112115 (Вивчення тексту в початковій школі), страница 5

Текст (від лат. textus – тканина, поєднання, в’язь) – це послідовність мовленнєвих одиниць: висловлювань, абзаців, розділів і т. д. [95, с. 348].

У науковій літературі термін текст вживається:

1) на позначення синтаксичної одиниці, більшої за речення, – складного синтаксичного цілого, – і застосовується головним чином до вивчення мови художніх творів;

2) на позначення нового напряму дослідження у лінгвістиці – так званої лінгвістики тексту.

Стосовно шкільного курсу мови термін текст вживається як позначення відрізку мовлення, що характеризується смисловою і граматичною цілісністю, і розглядається як об’єкт аналізу в першому значенні, що ставить за мету розвивати в учнів усне та писемне мовлення [15, с. 3].

Текст як завершене повідомлення про позамовний зміст будується за моделлю однієї з існуючих у літературній мові форм повідомлень (функціонального стилю, його різновидів і жанрів). Становлячи собою єдність мовлення і вираженого ним позамовного змісту, текст характеризується передусім певними закономірностями своєї організації.

Осмислення структурно-синтаксичної організації тексту ґрунтується на тому, що він є свідомо організованим відрізком мовленнєвого процесу. Мовець розгортає свою думку і закріплює її в синтаксичних моделях речень та у певних зв’язках простих і складних речень відповідно до прийнятих у мові способів вираження конкретних відношень і зв’язків.

Текст може бути усний і писемний. Структурно-граматична своєрідність усних і писемних текстів зумовлюється самою природою двох відмінних між собою стилістичних варіантів мовлення – усного і писемного.

Усний текст являє собою продукт діалогічного чи монологічного мовлення, структурно-граматична організація якого визначається мовленнєвою ситуацією, безпосереднім контактом мовця з слухачем. Усне, писемно не фіксоване діалогічне і монологічне мовлення здійснюється за участю різнорідних засобів інтонації, силового режиму мовлення і манери вимови, допоміжних засобів міміки, жестів та сприйняття мовцем реакції адресата мовлення. Навіть текст наперед підготовленого усного монологічного мовлення значною мірою зберігає особливості безпосереднього ситуативного мовлення, він обов’язково компонується з «поправкою» на звучання, з розрахунком на оптимальне сприймання його слухачем» [92, c. 7]. Текст, підготовлений для виступу по радіо, телебаченню, на конференції і т. д., завжди зорієнтований на конкретну аудиторію. Звернене прямо до аудиторії усне монологічне мовлення відрізняється від писемного організованого авторського тексту рядом ознак.

Писемний текст – це відтворена рукописно або в друкованому вигляді авторська праця, документ, пам’ятка, літературний чи інший твір, його уривок для читання, аналізу тощо. Від усного тексту він відрізняється тим, що являє собою результат мовленнєвого процесу, «зупинений у часі» відрізок мовленнєвого акту. На відміну від живого, активного контакту під час усного мовлення писемна мова виступає в авторських текстах, усі смислові й експресивні завдання яких передаються тільки словами, у спосіб лінійного їх розташування.

Як усний, так і писемний текст виявляє ознаки системності в його структурно-синтаксичній організації. Будь-який текст відображає зв’язок мовлення з системою мови, водночас характеризуючись індивідуально-авторською реалізацією мовних одиниць, що є проявом мови в дії.

Основними ознаками тексту є:

1/ цілісність; 2/ зв’язність; 3/ членимість; 4/ лінійність; 5/інформативність; 6/ структурно-смислова завершеність.

Цілісність тексту, тісний взаємозв’язок його складників, отримало у сучасній лінгвістиці ще назву когерентність (від лат. сohaerens – зв’язний, взаємопов’язаний). Вона буває смислова, структурна (граматична), комунікативна.

Смислова цілісність тексту заклечається в єдності його теми. Під темою розуміють смислове ядро тексту, узагальнений зміст тексту [77, с. 15].

Комунікативна цілісність проявляється в тому, що кожне наступне речення спирається, в комунікативному плані на попереднє, рухає висловлення від відомого, «даного» до нового, у зв’язку з чим утворюється тематичний ланцюг, який має кінцевий характер [77, с. 16].

Третім виявом цілісності тексту являються багато численні зовнішні сигнали зв’язку між реченнями. Вони вказують на те, що міжфразова єдність також являється структурним цілим [77, с. 16].

