73682 (Творчість М. Старицького), страница 4

- А ти маєш таке чисте й ласкаве серце, якого немає ні в кого.

- Ти насміхаєшся?..

- Нехай мене грім поб'є небесний, якщо сміюсь."¹ внутрішнього монологу, що динамізують думки. Драматизація тексту – відмінна ознака як романів "Молодість Мазепи" та "Руїна", так і прози М. Старицького, глибина психологічного аналізу часто підмінюється конструктивізмом мелодрами, що вело до повного спрощення психологічних станів.

Дилогія "Молодість Мазепи" та "Руїна" вирізняє глибоко особистісний емоційний повістувально-описовий монолог автора-оповідача. Задушевний ліризм оповіді об'єднав інтонаційну палітру авторського голосу: громадянський пафос, щирий патріотизм, м'який гумор, тонку іронію, гіркоту інвективи й біль реквієму. Таку думку підтримують багато літературознавців.²

У творі велика кількість дійових осіб, широка географія подій: Лівобережжя, Правобережжя, Хортиця, Запорізька Січ, Крим, Польща. Організовуючи складний подієвий матеріал, М. Старицький вміло поєднює громадянський пафос, задушевний ліризм сповіді з елементами сатири, гумору тонкою іронією. Персонажі твору яскраві, колоритні: будь-то гетьман, тямковитий козак-характерник чи спритний єврей, що завше тримав шинок при козацьких битих шляхах. Перипетії пригодницького роману ( стрімкий розвиток подій, викрадення і переслідування, таємниця і загадка ), романтична любовна інтрига є тлом для серйозної розмови про причини руїнництва, занепаду України.

Роман про Мазепу задум широкий "Молодість Мазепи", "Руїна", "Велика Руїна" – ці назви зберіг архів письменника. Події роману "Руїна" обмежені 1668 – 1673 роками, тобто це діяльність Мазепи як генерального писаря спочатку в гетьмана Дорошенка а потім у Самойловича. Слід зауважити, що у романі є певні відхилення від історичних фактів. Так, наприклад, у творі діє Іван Богун, хоч насправді він уже був страчений польською шляхтою в 1664 році. Присутність народного героя, лицаря України, який починав боротьбу за її визволення разом із Богданом Хмельницьким, у "Руїні" була зумовлена творчим задумом М. Старицького – підкреслити прагнення до волі, незалежності духу, любов до своєї вітчизни як визначальні для українців. То був період коли знесилену багаторічною боротьбою з іноземними загарбниками Україну роздирали гетьманські міжусобиці і запроданство, а народ опинився на межі фізичного винищення. Щодо Росії, під протекторатом якої була Лівобережна Україна, то вона насамперед дбала про своє зміцнення, всупереч інтересам України. Ці події та обставини і намагався правдиво розкрити М. Старицький у своїй дилогії "Молодість Мазепи" і "Руїна", що зумовило цензурні втручання в художню палітру творів та довгий їх шлях до читача.¹

Що стосується образу Івана Мазепи, то він був висококультурною людиною свого часу. Він здобув блискучу освіту в навчальних закладах України, Польщі, Західної Європи. Блискуче володів поетикою – мистецтвом написання віршів – це відчувається навіть при розмові з ним, це тоді було обов'язково в усіх братських школах, а особливо в Києво-Могилянському колегіумі, де він, як вважається, розпочинає своє навчання. Пізніше саме за гетьманування І. Мазепи, Києво-Могилянський колегіум було переіменовано в академію, а коштами самого гетьмана було збудовано будинок для цього навчального закладу, що за рівнем навчання не поступався тодішнім західноєвропейським університетам. Від часів І. Мазепи з військового козацького скарбу на академію щорічно йшло 200 карбованців ( на той час дуже великі гроші ), гетьман збагатив бібліотеку академії рідкісними рукописами й книгами.

За свідченнями багатьох дослідників, зокрема автора "Історії Русів", Іван Мазепа "досконалий знавець військової справи", якого " ... за вченість і бувалість вельми поважали", проявив свою глибоку мудрість і в галузі літератури. Мало хто знає, що гетьман І. Мазепа був непересічним поетом та публіцистом. До нашого часу дійшло чотири вірші та 12 листів, адресованих Мотрі Кочубєївні.

