73373 (Поетика художнього простору в романах Ю. Андруховича "Рекреації" та "Московіада"), страница 2

Постмодерністи втратили надію на пізнання світу та його покращення, вони вважають, що людина вже неспроможна створити щось нове, бо все вже було. У них залишилась тільки карнавальна гра образами, цитатами, мовними засобами, гра простором і часом. Саме тому у мистецтві та літературі постмодернізму особливої популярності набула практика текста-пастишу (від античного вірша, повністю складеного з рядків, узятих від інших віршів).

Роман Ю. Андруховича «Рекреації» якраз складений з безлічі міфологічних символів та цитат, «позичених» у класиків та сучасних авторів, із Біблії. У ньому багато слідів впливу культового роману М. Булгакова «Майстер і Маргарита»: звідти потойбічні сили, а саме доктор Попель, який нагадує Воланда. Його «крайслер-імперіал» скидається на авто, яким Маргарита прилетіла на бал до того ж Воланда. На цей бал дуже схожий бенкет нечистої сили у середньовічному маєтку, змальований Ю. Андруховичем.

Постмодерністи виробили багато власних варіантів сприйняття простору, виробили саме зі своїх цитувань, склали їх, наче мозаїку. Велику увагу вони приділяють саме урбаністичному простору. Ми також присвятимо багато місця в своїй роботі вивченню міського хронотопу, оскільки події в «Рекреаціях» відбуваються в межах таємничого міста Чортополя з його підземними ресторанами, середньовічними маєтками, борделями та соборами, а в «Московіаді» – в Москві з її «пекельним» метрополітеном.

Ще М. Гоголь вважав місто невід'ємним від життя його мешканців, він показавши диявольський, холодний чиновницький Петербург, Рим з його минулою величчю і меркантильний Париж; у Й.В. Гете, Е.Т.А. Гофмана і Дж. Байрона знаходимо мінливу «амфібій ну» [23, с. 34] природу Венеції. Своєрідні образи Петербургу булі створені також М. Булгаковим та Ф. Достоєвським, А. Бєлим та О. Блоком. Так, у літературі з'явилося поняття «петербурзького тексту», яку досліджував В. Топоров: «І примарний міражний Петербург («фантастична вигадка», «сонна мрія»), і його (чи про нього) текст, свого роду «мрія про мрію», все ж належать до тих перенасичених реалій, які…вже невід'ємні від міфу й усієї сфери символічного. На іншій глибині реальності такого роду виступають як поле, де розігрується основна тема життя і смерті і формуються ідеї подолання смерті, шляхи до оновлення і вічного життя» [41, c. 1]. Ця думка багато в чому може бути характеристикою міського простору в аналізованих романах Ю. Андруховича. Хоча в них зображений не Петербург, а український Чортопіль та Москва, ми бачимо, що апокаліптичні настрої, які супроводжують зображення цих міст, схожі на елементи петербургського тексту. І дослідження В. Топорова допомагають ясніше зрозуміти роль використаних Ю. Андруховичем просторових образів.

Шлях до оновлення, подорож виявляється центральним поняттям у «Рекреаціях» та «Московіаді». Саме мотив подорожі допомагає виразити прагнення героїв знайти своє «я» в епоху загальної кризи культури. Герої Ю. Андруховича долають простір з метою осмислення фрагментованої дійсності.

Д. Замятін у своїй книжці «Метагеографія: простір образів і образи простору» зауважує, що в процесі подорожі відбувається фрагментація та розщеплення простору. Ці частини потім чинять опір мандрівникові, рух крізь них можливий лише з певними зусиллями, чи-то фізичними, чи-то моральними [Цит. за: 17, c. 12]. Внаслідок цього мандрівник починає по-новому сприймати й відчувати навколишній світ.

Українська дослідниця Ю. Запорожченко [17] на основі творів Ю. Андруховича та А. Стасюка виділяє такі риси мотиву подорожі у цих авторів, які простежуються у досліджуваних романах:

• Подорож фрагментованим простором відповідає сучасному стану хаосу в світі або хаосу в душі головного героя. В реалізації цього принципу важливе значення має вже згадувана нами карнавальність, яка підсилює прагнення героя-мандрівника осмислити оточуючий його світ.