Текст – це не хаотичне нагромадження одиниць різних мовних рівнів, а упорядкована система, в якій усе взаємопов’язано і взаємообумовлено. Смислова цілісність тексту полягає у єдності його теми. Структурну (граматичну) цілісність забезпечують займенники, займенникові прислівники, уживання часу тощо. Комунікативна цілісність тексту – це смислове і граматичне підпорядкування кожного наступного речення в попередньому, від відомого до нового. Цілісність тексту пов’язана також із взаємодією колізій (внутрішній зв’язок тексту) і континууму (логічна послідовність частин тексту, яка справляє враження нерозчленованого потоку, руху в часі і в просторі) (І.Р. Гальперін) [99, с. 126].

Термін континуум означає безперервне утворення чого-небудь, тобто нерозчленований потік руху у часі і в просторі. Але рух можна проаналізувати лише в тому випадку, якщо припинити його і побачити в розкладених частинах дискретні характеристики, які у взаємодії утворюють уявлення про рух. Таким чином, континуум як категорію тексту можна уявити собі як послідовність фактів, які розгортаються у часі і просторі, причому розгортання подій відбувається неоднаково у текстах різних типів [38, с. 162].

Континуум художнього тексту заснований на порушенні реальної послідовності подій і не обов’язково забезпечується лінійністю розповіді. Цілісність тексту тісно пов’язана з його зв’язністю.

Зв’язність тексту здійснюється за допомогою низки структурних та лексико-семантичних засобів, які є у кожному тексті у найрізноманітніших комбінаціях. Зв’язність буває лінійна (або послідовна) та вертикальна (або ланцюжкова). Зв’язність лінійного типу – це безпосередній зв’язок окремих частин тексту (лексичний та граматичний). Вертикальна зв’язність полягає в тому, що окремі частини тексту пов’язані не безпосередньо одна з одною, а пучковидно – через тему, заголовок, власні назви тощо.

Для позначення тих чи інших типів і засобів зв’язаності використовують термін когезія (з англ. сohesion – зчеплення). Це особливі види зв’язку, що забезпечують континуум, тобто логічну послідовність (темпоральну або просторову), взаємозалежність окремих повідомлень, фактів, дій і подій.

Засоби когезії у тексті можна класифікувати за різними ознаками:

1) логічними, 2) асоціативними, 3) образними, 4) композиційно-структурними, 5) стилістичними, 6) ритмоутворюючими тощо.

До логічних засобів зчеплення відносяться: а) причинно-наслідкові зв’язки; 5) специфікація /від загального до часткового/; в) перехід від простого до складного.

Асоціативне зчеплення здійснюється за допомогою а) ключових слів; 5) близьких за значенням слів; в) синтаксичного паралелізму. Прикладом образної когезії є система образів та символів твору. Зокрема у романі П. Загребельного «Диво» образом-символом, що пронизує цілий твір, виступає Софійський собор. Він уособлює в собі незнищенність зв’язку різних поколінь і високість людського духу.

Структурно-композиційну когезію спостерігаємо в тих чи інших особливостях побудови твору, у розташуванні його композиційних елементів. Суто структурна когезія визначається сполучними засобами та дейктичними компонентами [38, с. 161].

Стилістична зв’язність пов’язана з приналежністю тексту того чи іншого функціонального стилю, а також з індивідуальним стилем автора.

Ритмічна зв’язність характерна здебільшого для поетичних творів, хоча у сучасній літературі йде мова і про ритми прози.

Членування тексту здійснюється за багатьма ознаками:

• глибинними та поверховими;

• концептуальними і методичними;

• змістовими і технічними;

• об’єктивними і суб’єктивними.

Глибинне членування тексту пов’язане з його темами, поверхове – з паузами. Концептуальне – це логічне обґрунтування поділу тексту на частини, підпорядкованих методичній меті – оформленню твору, реферату, формули тощо. Змістове і технічне членування тексту вимагає відповідного поліграфічного оформлення – від заголовка до розподілу на розділи та параграфи. Об’єктивне та суб’єктивне членування застосовується лише у художніх текстах і випливає з авторського замислу [56, с. 12].

З огляду на структуру абзац є ядром тексту.

Під абзацом розуміють частину тексту від одного абзацного відступу до іншого, що включає в себе групу речень тематично об’єднаних між собою. Абзац складається з тематичного речення і речень, що розкривають його зміст [99, 104].

