115834 (Психолого-педагогічні умови інтелектуального розвитку молодших школярів), страница 5

Психічні порушення також частіше трапляються у хлопчиків. Цей факт має наступні три пояснення:

1. Хлопчики за своєю конструкцією чутливіші до стресів, впливів несприятливих чинників – сімейних суперечок, сварок, незгод у поглядах на виховання, розуміння батьків тощо;

2. Наявні відмінності, пов'язані з особливостями темпераменту: маленькі дівчатка чутливіші й реактивніші стосовно певних подразників (зокрема, тих, що впливають на ділянки рота і шкіри), хлопчики виявляють більшу незалежність важче переносять різні форми примушень, характеризуються більшою моторною активністю і силою, агресивніші за дівчаток.

3. Є відмінності стосовно переживання почуття власного «Я»: хлопчики сильніше за дівчаток прагнуть до самоствердження [76, с. 15].

Зафіксовано широкий спектр типів поведінки, відмінної у хлопчиків і дівчаток, хоча походження цих відмінностей скоріше соціальне, ніж біологічне. Дівчатка, як правило, більше залежні, комфортні, консервативні, слухняні, емоційні, тривожні, сльозливі й вередливі. Ці риси виявляються вже в дошкільному віці і з роками стають виразнішими. У формуванні статевих відмінностей важливу роль відіграють соціальні й культурні впливи. Поведінка хлопчиків сильніше залежить від біологічних чинників. Водночас соціальні впливи більш утруднюють життя дівчаток, визначаючи відповідно до соціальних стандартів їхнє залежне становище (насамперед, від сім'ї).

Отже, статеві відмінності позначаються на характері соціально-емоційного розвитку дитини. Хлопчики чутливіші до впливу фізичних чинників, вони біологічно вразливіші за дівчаток, на них сильніше впливають несприятливі психологічні чинники. Дівчатка більшою мірою, ніж хлопчики, залежать від соціальних впливів, зовнішньої регламентації, моральних стандартів. Усвідомлюючи приналежність до певної статі, дитина засвоює відповідні статево-рольові функції, форми поведінки, соціальні стандарти. Статева роль частково зумовлюється різним біологічним призначенням чоловіка і жінки, а більшою мірою – культурою цього суспільства, існуючим системам виховання хлопчиків і дівчаток у сім'ї і дитячому садку, характером взаємин кожного з них з батьком тієї статі. Усвідомлення своєї статевої сталості відбувається завдяки розвитку в дитини здатності утримувати в пам'яті певні враження, фіксувати всі стадії переходу предмета від одного стану до іншого.

У молодшому шкільному віці переважає доброзичлива прихильність дитини до однолітків своєї статі, що спричиняє розвиток її самовідданості.

Діти групуються за статевою ознакою, статева ідентифікація сприяє формуванню спільних інтересів «Ми». У цей період виявляють себе перша закоханість, інтерес до осіб протилежної статі, ставляться перші запитання, пов'язані з проблемою дітородіння. Для того, щоб якомога глибше, впливати на розвиток інтелектуальних здібностей школярів, вчителі, вихователі й батьки мають усвідомлювати існування зв'язку між темпераментом дитини і її соціальним розвитком.

Розв'язання завдань шкільної освіти значною мірою залежить від створення нових методичних систем, які б могли максимально враховувати індивідуальні особливості, інтереси і здібності кожного учня, сприяти їх всебічному розвитку.

2.2 Методичні рекомендації щодо активізації навчального процесу і психодіагностики інтелекту

Одним із завдань розумового виховання школяра є розвиток розуму, пізнавальних здібностей та інтересів дітей, який може реалізуватися як в навчальній діяльності, так і в позаурочній та позашкільній. Однак, перевагу все ж таки має навчання школяра.

