112944 (Місце і роль сім‘ї у вихованні дитини), страница 8

— дають батькам емоційне вдоволення уже фактом своєї появи на світ, а ще більше своїми успіхами, неповторною діяльністю;

— дають можливість батькам ніби повертатися до своїх дитячих років, переживати знову пройдені етапи життя;

— задовольняють почуття материнства і батьківства, дають можливість жінкам і чоловікам відчувати насолоду від переживання цих високих почуттів.

Чесно і віддано виконуючи обов'язки щодо своїх батьків і сім'ї в цілому, діти цементують єдність поколінь, підносять престиж сім'ї як мікроосередка суспільства. Зрозуміло, було б помилкою ідеалізувати дітей, адже не всі вони і не завжди сумлінно виконують свої обов'язки щодо батьків і родини в цілому. Діалектика сімейних стосунків така, що діти можуть не лише нарощувати соціальний потенціал сім'ї, а й знижувати його, розхитувати і знищувати те, що з таким трудом здобували їхні батьки. На жаль, приклади таких дітей непоодинокі.

У стосунках батьків і дітей є ряд відмінностей залежно від їх віку і статі. Коли діти Ще малі (раннє дитинство, дошкільний вік), вони виступають об'єктом особливої турботи матері чи батька, їх почуттів і діяльності. Малу дитину батьки не тільки більше і глибше, безпосередніше і сильніше люблять — вони беруть її на повне обслуговування (годують, одягають, водять на прогулянку, кладуть спати, розважають). Діти в цьому віці переважну частину часу свого життя проводять невідлучно від батьків, особливо від матері. До однорічного віку мати практично не залишає маля навіть на кілька днів.

Прикутість матері до малої дитини дуже виснажує її фізично і духовно і є однією з причин того, що жінки бояться народження другої дитини. Щодо немовляти мати виступає як справжня подвижниця: заради нього вона може повністю нехтувати своїми потребами, інтересами, запитами. У батька ця залежність, звичайно, набагато менша. Він є, як правило, лише співучасником, а не головною дійовою особою у догляді за дитиною. Після одного року, коли дитина вже почала ходити, спілкування батька з нею посилюється. Дитина дошкільного віку для батьків виступає об'єктом почуттів і ігрової діяльності.

Якщо в сім'ї є двоє або більше дітей, то частину обов'язків щодо обслуговування менших дітей беруть на себе старші. Діти створюють усередині сім'ї дитячий мікроколектив з його певними соціальними можливостями. Окремі виховні функції, які в одно-дітній сім'ї повністю лягають на плечі батьків, передаються такому мікроколективу. Батьки, особливо мати, мають від цього значні вигоди: вивільняються їх сили і час для занять іншими важливими (суспільними або сімейними) справами, для активного відпочинку, догляду за своєю зовнішністю, для свого гармонійного розвитку як особистості. В цьому полягає одна з важливих переваг багатодітної сім'ї.

Вступ дитини до школи істотно змінює характер її життєдіяльності в сім'ї: ігри хоч і не вважалися чимось серйозним, проте вони були провідними і посідали важливе місце у фізичному та психологічному розвиткові дитини. Тепер же провідною стає навчальна діяльність. Мало хто з батьків думає, що вона несерйозна. Навчальна діяльність учня — це вже помітний крок до дорослої діяльності.

Почуттєві стосунки дещо відтісняються на другий план, зокрема в підлітковому та юнацькому віці, коли домінуючим і за бажаністю для дитини і за значущістю виступає спілкування з ровесниками. Батькам все більше доводиться задовольнятися лише матеріальним забезпеченням своєї дитини. Найпомітніше це виявляється, коли син чи донька після 8 класу переходять на навчання у професійно-технічне училище або технікум, а після 10 класу — до вузу. В названих навчальних закладах зростає автономність молодої людини: адже найчастіше вони віддалені від місцепроживання сім'ї і учневі (студенту) доводиться жити поза її межами. Зустрічі дітей з батьками стають короткочасними і періодичними — кілька разів на семестр, а то і рідше.

Завершення навчання і перехід юнака чи дівчини до самостійної трудової діяльності істотно змінюють їх стосунки з батьками. Діти стали дорослими, вони самі заробляють на прожиття, нерідко живуть далеко від сім'ї. Для батьків вони перестають бути об'єктом прикладання діяльності і залишаються головним чином об'єктом почуттів. Однак це не означає, що дорослі діти не потребують матеріальної допомоги від батьків. І вони її одержують, незважаючи на те, що їх батьки вже мають похилий вік і перебувають на пенсії. Така природа батьківської психіки, особливо материнської: допомагати своїй дитині і тоді, коли вона навіть зовсім сива і має своїх дітей та онуків. Мабуть, у цьому і живе одвічна і незнищувана потреба старших поколінь піклуватися про молодших. Отже, дорослі діти, особливо коли вони самі одружені, для своїх батьків виступають головним чином об'єктом почуттів і, звичайно, посильної матеріальної допомоги.