• Безцільність подорожі. Ця особливість базується на уявленні про те, що світ і життя в ньому стає хаосом: «…Лишилися тільки плани, схеми і умовні знаки, що за ними легко зорієнтуватись у маршруті, однак маршруту як такого вже не передбачено» [17, c. 14]. Важливим для героїв стає сама ідея пошуку, а не точне місце призначення. Тому в романах «Рекреації» та «Московіада» герої мандрують у пошуках себе, з метою знайти істину.

Ю. Андрухович є представником галичанського постмодернізму, який творився в регіонах, на колишніх теренах Австро-Угорської імперії, де панувало чотири мови, перепліталося коріння різноманітних культур. Центром цього простору стає Львів – «місто стертих кордонів, клаптиковість, змішаність, поєднання непримиренного і непоєднуваного» [5, с. 16]. Таким чином, в українському постмодернізмі твориться образ містичного міста Львова або збірного образу українських міст (таким є Чортопіль Ю. Андруховича), який стоїть в одному ряді з міфічними Петербургом та Венецією.

Тенденція до художнього осмислення складної, а подекуди й незбагненної специфіки феномена міста з'явилась ще у поетів-вісімдесятників, до яких належали Ю. Андрухович, О. Забужко, Н. Білоцерківець та ін. В їхній творчості були створені такі художні моделі топосу міста: місто як беззахисне немовля (О. Забужко «Квітневий Хрещатик», «Іронічний ноктюрн»), місто-спогад (О. Забужко «Мов дзеркальце заднього огляду…», «Нічні метелики»), місто-мозаїка, місто-міф (Ю. Андрухович, цикл «Цирк «Вагабундо», В. Неборак, збірка «Літаюча голова»), місто-безодня [4].

На зламі тисячоліть міський простір в українській літературі набуває здатності трансформуватися в Місто-Рай чи Місто-Пекло відповідно до поширеного в Біблії уявлення про два типи міста: Вавилон – місто прокляте, що чекало на заслужену кару за гріховність, і Небесний Єрусалим – оновлене, святе місто [4, с. 33]. Зображення міста як символу пекла і смерті стає лейтмотивом урбаністичної лірики та прози Ю. Андруховича, для якого, як і для більшості поетів з галицькими витоками, притаманне есхатологічне світовідчуття і негативне сприйняття процесу урбанізації як порушення гармонії між людиною і природою. Чортопіль – місто пекельне, в чому ми повинні пересвідчитись, досліджуючи наявні у ньому просторові образи дороги, ресторану, борделю, маєтку та балу в ньому, які пов'язуються між собою карнавальністю.

Дослідження простору в художній літературі є одним з актуальних питань літературознавства. Протягом років в науці про літературу було вироблено багато типологій просторових образів, що відбилося в дослідженнях М. Бахтіна, О. Галича, В. Халізєва, В. Топорова, А. Єсіна та інших. Художній простір в літературі завжди мав неабияке значення для розкриття характерів героїв, їхнього внутрішнього стану. Це не змінилося і до сьогодні.

Проте створення нових образів простору не припиняється. З формуванням літературного і світоглядного напряму постмодернізму почали з’являтися нові форми простору, зокрема міського. Місто в романах постмодерністів є символом пекла, воно яскраво демонізується, в його природі присутня містичність та міфологічність.

Постмодернізм приніс із собою новий погляд на світ, як той, що вже неможливо пізнати, і в якому неможливо створити щось нове. Саме це спонукає сучасних письменників до гри з цитатами, тобто складання власних творів за допомогою чужих цитат та образів, наче мозаїку. Таким образом вони передають відсутність цілісності у світі, його фрагментарність. У цьому відношенні автори, зокрема Ю. Андрухович, звертаються до концепції М. Бахтіна про карнавальність. Карнавал у постмодернізми постає як спроба осмислення цього розщепленого світу.

Важливе значення у пошуках істини відіграє концепт подорожі, широко використаний у романах «Рекреації» та «Московіада». Герої постмодерних романів (і названих творів зокрема) подорожують з метою віднайти своє «я», знайти вихід із свого душевного лабіринту у фрагментованому просторі. Ця подорож у своєму фіналі приводить до оновлення героя-мандрівника, зміни його поглядів на світ та настроїв.

