80595 (Аналіз та способи підвищення конкурентоспроможності товарів на внутрішньому та зовнішньому ринках (на даних підприємства ресторану "Тернопіль" готельного комплексу "Тернопіль-готель" м. Тернополя)), страница 5

Безперечно, в ринковій економіці повинні конкурувати не держави, а компанії, а уряди мають лише створювати умови для такої ефективної конкуренції. Мабуть, не підлягає сумніву й теоретичне положення про те, що тільки в умовах ефективної конкуренції можуть формуватися справді конкурентоспроможні компанії. Проте структура та тенденції розвитку конкуренції в сучасній економіці є настільки складними, що поза ефективною регулюючою національних держав неможливо забезпечити високий рівень конкурентоспроможності.

Так, за висновками провідного фахівця в галузі міжнародної конкуренції американця М. Портера, активна роль уряду полягає в тому, щоб він виступав У ролі каталізатора і шукача нового; він повинен надихати та навіть підштовхувати компанії до підвищення своїх прагнень та руху до більш високого рівня конкуренції. Уряд відіграє роль, яка за своєю суттю є значимою тільки частково і веде до успіху разом з іншими сприятливими умовами. Але в плані передачі стимулів та примноження сил конкурентності роль уряду виявляється дуже потужною.

Проблема співвідношення між лібералізацією торгівлі та її регулюванням 6ула однією з ключових і для країн з перехідною економікою, внутрішні ринки в умовах централізованої планової системи в минулому були тією чи іншою мірою відгороджені від повноцінної конкуренції на світових ринках товарів і послуг.

На початку 90-х років, коли в колишніх соціалістичних країнах, і в тому числі в Україні, розпочався перехід до ринкової системи, у світі (а особливо в провідних міжнародних фінансових організаціях - Міжнародному валютному ц та Світовому банку) вирішальна роль була визнана за економічною лібералізацією та, відповідно, мінімізацією ролі держави в економічній сфері. Лібералізація економіки в цілому та зовнішньої торгівлі зокрема розглядалася як передумова для вивільнення ринкових сил, що мають призвести до раціона_;лізації економічної структури та виявлення переваг найбільш конкурентоспроможних підприємств та виробництв. Саме цей постулат став одним з Головних у теоретичній концепції так званого Вашингтонського консенсусу, принципи якого були покладені в основу програм ринкових перетворень в[Україні та в більшості інших постсоціалістичних держав. Перелік цих принципів викладений у зведеному вигляді в роботі Дж. Вільямсона.

Такі підходи з боку провідних міжнародних організацій були підтримані й певними силами всередині самих країн з перехідною економікою, які дотримувалися неоліберальних ідей щодо економічного регулювання.

Проте реальний перебіг процесів переходу до ринкової економіки в багатьох державах довів, що концепція лібералізації не є достатньою умовою для забезпечення бажаних структурних перетворень та нарощування міжнародної конкурентоспроможності в тих сферах, які є найбільш динамічними в сучасному світі, а отже, мають розглядатися як пріоритетні в країнах, що проходять фазу ринкової трансформації.

Приклад України виявився досить характерним у цьому відношенні. Умови її економіки, які характеризуються, з одного боку, багатогалузевим виробництвом і потенційно великим внутрішнім ринком, а з другого - техніко-економічною відсталістю багатьох секторів економіки, високим ступенем монополізації господарства, успадкованим гігантським ВПК, слабкою соціальною захищеністю основних груп населення, визначили наперед марність сподівань на те, що визволення ринкових сил автоматично приведе до зростання ефективності та конкурентоспроможності національного виробництва. Навпаки, намагання здійснити швидке переведення економіки в режим ринкового саморегулювання, радикально зменшити регулюючу роль держави були важливим чинником прискореного падіння конкурентоспроможності багатьох секторів національної економіки, особливо тих, що випускали продукцію з підвищеним вмістом доданої вартості.

Практичний досвід ринкової трансформації довів, що оптимальні пропорції в розвитку секторів економіки відповідно до прогресивних світових тенденцій самі собою сформуватися не можуть. Тим більше це є проблематичним коли ми маємо дуже нерозвинені, недосконалі ринкові механізми. Адже ринок винагороджує того, хто є сильнішим вже сьогодні. Він сам не забезпечує і не може забезпечити сильних позицій у віддаленій перспективі. Ринок дає набагато більше шансів сильним і потужним, ніж тим, хто має обмежені ресурси або відстає в їх використанні. І тому не тільки в Україні, але й в багатьох інших перехідних економіках у процесі трансформації закономірно виникали структурні кризи, в ході розв'язання суперечностей яких і відроджувалася нова економіка.

