80595 (Аналіз та способи підвищення конкурентоспроможності товарів на внутрішньому та зовнішньому ринках (на даних підприємства ресторану "Тернопіль" готельного комплексу "Тернопіль-готель" м. Тернополя)), страница 3

Третя причина різного тлумачення конкурентоспроможності полягає в тому, що, як вважає В.Попов, основні течії сучасної західної економічної думки істотно відрізняються в підходах до причин і джерел підвищення (зниження) конкурентоспроможності. Так монетаристський підхід, який користується найбільшою підтримкою в академічних колах, виходить з ланцюжка причинно-наслідкових зв’язків „дефіцит державного бюджету - підвищення відсоткових ставок приплив іноземного капіталу - підвищення курсу національної валюти – зниження конкурентоспроможності". На переконання монетаристів (М. Фрідмен, М. Фелдетайн, ДЖ, Тобін та ін.), такий за все показує ті фундаментальні залежності, які покладено в основу зрушень у зовнішньоекономічному становищі тієї чи іншої країни.

Інша точка зору є характерною для так званих структуралістів, які значною мірою спираються на кейнсіанську теорію. Не заперечуючи впливу бюджетного дефіциту, структуралісти (Л. Туроу, Р. Рейч, Ф. Рохатія) разом з тим вважають, що погіршення зовнішньоекономічних позицій країни відбиває більш глибокі, довгострокові зрушення в розвитку національної економіки. При цьому вони звертаються до мікроекономічних процесів і доводять, що низька та спадна конкурентоспроможність національних товаровиробників на світових ринках обумовлена низькими темпами зростання ефективності виробництва, підвищення технічного рівня та якості виробів.

Ще один підхід пропонується прихильниками економіки пропозиції. На противагу монетаристам і структуралістам, вони вбачають основні причини погіршення конкурентоспроможності не в самій національній економіці, а в зовнішніх факторах - у змінах, що відбуваються у світовому господарстві. На їхню думку, головна причина всіх негараздів з конкурентоспроможністю та всіх пов'язаних з нею проблем— це торговельні бар'єри, в основному нетарифні. Іншими словами, з погляду прибічників економіки пропозиції при аналізі національної конкурентоспроможності ключовою є проблема доступу національних товарів на зовнішні ринки.

Цілком природно що маючи різні погляди на фактори, що визначають рівень конкурентоспроможності, монетаристи, структуралісти та прибічники теорії пропозиції різняться і в тому, які заходи слід вживати для виправлення становища, як змінити для цього урядову політику.

Певна частка істини є в кожній з наведених позицій. В сучасному світовому господарстві є й елементи недосконалої конкуренції, що негативно впливають на можливість проникнення національних товарів на іноземні ринки (теорія пропозиції), і залежність конкурентоспроможності від валютного курсу, який, у свою чергу, залежить від дефіциту державного бюджету (монетаристи). А визначально впливають на конкурентоспроможність такі базові фактори, як ефективність виробництва і державне регулювання ринкових механізмів розподілу ресурсів (структуралісти). Мабуть, монетаристи ближче за інших підходять до істини, якщо розглядати всю проблему в короткостроковому плані. Однак структуралісти швидше за все праві в довгостроковому плані - в тому сенсі, що суто ринкові механізми спрацьовують не найкращим чином, коли йдеться про визначення перспективних напрямків науково-технічного прогресу та структурних зрушень в економіці, підсумовує В. Попов.

Четверта причина відсутності загальноприйнятого визначення конкурентоспроможності полягає в тому, що це поняття є похідним від поняття „конкуренція". Проте конкуренція як економічна категорія не може бути з'ясована у відриві від аналізу прибутку. Те, що конкуренція є змаганням заради прибутку, відзначали ще класики політичної економії А. Сміт і Д. Рікардо, коли розрізняли у своїх дослідженнях галузеву й міжгалузеву конкуренцію. Але провідним видом конкуренції вони вважали конкуренцію між капіталами.