Щоб успішно реалізувати навчальну і розвивальну мету процесу навчання, вчитель повинен не тільки добре знати вимоги до програми і методичне керівництво до її виконання, а й чітко уявляти собі реальний рівень розвитку розумових, вольових, моральних і фізичних сил кожного учня.

Цілеспрямований процес навчання здійснюється поступово, планомірно, систематично. Навчаючись школярі досягають певних результатів, що на дидактичному рівні виявляється у засвоєнні таких компонентів змісту освіти, як знання, вміння, навички, способи дії, досвід інтелектуальної та емоційно-оціночної діяльності [63].

Сучасна українська школа покликана виховувати інтелектуально розвинену особистість. Важливим засобом розвитку інтелектуальних здібностей дитини є активізація навчального процесу. Найефективніше цей вид діяльності застосовується сьогодні в процесі розвивального навчання.

Досліджуючи питання розумового розвитку, зокрема розвиваючого навчання Л.В. Занков встановив, що:

1. Необхідно вести навчання на високому рівні складності, що характеризується не тільки і не стільки тим, що він перевищує «середню норму», але насамперед тим, що він розкриває розумові і духовні сили дитини, дає їм простір і спрямованість.

2. Ведуча роль повинна належати саме теоретичним знанням у початковому навчання. На перший план виступає пізнавальна сторона навчання, розвиток операцій мислення (аналіз, синтез, узагальнення). Теоретичні знання при цьому висловлюються не тільки поняттями, термінами, визначеннями, але й характеристиками законів, залежностями.

3. Навчання повинно бути побудовано за принципом усвідомленого засвоєння учнями матеріалу, засобів застосування законів і залежностей [9, с. 17].

Яскравим прикладом ефективності системи розвивального навчання молодших школярів є діяльність В.О. Сухомлинського в Павлинській школі на Кіровоградщині. Його система передбачала:

• постановку вчителями найперспективніших цілей розвитку творчих здібностей учнів;

• досягнення тісного взаємозв'язку мовленнєвої, розумової й трудової діяльності молодших школярів;

• проведення уроків мислення в природі;

• систему творчих робіт у розвитку мовлення;

• стимулювання інтелектуальних і естетичних почуттів дитини.

Загальний розвиток і розумове виховання необхідні дитині не тільки для праці, а й для повноти духовного життя.

У працях «Серце віддаю дітям», «Павлинська середня школа» знаходимо блискучі приклади розвивального спрямування навчального процесу. Індивідуального підходу до розвитку особистості дитини: «Повноцінне навчання, тобто навчання, яке розвиває розумові здібності, було б немислимим, якби не спеціальна спрямованість навчання – розвивати розум, виховувати розумну людину навіть за умови відносної незалежності розумового розвитку. Творчих сил розуму від обсягу знань». Саме тому вчитель, який прагне керувати розвитком учнів має ставити таке «надзавдання» навчального процесу – як реалізація навчальної мети з найбільшою користю для розвитку кожної дитини [8, с. 113].

Щоб досягти цієї мети вчитель перш за все повинен знати основні складові розвивального навчання:

• розвиток процесів сприймання, а також оволодіння всім діапазоном загально-навчальних умінь і навичок;

• нагромадження індивідуального досвіду пошукової діяльності;

• розвиток уяви і літературної творчості;

• вправлення у комбінуванні, конструюванні, перетворенні.

Всі ці напрямки багатопланової роботи повинні бути взаємопов'язані.

Проблема розвивального навчання залишається актуальною і сьогодні для кожного вчителя. Адже, саме вчитель виступає організатором цього процесу.

Як відомо, вчитель початкових класів – найголовніша людина для молодшого школяра, яскравий приклад для наслідування. Авторитет його – незаперечний. Очевидною є фундаментальність формуючого впливу особистості класовода на становлення життєвої позиції учнів початкових класів. Окрім того, робота вчителя у творчому режимі – обов'язкова передумова його успішної професійної діяльності. Класовод, котрий сам володіє значним творчим потенціалом, здатний розпізнати і розвинути творчі можливості своїх вихованців.