Саме усвідомлення негативного досвіду застосування концепції ультра-лібералізму при реформуванні централізованих планових економік стало одним з вирішальних чинників, які спонукали наприкінці 90-х років до істотного перегляду концепції Вашингтонського консенсусу й формування нового, так званого пост - Вашингтонського консенсусу, одним з визначальних компонентів якого виступає визнання важливої ролі держави в економічному регулюванні. Ці нові підходи відображені, зокрема, в публікаціях Нобелівського лауреата Дж. Стігліца, відомого польського економіста та політичного діяча Гж. Колодка.

На старті реформ не була достатньою мірою врахована специфіка переходу Ю ринку країн, економіка яких характеризувалася традиціями сильної державності, багатим досвідом виключно державного регулювання. В таких країнах сама держава виступала ініціатором реформ і навряд чи трансформаційні перетворення взагалі могли бути здійснені без її активної участі. Роль держави І такій економіці обумовлена самим станом перехідності, тобто нерозвиненого ринкового механізму регулювання та його інститутів, відсутністю чіткої регламентації прав власності, і за цих умов - небезпекою становлення, дикого криміналізації економічних відносин тощо.

За таких умов може йтися лише про те, якими є межі державного втру-в економіку, які методи та заходи такого втручання припустимі, щоб держава діяла в системі координат саме ринкової, а не адміністративно-командної економіки. При переході до ринкової системи господарювання інститути державного регулювання не повинні замінювати собою процеси ринкової самоорганізації. Але водночас вони не розглядаються лише як проста надбудова над ринковою стихією. Йдеться про формування єдиного цілого - ринкової економіки, регульованої властивими їй методами, шляхом концентрації державної політики на питаннях інституціонального розвитку, формування системи ринкового управління, створення загальних підвалин національної Конкурентоспроможності. Для цього потрібен перехід від суто адміністративних за своїм змістом заходів у сфері лібералізації І дерегуляції економіки до встановлення нового господарського порядку, який би враховував загальні закономірності ринкового розвитку й особливості країни, поєднував цінності економічної лібералізації з інтересами переходу на інноваційну модель розвитку.

В умовах переходу до ринкової економіки держава повинна диференційовано підходити до секторів, в яких уже склалися чи інтенсивно формуються високо конкурентні умови господарювання, з одного боку, та монопольних сегментів ринку - з іншого. Як правило, в тих секторах економіки, які досягай досить високого рівня конкуренції на внутрішньому ринку, рівень державного врегулювання об'єктивно має бути меншим, ніж у галузях, які характеризуються високим рівнем монополізму. Адже в першому випадку існує не тільки відповідний рівень протидії довільному зростанню цін та неефективну використанню ресурсів, що обумовлюють низький рівень конкуренток можності, але й загалом більший рівень ринкової самоорганізації, більш енергійний розвиток ринкових інституцій та ринкової інфраструктури, що зумовлює й більший рівень готовності до ефективної міжнародної конкуренції

Крім того, при недостатньому розвиту ринкових механізмів багато проблем можуть бути розв'язані лише на основі ефективної державної регулятивної політики А її ефективне проведення можливе лише за наявності сильних дер інститутів.

Водночас слід зазначити, що визнання важливості державного регулювання торгівлі як чинника формування високого рівня конкурентоспроможності економіки ще не дає уявлення про те, де саме, в яких конкретно сферах та яких формах має виступати ця регулююча роль держави в умовах сучасного ринкового господарства.

Загальновизнаним у цьому аспекті є те, що держава має створювати, впроваджувати та контролювати дотримання стабільних, прозорих та несуперечливих правил ведення торговельних операцій, що мають базуватися на законах. Зазначені параметри дедалі більше вважаються важливішими показниками сприятливості бізнес-середовища, які зменшують економічні ризики і стимулюють інвестиції та інновації, сприяють встановленню довготермінових торгових стосунків, що згодом ведуть до формування складних систем міжнародної кооперації. Разом з тим дотримання цього принципу регулювання в умовах саме перехідної економіки виявилося досить проблематичним. Адже перехід пов'язаний з постійною зміною умов господарювання, необхідністю постійного впровадження нових механізмів регулювання в міру того, як для цього визрівають об'єктивні передумови. Таким чином, принцип стабільності умов регулювання стосовно саме перехідної економіки не повинен догмою. Він має сприйматися як передбачуваність змін у системі регулювання, їх послідовний розвиток в одному напрямку, визначеному стратегією країни. Розуміння цієї особливості є дуже важливим для правильного сприйняття тих тенденцій у становленні регулятивних інституцій, які відбувалися в Україні протягом періоду її незалежності.

На сьогодні відкритими залишаються два важливих питання: про форми підтримки національних виробників у конкуренції з зарубіжними компаніями, тобто про можливі межі та форми застосування політики протекціонізму (захисту) відносно вітчизняних виробників, та про можливі форми розвитку пріоритетних для держави секторів економіки.