Отже, конкурентоспроможність національної економіки – багатопланове поняття, яке з наведених вище причин досі не знайшло навіть загальновизнаного універсального формулювання в економічній думці. Сьогодні вимоги більшості спеціалістів з питань конкурентоспроможності країни найбільшою мірою задовольняє визначення, дане Комісією з промислової конкурентоспроможності при президентові США: „Міра можливості країни за умов вільного й справедливого ринку виробляти товари та послуги, що відповідають вимогам світових ринків, при одночасному збереженні або підвищенні реальних дохо­дів своїх громадян". Це визначення містить три ключових елементи, які, на наш погляд, потребують деякого уточнення.;

По-перше, відповідність вимогам світових ринків означає здатність спрощувати, виробити та розподілити товари і послуги за цінами, які були б конкурентоспроможними на світових ринках. Центральними чинниками тут є вартість виробництва та застосування новітніх технологій. Якщо вартість виробництва всередині країни є високою або зростає, застосування новітніх технологій, які збільшують продуктивність основних факторів виробництва, є вирішальним моментом для збереження або підвищення конкурентоспроможності. Якщо ж вартість виробництва всередині країни є низькою, застосування технологій, що збільшують продуктивність, тим паче підвищує конкурентоспроможність.

Слід відзначити, що у світовій економічній літературі існує чимало розробок, в яких показано що міжнародна конкуренція є ефективним засобом підвищення продуктивності не тільки в малих країнах з високим ступенем відкритості зовнішньому ринку (Бельгія, Люксембург тощо), але й у великих промислових країнах. Так, порівняльне дослідження продуктивності в СІЛА, Японії та Німеччині, здійснене М. Бейлі та X. Гербахом, показує, що міжна­родна конкуренція підвищує продуктивність більшою мірою, ніж конкуренція на регіональному або локальному рівнях, оскільки країни опиняються перед необхідністю використовувати найдосконаліші промислові технології. Відкритість економіки стимулює економічне зростання за рахунок імпорту засобів виробництва, вироблених на основі нових технологій, та потенційного розширення ринку, яке підвищує доходність інновацій. Результати цих емпіричних досліджень викладено у С. Едвардса, Д. Френкеля і Д. Ромера, А. Харрісон і Т. Хансона та Д. Сакса і А. Ворнера.

По-друге, йдеться про те, наскільки вільними й справедливими є умови ринку. „Дискримінація іноземних товарів здатна викривити оцінку конку­рентоспроможності", - зауважують Д. Рєпнін і Дж. Стренд. Якщо умови ринку несправедливі, то деякі країни можуть бути конкурентоспроможними завдяки цьому, оскільки їхні внутрішні ринки закриті або ж національні компанії отримують чималі субсидії від держави. Будь-яка країна може „симулювати" конкурентоспроможність, здійснюючи політику обмежень імпорту та протекціонізму. І навпаки, ті країни, що є насправді конкурентоспроможними, можуть виявитися неконкурентоспроможними, оскільки їхнім національним компаніям, що не отримують субсидій і не захищені політикою протекціонізму, доводиться конкурувати з компаніями, які субсидуються урядами своїх країн.

По-третє, це проблема реальних доходів населення. „Якщо в країні значно зростає експорт, а реальні доходи населення не зростають або навіть зни­жуються, то це може означати, що робітники та інші громадяни субсидують національну конкурентоспроможність", - вважає Дж. Харт. „Конкурентоспроможність, на думку С. Коєна і Д. Зісмена, - насамперед співвідноситься зі зростаючими реальними доходами населення та підвищенням зайнятості". Будь-яка країна може проводити політику скорочення реальної заробітної плати на внутрішньому ринку праці з метою покращення своїх позицій на світових ринках, проте подібна практика не має нічого спільного із справжньою конкурентоспроможністю. Така практика доволі часто застосовується країнами, які розвиваються, а також країнами з перехідною економікою, що спричиняє різні торговельні конфлікти у їхніх відносинах із ринкове розвиненими країнами та поміж собою. Отже, як справедливо відзначають російські дослідники конкурентоспроможності країни Ю. Куренков і В. Попов, ані позитивний баланс зовнішньої торгівлі, ані позитивний платіжний баланс, ані зростання золотовалютних резервів не можуть бути достатніми критеріями конкурентоспроможності, якщо немає інтерактивних зв'язків зростання в складній системі „Освітній рівень економічна інфраструктура – якість життя".