Найперший вірш, своєрідні рядки "на пам'ять", написані І. Мазепою ще до обрання його гетьманом:

Г’ди будеш по сій книзі Благого благати,

не рач і мене, молю в ов час забувати.

Іван Мазепа, полковий осавул.

Поетичний твір Мазепи "Дума" має яскраво виражене історичне підґрунтя. У ньому автор розкриває тогочасну трагічну ситуацію на Україні – поступову втрату нею державності, вказуючи, що причина цього – в міжусобній боротьбі за гетьманську булаву:

Всі покою щиро прагнуть,

Та не в єден луж всі тягнуть!

Той направо, той наліво,

А всі браття, того диво!

Не маш любви, не маш згоди.

От Жовтої взявши Води,

През незгоду всі пропали,

Себе сами звоювали.

Ці думки гетьмана не нові ( згадаймо хоча б безсмертне "Слово о полку Ігоревім", автор якого, розкриваючи причини поразок русичів, вказував, що князі, осліплені боротьбою за владу, не думали про державу, про народ, розділяючи все за принципом "це моє, а це моє" ). І. Мазепа прагне звернути увагу своїх сучасників, до чого призводить розбрат " ... Не всім дано всеє знати і речами керувати ... Єден живе із погани, кличе: сюди отамани! Другий ляхам за грім служить, по Вкраїні і той тужить. Третій Москві аж голдує і їй вірно услугує", закликає до порозуміння між людьми: "На корабель поглядімо, багато люду нащитаєм: Однак стирник сам керує, весь корабель управує ... ". Засуджуючи міжусобну боротьбу автор закликає обєднатися воєдино:

Візьміться всі за руки,

Не допустіть гіркої муки

Матці своїй більш терпіти!

Нуте врагів, нуте бити!

І. Мазепа – чи не найвизначніша постать у новій українській та світовій культурі. Як відомо, Мазепа був предметом натхнення для багатьох письменників, митців і дослідників тієї доби.

Хоч М. Старицький обрав жанр пригодницького історичного роману ( дилогія витримана в найкращих традиціях цього жанру: романтична легенда, стрімкий розвиток сюжету, орабульний арсенал – підслуховування, перевдягання, лицарські вчинки, ув'язнення, викрадення й переслідування, таємниця; красива романтично-лббовна інтрига, мова та колорит епохи ), йому в цілому вдалося правдиво показати історичні події тих часів.

Історичним тлом дилогії М. Старицького є події середини 60-х – 80-х років XVII ст. Ці роки ввійшли в історію під назвою "Руїна": руїна тих політичних, соціальних, економічних, культурних здобутків, яких досяг український народ у попередні десятиліття, відстоюючи свою державність та незалежність.

М. Старицький розкрив внутрішні фактори, що привели до такого стану:

відсутність досвіду державного будівництва в еліти ( це ми бачимо в образах усіх керівників, за вийнятком П. Дорошенка ) та незавершеність процесу її становлення ( ця лінія проводиться письменником по всій дилогії);

слабкість центральної влади ( прояви цього ми теж бачимо на протязі всього розвитку подій дилогії, це і поява нових претендентів на булаву – Опари, Дрозденка, Суховієнка, Ханенка та ін. І часті переходи окремих полковників зі своїми військами на сторону сильнішого тощо );

існування гострої політичної боротьби між окремими угрупуваннями ( Дорошенко – Брьоховецький, Дорошенко – Многогрішний, Самойлович – Многогрішний, Дорошенко – Самойлович тощо );

міжусобна боротьба за владу, всевладдя старшин на місцях й перевага у них особистих інтересів над національними, державними ( ілюструвати це можна епізодами з мови Самойловича із старшиною Д. Многогрішного, таємного його арешту, насильницької відправки в Москву і захоплення влади Самойловичем )¹ ;

зрада національним інтересам з боку панівного стану українського суспільства, одна частина з якого спочатку перейшла на бік Речі Посполитої, а друга, пізніше, на сторону Московського царства, які взяли найактивнішу участь у боротьбі проти власного народу ( Томара, Брюховецький та ін. );

перебування у початковому, невиразному стані національної державної ідеї ( Дорошенко, Мазепа, Гострий ), що зумовило політику автономізму і її керівництва ( Брюховецький, Многогрішний, Самойлович, менше Дорошенко );

частково несвідома протидія і трагічний збіг обставин ( стосунки Дорошенка і Сірка, Дорошенка і його дружини Фросі та ін. ).