Аналізуючи згадані проблеми, необхідно мати на увазі ряд принципів яких слід дотримуватися для того, щоб така підтримка реально сприяла а не гальмувала підвищення конкурентоспроможності Ці принципи впливають з теоретичних висновків щодо впливу тарифів та нетарифних заходів регулювання торгівлі на добробут виробників, споживачів та країни в цілому, які відображені в численних роботах з теорії міжнародної торгівлі.

Насамперед підтримка не повинна бути надто великою за обсягом, тобто такою, що могла б істотно викривляти умови ринкової конкуренції. Якщо підтримка з боку держави є надмірною, це утворює штучне домінуюче положення на ринку тих підприємств, які отримують допомогу. Наслідки таких переваг можуть бути різні за змістом для споживачів та економіки країни загалом.

Так, у випадку застосування підвищених рівнів імпортного мита або еквівалентних заходів виграють окремі захищені національні виробники, які зможуть підвищити свої ціни або збільшити обсяги реалізації За рахунок скорочення імпорту (який стає менш конкурентоспроможним за ціною). Виграє і держава, яка отримує додатковий дохід від митних платежі». Споживачі ж програють, бо матимуть змогу споживати лише більш дорогий або менш якісний товар. Можливості вітчизняного виробництва при цьому начебто зростають, але обсяг споживчого попиту неодмінно буде скорочуватися, що нейтралізуватиме позитивні ефекти захисту для цінової конкурентоспроможності вітчизняних виробників.

Ще проблемнішою стає ситуація при застосуванні нетарифних заходів обмеження імпорту. Адже в цьому випадку виграші для виробників та споживачів аналогічні вищенаведеним, проте держава в цілому не отримуватиме доходу від митних платежів. Саме тому тарифні заходи регулювання, за інших явних обставин, мають переваги перед нетарифними з точки зору максимізації національного доходу.

Крім того, занадто високі рівні імпортного мита загрожують застосуванням контрзаходів з боку торгових партнерів країни. При цьому вітчизняні вироби можуть втратити як експортери те, що вони виграють як виробники продукції, аналогічної імпортній. Це стимулюватиме пошук засобів уникнення митних платежів так само, як високий рівень оподаткування в країні примушує засоби уникнення податків. Як наслідок, може виникнути зворотний процес - рівень митних доходів держави не зростатиме, а падатиме. А вітчизняні виробники матимуть не більший, а менший рівень захисту від іноземних; конкурентів, їх конкурентоспроможність у ціновому аспекті не зростатиме, а зменшуватиметься.

У разі великих обсягів підтримки пріоритетних галузей економіки значні державні субсидії можуть призводити до підвищення цінової конкурентоспроможності заохочуваних вітчизняних виробників. Споживачі від цього отримують відповідний додатковий виграш. Проте держава в цілому нестиме значні додаткові витрати на надання прямих чи непрямих субсидій, що може негативно позначатися на стані державного бюджету та фінансуванні важ-соціальних програм загальнонаціонального значення. Побічно це впливатиме негативно на рівень споживчого попиту й також зумовлюватиме тенденцію до нейтралізації переваг від надання субсидій. Крім того, і в цьому випадку країна може зіткнутися зі звинуваченнями торгових партнерів у штучному наданні переваг національним виробникам із відповідним вжиттям контрзаходів. Яскравим прикладом таких звинувачень є претензії Європейського Союзу до України стосовно субсидіювання сфери автомобілебудування.

Але головне, що надмірне субсидіювання може позбавляти підприємства стимулів впроваджувати інновації, удосконалювати менеджмент. Зростаючи в поточному ціновому аспекті, їх конкурентоспроможність у довгостроковому аспекті, ймовірно, знижуватиметься.

Наступним важливим принципом застосування заходів підтримки національного виробника загалом та окремих секторів економіки зокрема є те, що зони мають бути обмеженими в часі й не перетворюватися на постійно діючий чинник. Такі заходи можуть застосовуватися або для так званих молодих галузей, які, потребують часу для зміцнення їх конкурентоспроможності (в багатьох випадках сподівання на те, що з часом молоді галузі зміцняться і стануть більш конкурентоспроможними, не виправдовуються), або ж до галузей, які перебувають у стадії модернізації що обумовлює тимчасово підвищений рівень витрат. В будь-якому разі згадані заходи підтримки вимагають дуже ретельного підходу та чіткого визначення терміну їх застосування, а також впровадження механізму, за допомогою якого досягатиметься поступове зменшення, а згодом і скасування впроваджених заходів підтримки. Як свідчить практика багатьох країн світу, один раз впроваджені заходи підтримки потім дуже важко демонтувати через інтенсивний тиск з боку відповідних структур, які отримують вигоду від цих заходів.

Невиправдане подовження терміну застосування заходів підтримки може мати такі ж негативні наслідки, що й великий обсяг такої підтримки, не кажучи вже про те, що надання пільг одним групам підприємств неодмінно стимулює інші до отримання аналогічних привілеїв, що згодом може призвести до зниження дієвості цих заходів в цілому при зростаючих витратах держави на їх надання.