Так неординарність дій, новизна методів і прийомів роботи педагога, котрий стоїть біля джерел становлення інтелектуально розвиненої особистості сприяє розкріпаченню уяви дітей, виявленню їхньої творчої індивідуальності, розвитку розумових здібностей.

Крім цього вчитель повинен зацікавити дітей, активізуючи навчальний процес. Досягти цієї мети допоможе вдалий підбір найбільш ефективних методів і прийомів навчання. З боку вчителя – це різноманітні спроби, які допомагають учням засвоїти програмовий матеріал, сприяють активізації навчального процесу, який приносить задоволення від інтелектуальної праці, збуджує позитивні емоції.

Наступним методом активізації навчального процесу є наочний метод: ілюстрація, демонстрація (зображення предметів, різноманітні іграшки, предметні малюнки, картини, образні моделі з паперу, карти, таблиці, схеми). Сюди відносяться і використання кінофільмів, діафільмів, звукозапис, радіо і телепередачі. Вчасно і вдало використана наочність – це змістовне і емоційне підживлення процесів сприймання, мислення, пам'яті молодших школярів. Наочний метод використовується на різних уроках та етапах навчання. Його роль полягає у забезпечення всебічно образного сприймання; він дає опору для мислення учнів, розвитку їх розумових здібностей [63].

Одним з основних засобів активізації навчального процесу є практичні методи навчання. Жоден урок у початковій школі не можна побудувати без застосування цих методів навчання. Вони поділяються на такі види: навчальні вправи, ігрові вправи, лабораторні досліди, практичні роботи.

Практичні методи тісно пов'язані зі словесними та наочними [63].

Для розвитку пізнавальних інтересів школярів у процесі навчання застосовуються різні види вправ: складання і розв'язування задач; розгляд вправ на розвиток уміння висловлювати здогад, припущення, доводити справедливість різних тверджень; збагачення навчального матеріалу задачами з логічним навантаженням, використання цікавинок на уроках. Це можуть бути: ігрові вправи, задачі-веселинки, задачі-казки та ін.

Для активізації діяльності вчитель може застосовувати різноманітні завдання:

• гра «Чарівна квітка» (на звороті – завдання);

• навчальне завдання з етичним підтекстом;

• завдання з гумористичним підтекстом, смішинкою, жартом;

• виконання завдань у вигляді змагання;

• Завдання з елементами наукової діяльності;

• організація гри «Поле чудес»;

• завдання у вигляді загадки, ребуса, кросворда;

• самостійне складання віршів, оповідань;

• поєднання обчислювального чи мовного завдання з конструюванням;

• завдання на порівняння;

• вправи на прогнозування, догадку, уяву;

• складання тексту за поданим початком та багато іншого.

Підбір завдань, вправ, які б активізували навчальний процес і сприяли б інтелектуальному розвитку учнів, повністю залежить від творчості вчителя, від його бажання і вміння працювати.

Процес навчання повинен викликати у дітей позитивні емоції. Приплив позитивних емоцій дає можливість молодшим школярам переживання почуття краси, спілкування з природою. «Перші уроки мислення мають бути не в класі, не перед класною дошкою, а серед природи», бо «краса й жива думка так само органічно поєднані, як сонце і квіти».

Інтерес у навчання є своєрідним епіцентром активізації навчання у розвитку пізнавальної активності школярів, формуванні інтелектуальних здібностей.

Активізація навчального процесу є необхідною умовою діяльності вчителя. Застосовуючи різні форми, прийоми і способи роботи, педагог повинен розвивати у дітей мислення, навчити одержувати задоволення від інтелектуальної праці, збуджувати позитивні емоції. З цієї метою слід застосовувати ігрові моменти, запрошуючи на урок казкових героїв, яким діти охоче допомагають справитися з певним завданням; відгадування загадок, ребусів, що підвищують активність дітей, викликають пожвавлення, бажання працювати [64, с. 48–49].