У дилогії відображено також чинники, що спричинили трагедію України, зокрема постійна агресія ( політична, військова, культурна, релігійна ) з боку сусідніх країн ( Польщі, Московії, Туреччини, Криму ), що була спрямована на захоплення українських земель та ліквідацію Української державності.

Закінчується друга частини дилогії – роман "Руїна" – змалюванням весілля І. Мазепи та його нареченої Галі ( мабуть, це є символом того, що не дивлячись на всі страждання і горе, життя все-таки продовжується ) і від'їзду молодих до гетьмана Самойловича.

Варто також зазначити, що в історичній прозі М. Старицький, як правило, зберігає оптимальне співвідношення історичної правди і художнього вимислу. Незначні відступи від послідовності історичних подій не порушують загальної картини історії.

Незважаючи на цензурні перешкоди, і в другій частині дилогії – романі "Руїна" – М. Старицькому вдається змалювати позитивний художній образ І. Мазепи.

Багато сил та енергії докладає Мазепа для об'єднання Лівобережної і Правобережної України, припинення розорення рідного краю. Але всі його зусилля розбиваються через підступність, лицемірство, заздрість, зраду і користолюбство претендентів на гетьманську булаву та їх прислужників, через підступну і загарбницьку політику сусідніх держав, які за свої послуги вимагали високої, непомірної плати – території України та її людей. Внаслідок цього найкращі сини і дочки України приречені на загибель: гинуть Іван Богун, хорунжий Нечуй-Вітер, полковник Гострий. Жахливою смертю страчують Мар'яну.

Руйнівні процеси в Україні поглиблюються, людей охоплює страх і безвихідь, падає авторитет Дорошенка, який у момент відчаю, щоб отримати допомогу від татар у своїй важкій боротьбі, вдається до нелюдського вчинку – посилаючи татарському ханові у подарунок полонених.

Частково цей гріх падає і на Мазепу, який іде послом до хана, але є ще Бог на світі – він не дає здійснитися цьому безчестю. Мазепа потрапляє до козаків, у важких душевних переживаннях він усвідомлює, що мимоволі мало не став катом для своїх співвітчизників.

Однак М. Старицький говорить, що за злодійства проти народу рано чи пізно приходить розплата, не мине вона і Томару, який за свої вчинки знайде ганебну смерть від руки Мазепи.

Все ж таки дилогія закінчується оптимістично. Тяжкі втрати України. Але ті, хто залишились жити, пам'ятають про загиблих і готові продовжити боротьбу.

ІІІ. Зображення гайдамацького руху в історичному романі М. Старицького "Останні орли".

Важливе місце у історичній романістиці Старицького займають традиції Т. Шевченка.

Задум історичного твору про Коліївщину виник у М. Старицького в 1899 р. У записній книзі письменника за цей рік є список дійових осіб з короткою, часом докладною, характеристикою. Вже в цьому первісному начерку бачимо деякі моменти спільні з Шевченковою поемою. Так, наприклад, епізод смерті Залізняка Старицький окреслює близько до поеми Шевченка " ... Зрада в таборі ..., – записує він. – Залізняк утікає завчасно в Бесарабію ... Смерть його в чужому степу при звістці про страту Гонти".¹ В короткій характеристиці Гонти читаємо " ... ненавидить католиків... ріже і своїх дітей"² ( пізніше Старицький відмовився від цієї деталі. Одну з дійових осіб повісті Старицький стисло характеризує, посилаючись на Шевченка: "Молодий селянин ( на зразок Галайди ) потім гайдамака".³ Очевидно цієї замітки письменникові було досить, щоб потім відтворити у своїй уяві відповідний художній образ.

Написана російською мовою, повість М.Старицького "Посьледние орлы" протягом тривалого часу залишалася невідомою ні читачам, ні дослідникам. Л. Сокирко в монографії про М. Старицького вважає, що повість не була написана і залишилася "в сфері задумів автора".⁴ Такого ж погляду дотримується і Куриленко.⁵ Проте це помилкове твердження.

Повість не тільки була написана, а й того ж таки 1901 р. опублікована в газеті "Московский листок".¹

Старицький поставив собі за мету, як і Шевченко, відобразити і оспівати повстання 1768 р. на Правобережній Україні проти польського панства і католицького духівництва.