Враховуючи наведені уточнення, пропонується визначення конкурентоспроможності країни як сукупності притаманних конкретній національній економіці факторів, здатних забезпечити пропозицію товарів і послуг, виготовлених за умов застосування новітніх технологій, вільного і справедливого ринку та зростаючих доходів населення, що є прийнятним для міжнародної торгівлі за співвідношенням ціна - якість. Дія цієї сукупності чинників повинна мати своїм наслідком позитивну динаміку випуску продукції, зайнятості та факторних доходів, а, також зміцнення позицій національної економіки на світовому ринку.

Конкурентоспроможність країни проявляється як на внутрішньому, так і на зовнішньому ринках, і вона формується низкою факторів.

До зовнішніх конкурентні переваг (факторів) країни належать: . вигідне географічне розташування; . сприятливий клімат;

• наявність значних, доступних і дешевих природних ресурсів; . висока освіченість населення країни, її трудових ресурсів;

• якісна система підготовки і перепідготовки менеджменту;

• якість стратегічного мислення на різних рівнях управління; . висока ефективність використання ресурсів;

• . динамічність внутрішнього ринку; . ексклюзивність вітчизняного товару; . розвиненість ринкової інфраструктури;

• виробництво ВВП на душу населення;

• наявність значної частки конкурентоспроможних фірм країни;

• наявність високого рівня конкуренції в усіх сферах економічної діяльності на основі знань і кваліфікації працівників;

• . високий рівень витрат на НДДКР із відповідною державною підтримкою науки та інноваційної діяльності;

• низька інфляція;

• низькі процентні ставки в країні;

• гнучкість фінансової системи країни;

• низькі ставки податків і мита;

• виважений валютний курс;

• відсутність наднормативної державної заборгованості;

• висока культура бізнесу в країні;

• активна підтримка малого і середнього бізнесу державою;

• висока якість інформаційного забезпечення управління;

• відкритість суспільства і ринків країни;

• високий рівень інтеграції всередині країни та міжнародної інтеграції і кооперування;

• прийнятність з точки зору економічної безпеки питомої ваги експорту у ВВП;

• стабільність політичної і правової системи країни;

• якісне правове регулювання функціонування економіки країни; . високий науковий рівень управління економікою країни;

• гармонізація національної системи стандартизації і сертифікації з міжнародною системою.

Внутрішніми конкурентними перевагами (факторами) країни можна вважати:

• високий попит на вітчизняні товари;

• оптимальний рівень концентрації спеціалізації та кооперування в національній економіці;

• оптимальний рівень уніфікації і стандартизації вітчизняної продукції;

• високу питому вагу конкурентоспроможного персоналу на національних підприємствах;

• якісну інформаційну і нормативне методичну базу управління в країні; .

• наявність конкурентоспроможних вітчизняних постачальників;

• наявність доступу вітчизняних товаровиробників до якісної (а в окремих країнах дешевої) сировини та до інших ресурсів;

• високий рівень радикальних нововведень (патентованих товарів, технологій, інформаційних систем тощо);

• наявність у країні конкурентоспроможних менеджерів;

• проведення сертифікації продукції та систем;

• високу частку високотехнологічних конкурентоспроможних товарів в експорті;

• високу питому вагу в національній економіці конкурентоспроможних підприємств.

Переважна більшість наведених конкурентних переваг країни має кількісні параметри, які можна обчислити і прогнозувати.

Досягнення стану конкурентоспроможності національної економіки передбачає створення конкурентоспроможного суспільства. Саме в такому розумінні останнім часом вживається поняття „конкурентоспроможність країни".

Якщо ж звернутися до Доповідей зі світової конкурентоспроможності, які щорічно складалися Лозаннським Міжнародним інститутом менеджменту і розвитку (МІМР) й представлялися на Всесвітньому економічному форумі в Дав осі в період з 1979 до 1995 рр., то в них поняття конкурентоспроможності визначалося загалом як реальна й потенційна можливість фірм в існуючих для них умовах проектувати, виготовляти та збувати товари, які за ціновими та недійовими характеристиками привабливіші для споживачів, ніж товари їхніх конкурентів. Очевидно, що тут для визначення конкурентоспроможності країн використано теоретичні основи мікроекономіки, яка вивчає індивідуальні рішення фірм та домогосподарств у процесі їхнього функціонування та взаємодії на ринку. Правда, при цьому наголошувалося, що конкурентоспроможність країн і конкурентоспроможність фірм є взаємозалежними поняттями.

