної ядерної катастрофи, яка загрожує розколом земної кулі, то глобального знищення біосфери очікувати не слід, оскільки дуже складними та стійкими є її функціональні біогеохімічні блоки, багаторазово дубльовані. Інша справа – локальні катастрофи, які загрожують насамперед індустріально розвинутим країнам [48, с. 96]. Ці катастрофи можливі передусім тому, що так звана біла раса історично склалася як особлива форма людини, адаптована до засвоєння найбільш екологічно екстремальних зон Землі та масштабного техногенного будівництва. В цьому сенсі генетично, морфологічно та екологічно вона протиставляється іншим, південнішим за своїм походженням расам, її специфічність виявляється і в особливостях прихованих метапрограм та культури. Важливим чинником в усвідомленні цієї специфіки стала екологічна оцінка феномену техногенної діяльності людини як особливого «природного» механізму ізоморфної природної еволюції органічного та неорганічного світу Землі.

Людина, біологічна істота за своїм походженням, одночасно перетворюється на носія особливої, соціальної форми існування. Це принципово нова якість, нова фундаментальна сутність людини, що перетворює її на «над біологічну» істоту, виводить з-під жорсткого контролю природи. Наділена вільною свідомістю, людина приступає до побудови принципово нових моделей і метапрограм штучного, техногенного світу, який прийнято називати техносферою або індустріальною оболонкою Землі [48, с. 96].

Колись інтенсивна техногенна діяльність була засобом екологічної та соціальної оптимізації суворих умов життя. Штучне техногенне середовище в системі вищих метапрограм природи й людини було особливим чинником збільшення тривалості історичного (в геологічному розумінні) існування так званої білої раси (порівняно з іншими, зокрема тропічними расами); з іншого боку, воно сприяло виснаженню природних ресурсів життя, природних екосистем північних регіонів. «З екологічної точки зору, – вважає Г. Сімкін, – техногенну діяльність людини взагалі можна розглядати як своєрідний «план» діяльності самої природи, що актуалізується через людину і покликаний в силу соціальної (вільної, необмеженої) сутності людини подовжити геологічну тривалість життя усього людства, а разом з ним всієї біосфери й ноосфери Землі» [48, с. 97].

Отже, біла людина, ставши піонером широкомасштабного індустріального будівництва, виразником ідеї глобального техногенного прогресу, створила техногенні перспективи цивілізації, які у другій половині минулого століття були взяті на озброєння майже всіма народами світу. Але ж сучасна екологічна ситуація свідчить про те, що шлях глобального індустріального розвитку поступово перетворився на шлях повільної смерті людства, шлях небезпеки хімічного ураження природи й людства, яке покличе за собою його генетичне виродження. Головну роль у цьому процесі відіграють хімічні й радіоактивні речовини.

Суперіндустріальна стадія сучасного розвитку техногенної цивілізації породила екологічну кризу практично усього середовища життя білої людини, загрожує розпаду природних і штучних екосистем, земному існуванню багатьох видів рослин, тварин, інших організмів, появою нових хвороб (СНІД), зникненням багатьох типів асоціацій, популяцій рослин і тварин, нарешті, духовним виродженням самої людини як представника суперіндустріальної цивілізації. Таким чином, назріла необхідність критично оцінити індустріальний феномен зі всіма його смертельними небезпеками, реальними психологічними трагедіями для людини та всієї природи, зробити екологічно правильні висновки при виборі стратегічних шляхів розвитку. Подальша напружена ескалація ідей суперіндустріального суспільства, що виснажує інтелектуальні ресурси людства та фізичні ресурси планети, викликає все більше критики; в той же час сучасна людина виявилася багато в чому непідготовленою до пошуків інших, «не індустріальних», «некосмічних» тощо стратегічних планів [48, с. 98]. Між тим, такі пошуки потрібні. Як відомо, сучасні західні суспільства називають постіндустріальними; це свідчить про те, що трагедію суперіндустріальної фази цілком усвідомлено, рішення про необхідність стримування індустріального розвитку прийняте де-факто. Йдеться про нові «натуральні» технології, сільськогосподарські технології, перевід індустріальних технологій на другий план, розвиток їх «по мінімуму». Але глобальна екологічна криза ще не призвела до стратегічних поворотів цивілізації, яка по суті залишається індустріальною.

Ще десятиліття тому вважалося, що феномен ноосфери В. Вернадського стане рятівним в вирішенні глобальних кризових явищ. Вчені підносили наукову думку як планетарне явище, вважаючи її (за В. Вернадським) за наймогутнішу та найефективнішу геологічну силу планети, вірили в єдиний порив узагальненого інтелекту людства, у глобальні розробки нових екологічно безпечних технологій. Але, як ми бачимо, нові виснажливі індустріальні програми продовжують розгортатися, часто поспішно, стихійно, легковажно. У зв'язку з падінням духовності виникла нова загроза - розбудова бездушної раціоналістичної ноосфери технократичного типу, позбавленої моральних начал, любові, милосердя, співчуття. А між тим В. Вернадський пов'язував становлення ноосфери з високими проявами думки культурної, етично загостреної, за якої унеможливлювалася б ситуація екологічної та генетичної катастроф [48, с. 100].

У 1915 р. німецький та французький мислитель, протестантський геолог і місіонер, лікар і музикант, лауреат Нобелевської премії світу (1952 р.) А. Швейцер (Schweitzer) (1875-1965 pp.) у своїй праці «Культура і етика» висунув принцип так званої «глибокої пошани до життя» [57, с. 81] як шлях морального оновлення людства. Можливість подолання моральної та духовної кризи вчений вбачав у розробці нових проблем культури епохи технократичної влади. На його глибоке переконання, в духовній та моральній сфері вже на початку на XX ст. відчувалася криза, мав місце занепад культури. На думку А. Швейцера, існує тісний зв'язок між культурою та світоглядом, і катастрофу культури може викликати тільки катастрофа світогляду. Культура – це духовний і матеріальний прогрес, який відбувається тільки у супроводі морального розвитку людини й людства в цілому. Головне завдання культури - моральне вдосконалення індивіда і суспільства в цілому [57, с. 112].

На жаль, покоління XX ст. повірили в закономірний технологічний прогрес і вирішили, що він не потребує моральних ідеалів [48, 100-101]. Криза культури з точки зору А. Швейцера пов'язана із втратою ідеалістичного світогляду, тому єдиним шляхом її подолання є повернення до цього світогляду. Світогляд людства у XX ст. не тільки відійшов від духовності, він відійшов від позицій раціональної думки на позиції емоційно збіднілої, висушеної душі; думка стала жорстко раціоналістичною, формалізовано-технократичною. Нова технократична наука, покликана задовольняти інтереси індустрії, що швидко розвивалася, знецінила духовні сили людини, сповнила її тривожними очікуваннями катастроф, привнесла розгубленість, за якими послідувало падіння моральних норм. Людина та її одвічна культура задихнулися у какофонії нової масової «культури», значною мірою втративши моральні та духовні орієнтири. «Це можна пояснити тільки тим, – писав А. Швейцер, – що світогляд цей не мав справжнього коріння у теоретичній думці. Ідеї, що його породили, були благородні, емоційні, але не глибокі. Вони не стільки доводили факт зв'язку етичного начала з началом життєстверджуючим, скільки інтуїтивно відчували його. Тому, підтримуючи життєстверджуюче й моральне начало, теоретична думка не досліджувала по-справжньому ані того, ані іншого, ані внутрішніх зв'язків між ними» [57, с. 141].