Ігри та ігрові моменти за своїм змістом можуть застосовуватись на всіх уроках. Зокрема, на уроках математики такі: «Хто швидше?», «Магазин», «Колові приклади», «Відгадай задумане число», «Домалюй фігуру». Велике значення для кращого засвоєння матеріалу мають ігри на природничу тематику: «Загадай – ми відгадаємо», «Магазин», «Овочі і фрукти», «Що спочатку, а що потім», «З якого дерева листочок», «Що це за квітка», «Знайди дерево з насінням».

Для розвитку усного мовлення й логічного мислення доцільно проводити такі ігри-вправи, ігри-заняття: «Чого не вистачає», «Для чого це потрібно?», «Що змінилося», «Чий це інструмент?».

Ознайомлюючись з навколишнім світом діти охоче грають у сюжетні ігри: «Ми прийшли до театру», «Я збираюсь у гості», які розвивають уяву, спостережливість, спонукають до самоконтролю [76].

Застосування практичних методів навчання з метою активізації – це та основа, яка прискорює розвиток процесів мислення та мовлення, загострює увагу; багатшими стають інтелектуальні почуття, фантазії дітей [76].

Повноцінний процес навчання неможливо забезпечити застосуванням одного методу чи засобу навчання. Щоразу вчитель повинен оцінювати можливості відомих йому форм роботи для розв'язання завдань уроку взагалі та активізації навчального процесу в цілому [56].

Підготовка вчителя до уроку займає велике місце в роботі кожного педагога, так як вдало підібраний матеріал сприяє активізації навчального процесу: вміння щось побачити, здивуватися, захопитися, захотіти негайно зрозуміти, що і чому, і як відбувається, знайти в собі сили, щоб відшукати відповіді на ці запитання, не тільки виконувати роботу задану вчителем, а бути зацікавленим в ній. При виборі змісту знань, структуруванні навчального матеріалу, підборі методів і форм організації навчання педагогічне передбачення виражається в системі повсякденних «мікрозсувів» в діяльності і поведінці учня, в умінні вчителя ставити педагогічний «діагноз» і на його основі висувати, уточнювати і проектувати задачі, передбачати результати своїх дій і діяльності учня, планувати і створювати ситуації, приймати рішення в постійно змінюваних умовах. Ці взаємодії складають зміст пізнавальної діяльності учня, сприяють активізації навчального процесу, складають основу розвитку його інтересу, потреб у здобутті знань і в самому процесі пізнання [42].

Відомий спеціаліст в області вікової педагогічної психології в області вікової педагогічної психології Д.Б. Ельконін зазначає, що обмеження форм навчання на ділі призводить процес розвитку дітей до вправ. Далі вказує: «Якщо основним змістом навчання в школі залишаються емпіричні знання, то на скільки активними і ефективними не були б способи навчання, воно не набуває визначного впливу на формування розумових новоутворень школярів» [28].

Отже, вчитель завжди повинен пам'ятати, що для ефективності навчання необхідною умовою є активізація навчального процесу. Справжній педагог повинен вміти викликати емоційний інтерес тому, що саме він дарує радість творчості, пізнання [64]. Формування пізнавального інтересу є і результатом, і необхідною умовою навчального процесу.

Учителю потрібно постійно прагнути зробити навчання зрозумілим, надавати переваги розвивальній функції навчання, культу самостійності, нестандартності думки, які б забезпечили здоровий інтелектуальний клімат.

А це практично неможливо без дотримання диференціації навчально-виховного процесу. Диференціація навчання [62] – проблема досить складна для вчителя-практика не стільки з точки зору диференціації змісту навчально-виховного процесу, діагностики індивідуальних особливостей дітей, скільки з точки зору організації навчання учнів з урахуванням їхніх індивідуальних особливостей, тобто з точки зору технології внутрішнього диференційованого навчання та виховання.