Для визначення рейтингу конкурентоспроможності країн у лозаннських Доповідях зі світової конкурентоспроможності, до складання яких залучалися матеріали ще 23 національних та міжнародних економічних інститутів з 1979 р (для 46 країн) до 1995 р. (для 48 країн), використовувався 381 критерій. Доповіді інформували весь світ про те, які країни на даний момент були найбільш конкурентоспроможними. Це надавало урядам країн з низьким рейтингом конкурентоспроможності поштовх до зміни економічної політики, а урядам країн з високим рейтингом - стимул для подальшого розвитку в заданому напрямку.

Використання Лозаннським Міжнародним інститутом менеджменту і розвитку для визначення суті такого багаторівневого явища, як конкурентоспроможність, переважно мікроекономічних основ було помітним методологічним недоліком, що врешті-решт призвело до відмови Всесвітнього економічного форуму від його послуг. У 1996 р. внаслідок виступу професора Массачу-сетського технологічного інституту П. Кругмана в журналі „Fогеіgn Affairs" (1994 р.), де цей відомий англосаксонський економіст проголосив ідею конкуренції між країнами „небезпечною пристрастю", було переглянуто концепцію складання доповіді, а сама вона отримала нову назву - Доповідь про глобальну конкурентоспроможність. Модернізував концепцію конкурентоспроможності директор Гарвардського інституту міжнародного розвитку професор Дж. Сакс. За ним. конкурентоспроможність нації - це відповідність економічних структур та інститутів країни завданням економічного зростання в межах структури світової економіки в цілому. Економіка країни є конкурентоспроможною у світі, якщо економічні інститути й політика держави забезпечують стале й швидке економічне зростання. Нації конкурують в основному у виборі альтернативних інститутів або стратегій стимулювання якнайшвидшого економічного зростання та підвищення життєвого рівня. Деякі зусилля призводять до успіху, інші вичерпаються на „зламі історії". Конкурентоспроможними є ті нації, які обираюсь інститути й політику, що сприяють довгостроковому зростанню. З наведеного бачимо, що підхід Кругмана-Сакса до поняття конкурентоспроможності країни, й ключових елементів і джерел є макроекономічним, що, безумовно, повністю відповідає цьому рівню конкурентоспроможності.

Рейтинги Доповіді з глобальної конкурентоспроможності ґрунтуються на 155 кількісних показниках і показниках різних обстежень, що об'єднані у вісім груп основних чинників конкурентоспроможності:

• відкритість економіки для міжнародної торгівлі та фінансів; контроль державного бюджету та регулювання;

• розвиток фінансових ринків;

• якість інфраструктури;

• якість технології;

• якість ділового менеджменту;

• позитивна динаміка ринку праці;

• якість юридичних і політичних інститутів.

Після 1996 р., коли Лозаннський Інститут менеджменту й розвитку перестав бути укладачем Доповіді зі світової конкурентоспроможності, він почав складати й публікувати власний незалежний Щорічник світової конкурентоспроможності, який аналізує та ранжиру є здатність національного політико-економічного середовища підтримувати сталий процес утворення доданої вартості й в ширшому розумінні конкурентоспроможність національних компаній. Вважається, що конкурентоспроможність багато в чому залежить від здатності держави формувати економіко-правове середовище, яке сприяє усталеному процесу створення доданої вартості. Термін „сталий процес" тут виявляється вирішальним. Він підкреслює стабільність конкурентоспроможності у довгостроковому плані. Це відбивається у важливості таких сфер, як освіта, система цінностей у суспільстві та мотивації окремих членів суспільства, які активно впливають на майбутній розквіт країни, навіть якщо їхню роль у поточних показниках економічного розвитку дуже важко визначити.