Виділення абзаців – це спосіб семантико-стилістичного виділення речень, щоб привернути до них особливу увагу. У ритмомелодійному – знак розділення, знак попередження про те, що необхідно приготуватися до сприйняття нової і важливої інформації. У стилістичному – абзац дає змогу висловити:

а) специфіку функціонального стилю і жанр мовлення;

б) специфіку індивідуального стилю.

Абзаци виділяють з уваги на три основні причини:

• новизна інформації;

• важливість її в межах тексту;

• неможливість подачі інформації через логічну несумісність.

Абзац належить до композиційно смислових та експресивно-стилістичних одиниць тексту. Роль його полягає в членуванні теми тексту на мікротеми, що поступово чи паралельно розвивають думку або забезпечують перехід до нової думки, яка в зв’язному тексті переплітається з попередньою [92, с. 22].

Абзац не має яскраво вираженої граматичної форми. Він може становити собою кілька речень, рідше – одно, які в смисловому відношенні виділяються як окремий мікротекст зупинкою звучання, паузою і зміною інтонаційного малюнка перед зачином нового мікротексту. Хоч ритмомелодика тексту, членованого на кілька абзаців, не може бути однаковою, разом з тим на слух сприймається зміна тональності на межі кінцівки попереднього абзацу і зачину наступного, оскільки мовець саме на цьому етапі може дозволити собі зупинитися, настроїти слухача на інший поворот думки, на поглиблене продовження попередньої. У великому тексті абзаци є необхідними елементами його семантико-синтаксичної структури та ритмомелодики його організації. Особливо виразним поділом на абзаци характеризуються науковий, публіцистичний та офіційно-діловий тексти, в яких середня частина являє собою формулювання положень, фактів, характеристик, висловлень, тез у їх поступовому розгортанні, переліку або в стандартизованій схемі викладу.

Членування може бути також формальним /архітектонічним/ та смисловим /композиційним.

Дослідник творчості Т.Г. Шевченка А. Критенко розглянув архітектонічну симетрію поезії «Ой три шляхи широкії», яка полягає в том), що твір чітко ділиться на дві частини. Перша частина життєстверджувальна (три шляхи зійшлися докупи, три брати розійшлися на чужину, мати посадила три ясени, сестра – три явори, невістках – тополю, а дівчина – червону калину) [56, с 12].

Друга частина – повне, заперечення першої, що виявляється у формальному (речення із заперечною часткою НЕ) та семантичному плані повна протилежність ідеям першої частини: крах надій, руїна, горе, страждання («не прийнялися три ясени, тополя всихала, повсихали три явори, калина зов’яла, не вертаються три брати»).

Смислове членування – це виділення основних частин композиції: експозиції, зав’язки, кульмінації тощо. Форма і зміст тісно між собою пов’язані.

Членування у наукових, ділових, газетних текстах ґрунтується на зовсім інших принципах. У тексті, який не виконує естетико-пізнавальної функції, головним принципом членування виступає логічна організація повідомлення.

Найчіткіше витримане воно у науковій літературі. Чіткість зумовлюється цифровими, буквеними чи умовними позначеннями, що виділяють частини тексту.

Відмінний від інших тип членування прийнятий у дипломатичних документах. Цифрові і буквені позначки трапляються тут надзвичайно часто і мають статус визначальної окресленості. Подібне є і у законотворчих актах.

Членування у газетних текстах підпорядковується здебільшого 1) прагматичній установці і 2) виокремленню місця дії, самого текстового матеріалу на шпальтах повідомлення.

Лінійність тексту розглядаємо як таку категорію, що дозволяє описати бачене (подати якусь проблему) послідовно, в розгортці. Вона тісно пов’язана з категорією континууму, що позначає простір і час.

Інформативність – це той соціально-культурний фон, який характеризує зміст мовлення. Інформативність у художньому тексті розглядається як різновиди способів організації тексту (опис, розповідь, роздум), у публіцистичному і науковому вона пов’язана із жанровими особливостями (стаття, інтерв’ю, повідомлення, тези, доповідь, монографія тощо).

Завершеність тексту – це його викінченість. У будь-якому тексті можна вичленити окремі частини, що можуть бути самостійними текстами. У лінгвістиці існує поняття мікро і макротексту. Мікротекст – це надфразна єдність, макротекст – це текст цілого твору [56, c. 13].