Розділ 2. Моделі художнього простору в романі Ю. Андруховича «Рекреації»

Найважливішою ознакою досліджуваного твору, що визначає побудову його образної структури, є карнавальність. Згідно з концепцією М. Бахтіна, карнавальні дійства подавали неофіційний аспект світу, людини й людських відносин: «Заперечення офіційної, панівної правди веде за собою утвердження нового, більш прогресивного й вдосконаленого порядку» [46, с. 6]. Ця карнавальність репрезентативно реалізована у художньому світі роману «Рекреації». Мотив перетворення, воскресіння простежується і в назві роману Ю. Андруховича («рекреація» можна розшифрувати як «наново-творення» [45, с. 6]), і в назві основної події твору – Свято Воскресаючого Духу. Отже, заново народитися повинен і цілий світ (зокрема, українська культура), і кожний, хто потрапив на це свято. Відповідно до цих двох рівнів відродження, принцип карнавальності реалізується як в поетиці роману взагалі, так і в конкретних сюжетних епізодах.

Під час прочитання «Рекреацій», найперше впадає в око заперечення «лексичного пуританства» [46, с. 6]. Ю. Андрухович використовує численні розмовні, жаргонні та лайливі слова і вирази («неслабо», «дурхата», «крейзуха», «зшизів», «лажа» та ін. [1]). По-друге, відбувається знищення межі між фантастикою і реальністю. Дія відбувається, як уже зазначалося, в неіснуючому місті Чортопіль, з’являється персонаж, пан Попель, що має демонічні ознаки, але разом з тим ми постійно наштовхуємось на реалії тогочасного життя часів перебудови. По-третє, у тексті наявні зв’язки з іншими творами західної, російської та української літератур. Найважливіші з них – це алюзії на вже згадуваний роман «Майстер і Маргарита» М. Булгакова та «Енеїда» І. Котляревського: «Таким чином, в карнавальній процесії формується образ нової постколоніальної спільності у вимірах простору і часу. Замість радянського культурного контексту виникають інші контексти, з яких можна черпати культурну енергію» [46, с. 7].

Карнавалізоване свято Воскресаючого Духу вплинуло на кожного з чотирьох головних героїв, що були запрошені на нього головним режисером цього дійства: «Між індивідуальним світом кожного з них та карнавалом, що прагне об’єднати в єдине святкове ціле своїх учасників, не може не виникнути напруга. І Орест Хомський, і Гриць Штундера, і Юрко Немирич, і Ростислав Мартофляк – всі вони непересічні, кожен із своїм неповторним, інколи трагічним світом. Звідси їхній інстинктивний потяг до самотності, який оберігає їхнє внутрішнє буття, надає відчуття самодостатності, заважає злитися із різнобарвним і безликим натовпом» [46, с. 7].

Відсвяткувавши свою зустріч в пивничці та ресторані, побродивши серед карнавалу, друзі розходяться кожний своїм шляхом: «І ви безсилі щось тут казати, щось тут змінити – ходите колами, як сомнамбули, і в кожного своя планета, і кожен піде своїм шляхом, хоч ви цілком щиро прагнули бути тільки разом і не робити дурниць…тож вельми сумнівно, чи вдасться вам що-небудь виходити поміж цими наметами й помостами, поміж цими прекрасними каліками, на цій площі, зусібіч оточеній горами і Європою, де кожен із вас заблукає по-своєму…» [1, с. 71-72]. Мета подорожі кожного з них – віднайдення самототожності. В розумінні цього читачеві допомагають саме художні моделі простору, використані Ю. Андруховичем.

2.1 Позаміський простір

Позаміський простір у романі Ю. Андруховича «Рекреації» представлений образом дороги до Чортополя та дороги через ліс до Сільця, з якого були вивезені діди Гриця Штундери. Залізницею прибуває письменник Орест Хомський, а автотрасою, в автобусі їдуть відомий поет Ростислав Мартофляк з дружиною Мартою, і «крайслер імперіал» в компанії пана Попеля привозить «мандрівних поетів» Гриця Штундеру та Юрка Немирича. Ще на залізниці ми бачимо, що рекреації – свято Воскресаючого Духу – викликали неабиякий ажіотаж серед українців: «У Львові ти зрозумів, що в напрямку Чортополя відбувається мало не паломництво. Всі загальні вагони були набиті публікою, що квапилася на свято, переважно студентством і петеушниками, котрі, як тільки поїзд рушив, повідкривали вікна і, вистромивши з них безліч синьо-жовтих прапорів, почали співати стрілецькі» [1, с. 34].