"Минуло сто років відтоді, як Богдан Хмельницький приєднав разом з іншими землями й Київ до Російської держави".²

Ця історична повість українського письменника-класика – широке полотно про Коліївщину, повстання українського народу під проводом Залізняка та Гонти. Відтворюючи соціальні та релігійні конфлікти того часу, показуючи непримиренну боротьбу народу проти польської шляхти і католицького духовенства, автор багато уваги приділяє особистому життю своїх героїв. Сюжет твору динамічний і напружений.

Уже з перших рядків твору ми знайомимося з головним героєм, який і поведе Правобережжя проти гнітючої несправедливості. Це – Залізняк. "Попереду йшов у багатому, блискучому запорозькому вбранні ставний, кремезний козак середнього віку, при квітучому здоров'ї; обличчя козакове не вражало красою, але хто хоч раз бачив ці сповнені енергії й життя риси, ці полум'яні іскристі очі, цей орлиний ніс і розмаяні вуса, - той ніколи не міг забути їх. І постать, і хода цього значного козака, і всі рухи його виказували владну силу, яка одразу скоряла всяку волю, а погляд його темних очей був такий гострий, що пронизував до найпотаємніших куточків серця й примушував його тривожно битися." ( "Останні орли", С. 3 ). Глибоко психолізованою виступає природа, яка передає міць і настрій головних персонажів. Тут Пріся вперше зустрічає Залізняка і з радістю вискакує вперед, тягнучи за собою й Петра. Дівчина радісно вигукує, радіючи цій зустрічі: "Ох, який же він братику славний!.. Наче сонце сяє, і жупан на ньому такий пишний, мов на ясновельможному панову ..." ( "Останні орли", С. 9 ). А сонце й справді раділо разом з Прісею. "Стояла рання, тепла весна ... Яскраве сонце променилось і виблискувало на позолочених банях і хрестах печерських церков,обливало м'яким світлом сріблисті хвилі квітучих садів і лягало теплими токами на уступах гір ..." ( "Останні орли", С. 5 ). Залізняк – це ніби та весна, те спасіння, яке поведе за собою народні маси. Він, як і довгождана весна, втілення нових сил та прагнення боротьби за права своїх земяків. Тут, у цій процесії, Залізняк зустрічає Найду, який зневірився в "переможному ідеалі" і вирішив скоритися долі. "Що це?" - , впізнаючи знайомі риси подумав Залізняк, придивляючись до зніяковілого ченця. – Гра уяви, нечувана подібність, чи якийсь дивовижний випадок? Щоб славний козак Найда, краса й гордість усього Запоріжжя, його улюблений хорунжий, котрого два роки вже вважали загиблим, опинився тут ченцем у монастирі?" ( "Останні орли", С. 10 ). Залізняк не може повірити у це, але помітивши, як ченець зніяковів, впізнає у ньому того самого Найду, якого " ... знав майже з дитячих літ: запорожці, які брали участь в одному з гайдамацьких походів, знайшли десь цього хлопчика ще зовсім маленького й забрали з собою в Січ, де він став незабаром загальним улюбленцем? ( "Останні орли", С. 11 ). " В одній сутичці з ляхами, коли перевага виявилась на боці поляків, і гайдамакам довелося рятуватися втечею, Найди не стало" ( "Останні орли", С. 12 ). Але у такий важкий для України час Залізняк дає зрозуміти, що Україні потрібні вірні, віддані люди, які б могли зі зброєю в руках виступити проти шляхти. "Ти служитимеш постом та молитвою собі, а не Україні!" ( "Останні орли", С. 13 ), але зневірений Найда відповідає: "Вона й так приречена на загибель", - і тяжко зітхнув ( Там же, С. 13 ). Старицький в уста найди вкладає слова зневіри: " ... я – мрець, умерла моя душа і не людині воскресити її!!" Зневірений Найда залишає неньку-Україну на тих " ... в кого є й сила, і надія, і віра"... ( "Останні орли", С. 15 ). Залізняк все ж таки не може скласти руки, він привик боротись до кінця, і хоч цей кінець буде фатальним, але він не тратить надії. Він згадує і про "богом даного" гетьмана Богдана, але при розмові з Найдою покладає надію й на іншого: " ... а хто тобі сказав, що не дасть нам господь і другого такого?" ( "Останні орли", С. 14 ).

Уже з перших рядків окреслюються самобутні і непересічні образи народу – майбутніх борців за волю.