Досі ми аналізували стосунки батьків і дітей з точки зору ставлення батьків до дітей. А якими вони с з погляду дітей? Упродовж усього життя батьки для дітей є і повинні бути об'єктом почуттів. Проте в реальних сімейних стосунках можуть складатися такі ситуації, коли батьки (обоє або один з них) стають для дітей об'єктом їх діяльності. Маємо на увазі випадки, коли хтось з батьків втрачає працездатність або його вражає тяжкий фізичний недуг. Тоді синівський або дочірній обов'язок — оточити своїх непрацездатних батьків піклуванням. Легше це робити тоді, коли діти живуть неподалік від своїх хворих чи стареньких батьків. З цього погляду кращі можливості мають сільські жителі (коли діти і батьки живуть в одному селі). Міська цивілізація має тут більше негативних рис. Якщо діти і батьки проживають навіть в одному (але порівняно великому) місті, то просторові відстані їх дуже роз'єднують. Вони можуть їздити одні до одних не щоденно, а всього один-два рази на тиждень. І все ж відстань не може бути перешкодою для піклування дітей про своїх батьків. Тут на першому плані мав бути мораль, синівська чи дочірня любов і повага до рідних людей.

На жаль, у житті доводиться часто зустрічатися з безтурботністю дітей щодо своїх батьків, нерозумінням своїх обов'язків перед ними. І справа тут, мабуть, не в тому, щоб таких лише за назвою синів чи дочок притягували до юридичної відповідальності. Важливіше тут. профілактика, добре моральне виховання сина чи доньки з раннього дитинства. Для батька і матері має бути, свого роду професійною честю виховати в дітях почуття любові і обов'язку перед батьками, довести ці почуття до такого рівня, щоб можна було з упевненістю сказати: моя дитина не залишить мене в біді чи в старості.

Часто в сім'ї взаємодіють три покоління. Середньому з них доводиться розділяти свої обов'язки у двох напрямах: щодо своїх батьків і щодо своїх дітей. Звичайно, кожне покоління більше любить і більше турбується про своїх дітей. І прабатьки не повинні ображатися. Таке воно, життя. Разом з тим любов до дітей не повинна звести нанівець любові до старшого покоління — до своїх батьків. Адже любов до батьків і любов до дітей — це дві різні, несхожі одна на одну любові, вони цілком можуть співіснувати в одній людині, не протиборствуючи одна з одною.

Нового звучання набуває синівський обов'язок, коли син або донька беруть шлюб і виступають як нова сім'я. Ставлення молодого подружжя до свекрух чи тещ є показником інтелектуальної і моральної зрілості молодих сімей.

Обов'язок зятя чи невістки — бути терпеливими і поблажливими щодо тещі або свекрухи. І якщо свекруxa після кількох років одруження сина може сказати, що вона не тільки не втратила його, а ще й дістала собі дочку в особі невістки, а теща — що вона до рідної дочки придбала ще й сина в особі зятя, то це чудове свідчення здорових моральних стосунків між різними поколіннями у сім'ї.

Сучасні молоді сім'ї у більшості своїй вважають за краще жити окремо від батьків. Як мотив такого вибору виступає їх переконання, що життя разом з батьками поглинає значну частину подружньої радості. Ідеальним вважається такий варіант, коли батьки живуть поблизу і можуть вчасно допомогти доглядати за дітьми, а батьківський дім служить своєрідним запасним притулком, куди хочеться зайти молодому подружжю, щоб скористатися материнським чи батьківським теплом. Найчастіше в цьому відчуває потребу молода жінка, рідше — молодий чоловік.

Короткий аналіз сімейного обов'язку показує, які складні і суперечливі моральні процеси відбуваються в кожній сім'ї, якщо брати її навіть в одному вимірі — обов'язків подружжя, батьків, дітей.