Ю. Андрухович не випадково використовує порівняння дороги до Чортополя з паломництвом. Відомо, що паломництво має на меті відвідування святих місць і поклоніння ним. Так, ми розуміємо, що свято Воскресаючого духу означає дещо більше для людей, ніж просто відпочинок. Люди їдуть туди зі сподіваннями воскресити дух України, а отже відродитися самим, а деякі дійсно хочуть відвідати святі місця: «…На кожній зупинці поїзд облягають нові натовпи паломників до Чортополя з гітарами й наплічниками, трапляються й пониклі дідусі та бабусі, адже їм було повідомлено, що на свято прибуде єпископ – навіть цілих два єпископи: один зі Львова, другий з Канади, і вони благословлятимуть усіх бажаючих, а також освятять у Чортополя дерев'яну церкву Воскресіння, пам'ятку XVIII століття, в якій ще донедавна зберігалися паперові тюки з мінеральними добривами, Хомський» [1, с. 37].

Значення дороги в літературі величезне: нечасто твір обходиться без яких-небудь варіацій мотиву дороги. Особливо важливу роль відіграє тісний зв'язок мотиву зустрічі з образом дороги. Дорога – переважне місце випадкових зустрічей: «На дорозі перетинаються в одній часовій і просторовій точці просторові і часові шляхи багатьох різних людей – представників всіх станів, майна, віросповідань, національностей, віків» [9, с. 87].

Усі головні герої по дорозі до Чортополя зустрічають різних людей, і ці зустрічі надають нам певні характеристики героїв: «Якого ти дідька ідеш у той Чортопіль, де, можливо, нікому не потрібним будеш і зайвим, Хомський?» – думає поет [1, с. 34]. Він їде з Ленінграду, він жодного разу не відвідував Чортопіль – «нашу духовну Мекку» [1, с. 37]. На одній зі станцій Хомський звертає увагу на якусь дівчину, ми дізнаємося, що в Ленінграді він залишив іншу жінку, а в поїзді знайшов собі «туалетну коханку», при цьому згадуючи про жінку Мартофляка. Ці зустрічі в дорозі дають нам зрозуміти, що Хомський – ловелас, що потім підтверджується і словами Марти.

Мартофляк з дружиною їдуть автобусом по забитій автомобілями трасі. Цей епізод представлений роздумами Марти про свого чоловіка – «майбутнє нації» Мартофляка – та про життя з ним. За М. Бахтіним, для роману перш за все характерне злиття життєвого шляху людини (у його основних переломних моментах) з його реальним просторовим шляхом-дорогою, тобто з подорожуваннями. Тут дорога порівнюється з життєвим шляхом. Дорога при цьому пролягає по рідній, знайомій країні, в якій немає нічого екзотичного і чужого [9]. Марта дійсно не раз бувала у Чортополі: «…Я сюди часто їздила у дитинстві з батьками, дорогу знаю майже напам'ять, он уже Писана Скала видніється, за нею – акведук, кажуть, справді староримський, потім буде «Колиба» з невивітрюваним шашличним духом, потім будинок-музей Лянцкоронських в ґотичному стилі (які там ожини на схилах, рясніших не зустрічала!)…» [1, с. 40]. Думки Марти спрямовані на роздуми про Мартофляка, життя з яким втомлює молоду ще жінку, але вона все ж кохає його, він став частиною її: «Це вже сім років минуло, як він посуд побив на весіллі, а він усе міцніше прив’язується до мене, влазить у мене, ховається в мене…» [1, с. 39]. Марта – дружина творчої людини, вона знає не тільки його найкращі якості, але й найгірші вади, і вона любить його і за перше, і за друге: «Мартофляк Ростислав, розквітаючий геній, нудний інтелектуал, балакун, дарунок небес, рідкісний діамант, надія згасаючого шляхетного роду, позбавлений спадщини граф, алкогольний маньяк, пристосуванець, офіційний поет, бич Божий, знаряддя диявола» [1, с. 39]. Подібних метафор у цій сцені багато. Ми визначили, що Марта кохає Мартофляка, але вона не рада цій поїздці. Вона знає, як пройде свято і як воно закінчиться: «…Ах, як усе відомо, звично, ці свята, це Воскресіння Духу, ця порожнеча…» [1, с. 39].

В автобусі також відбувається зустріч – на них звертає увагу якийсь молодий парубок. Марта думає, що це вона сподобалась хлопцеві, але виявилось той пізнав «сплячого пророка» Мартофляка. З цієї сцени розуміємо, що Марті не вистачає уваги збоку її чоловіка-поета, вона прагне бути коханою. Мабуть, це бажання й привело її до адюльтеру з Хомським.