У реальних стосунках сімейний обов'язок може виявлятися по-різному: то прісний і нерідко нуднуватий, то терпеливий і поблажливий, і водночас надійний і заступницький аж до самопожертви. Мабуть, у жодній галузі людських стосунків не переплітаються так щільно одне з одним такі на перший погляд протилежності, як любов і обов'язок. Невипадково великі поети і мислителі пишуть їх через два сполучники — «любов чи обов'язок», «любов і обов'язок». Сімейні, а особливо подружні стосунки мають спиратися на два зовні начебто протилежні, а насправді нероздільні крила — обов'язок і любов.

1.4 Діти - радість життя

Сім'я — це геніальне творіння природи й суспільства. Зв'язок двох осіб різної статі, що називається шлюбом, — це не просто природний союз і не просто цивільний договір, а передусім моральний союз, який виникає на основі взаємної любові, на довірі й перетворює подружжя в єдине ціле. Двоє людей, які поєднали свої долі, мають над мету — продовжити рід людський, народити й виховати дитину.

Навряд чи можна назвати сім'ю щасливою, якщо в ній немає дітей. Нам не вистачає образів, метафор, порівнянь, щоб зрозуміти, ким для батьків є малюк. Попробуємо порівняти це явище з чимось. Дитина як сонячний зайчик, як краплина сонця в сім'ї. А можливо, вона багатобарвна веселка? Невимовно чарівна веселка. Адже сенс життя матері, батька — в дитині. Можливо, вона — світлячок? А може... Може... — це мудрість природи в сяйві Місяця в тиху солов'їну ніч... Одним словом дитина — втілення дива, яке народилося й живе в сім'ї.

Так чи інакше новонароджене дитя — це диво. Не було нічого — і раптом з жіночого лона з'являється крихітне створіння, яке повторило Маму й Тата. Але це диво швидкоплинне й тендітне. І треба його, цей дивний і неповторний витвір природи, всілякими зусиллями зберегти, виростити.

В.О. Сухомлинський, звертаючись до юнаків і дівчат, писав: "Високою людською радістю є народження людини. Знай, що твоя поява на світ була великою радістю для матері і батька, і кожного року, коли приходить День твого Народження, вони з хвилюванням згадують, якими були вони, коли народився ти, яким був твій перший крок, яке перше слово ти вимовив. Кожний, хто прийшов у світ, — не тільки продовження роду людського, а й незрівнянне багатство, що несе в собі джерело слави, величі, могутності Батьківщини. Народження людини — це майбутнє народу, радість батька і матері — крихта радості всього народу.

Дитина — це сила, що зцементовує родину, основа безсмертя людства. Це маленька людина, яка народилася, щоб залишити на землі вічний слід. Тому кожен юнак і дівчина мають прагнути до того, щоб обіймати найвищі, найпочесніші посади в житті — бути Матір'ю й Батьком. У народі завжди понад усе підносили святість Матері й Батька.

День народження дитини — це значна подія для сім'ї, рідних і близьких. Цей день відзначається впродовж усього життя людини. Батьки, родина в день народження дитини влаштовують свято. І це добре, але треба розуміти, що це — сімейне свято. Свято для батьків, бабусь і дідусів, братиків і сестричок. Саме сім'я мас відзначати День народження людини. Громадські відзначення доречно робити в ювілейні дати — 50, 60, 70 років, враховуючи при цьому суспільні заслуги й чесноти людини.

Окрім біологічного успадкування на розвиток дитини впливають й інші чинники. Це — соціальне успадкування й природно-соціальне середовище. Поняття "соціальне успадкування" ввів у науковий обіг російський учений-генетик М.П. Дубінін. На основі аналізу процесу розвитку людини генетики переконують, що особливості вищої нервової системи, психіки, здібності, схильності людини не передаються через генну структуру. Передаються лише задатки як певні можливості для формування тих чи тих психічних якостей. "Ніякі умови середовища, — наполягає М.П. Дубінін, — не виховають видатного художника, співака, математика, спортсмена з дитини, яка не має відповідних спадкових задатків". І далі: "Генетична програма виступає як передумова, основа розвитку соціальної сукупності людини. Соціальні риси людини не визначаються її генами, вони формуються громадською практикою. Соціальне передається через покоління не через біологічні успадкування, а передусім шляхом творчого сприйняття кожним поколінням духовної і матеріальної культури, особливостями конкретної історичної епохи". Соціальне успадкування — це рушійна сила, яка концентрує в громадській і соціальній свідомості підсумки розвитку продуктивних сил, усієї культури людства. Генетичне успадкування, на думку М.П. Дубініна, — це пасивний, стихійний процес, який відбувається на біологічному рівні й не залежить від бажань і волі особистості. Соціальне успадкування є цілеспрямованою діяльністю, що базується на досвіді попередніх поколінь.