73373 (Поетика художнього простору в романах Ю. Андруховича "Рекреації" та "Московіада")

Вступ

Проблема простору в художній літературі представляє певний науковий інтерес для сучасних літературознавців. Для аналізу твору часто виникає необхідність визначити просторову наповненість та насиченість художнього світу, оскільки цей показник в багатьох випадках характеризує стиль твору або напряму, говорить про переважання в ньому оповідних чи динамічних елементів. Іноді часопросторові параметри твору є рамкою, в якій розвивається сюжет. Тоді художній простір розглядається як місце, де в певний момент відбувається якась зображена подія. З іншого боку, М. Бахтін вважав, що час та простір художнього твору є воротами до сфери смислів [9]. Іноді художній простір – це «мова опису», закодована характеристика та оцінка зображених подій та їхніх дійових осіб. В такому випадку, за словами Ю. Лотмана, «просторова мова» виступає для вираження «непросторових понять» [Цит. за: 9, с. 249].

Літературознавчі розвідки, присвячені вивченню творів постмодерніста Ю. Андруховича, не сходить з наукової арени. Романи цього письменника стали одним з найцікавіших і найвизначніших явищ сучасної української літератури. Це підтверджує велика кількість критичних публікацій в українській періодиці 90-х років та сьогодення, зосереджених на прозі цього автора. Ю. Андрухович постає в цих публікаціях як видатний представник сучасного постмодерного напряму в українській літературі.

Темою нашого дослідження є «Поетика художнього простору в романах Ю. Андруховича «Рекреації» та «Московіада».

Актуальність обраної теми. Не дивлячись на те, що хронотоп являє собою єдність простру і часу, ми зосередили нашу увагу переважно на вивченні просторових образів оскільки, на нашу думку, вони несуть велике смислове навантаження в аналізованих романах. З іншого боку, ми подекуди звертали увагу на зв'язок просторових параметрів твору з художнім часом.

До питання про простір звертались філософи М. Гайдеґер та П. Флоренський. Питання про художній простір розробляв в своїх наукових трактатах російський вчений М. Бахтін [7, 8, 9]. Також до теми художнього простору звертались Ю. Лотман [28], Д. Лихачов, Н. Анісімова [4], О. Галич [14], Т. Кононенко [23], В. Топоров [40], Л. Чернець [13] та інші.

У процесі нашого дослідження ми виявили, що існує ряд наукових робіт, присвячених питанню про час і простір у художніх творах. Таких літературознавчих розвідок достатньо багато для того, щоб робити їхній опис та узагальнення. Але питання про художній простір у постмодерних творах є малодослідженою. На сьогодні немає конкретної та загальноприйнятої класифікації просторових моделей у постмодернізмі. Проблема художнього простору в постмодерних творах залишається мало розробленою, тому обрана нами тема є актуальною.

Напрям постмодернізму визначає сьогоднішній культурний процес у світі та в Україні. Постмодернізм являє собою новий світогляд, основою якого є відсутність цілісного погляду на оточення, карнавальне сприйняття дійсності. Постмодерністи вважають неможливим пізнання світу та створення чогось нового в ньому, оскільки все вже колись було. Карнавальна атмосфера, театральність, акумулювання культурно-духовного досвіду різних народів та поколінь, ремінісцентність, мозаїчне сприйняття світу – найважливіші риси постмодернізму, зокрема українського. Вивчення літературних феноменів «постепохи» є одним з важливих завдань, які постають перед сучасним українським літературознавством. Дискусії про постмодернізм як художній метод залишаються актуальними вже протягом багатьох років, починаючи з останньої третини ХХ ст., а в вітчизняній науці про літературу – протягом останніх двох десятиліть. Дослідженням постмодерну в літературі займалися Т. Гундорова [15], Д. Затонський [18, 19], М. Курочкина [26], В. Пахаренко [32], О. Радомська [36] таінші.

Питання про творчість Ю. Андруховича розробляли такі українські дослідники як К. Баліна [5], Є. Баран [6], Л. Бербенець [10], Пер-Арне Будін [12], І. Цапліна [45]. Однак попри велику кількість відгуків на твори Ю. Андруховича, їхній аналіз навряд чи буде скоро вичерпаний. Так, тема художнього простору в його романах є мало розробленою, а звідси – актуальною.

Об'єктом нашого дослідження є романи Ю. Андруховича «Рекреації» та «Московіада».

Предметом вивчення в бакалаврській роботі виступає просторова організація названих романів.

Мета нашої роботи – розкрити роль художнього простору в творах Ю. Андруховича «Рекреація» й «Московіада».

Для досягнення поставленої мети ми вважаємо за потрібне вирішення наступних завдань:

• узагальнити погляди літературознавців на проблему художнього простору;

• визначити деякі риси постмодернізму в українській літературі та особливості художнього простору в постмодерному романі;

• проаналізувати особливості зображення просторових образів в романі Ю. Андруховича «Рекреації»; розкрити особливості урбаністичного та позаміського просторів у зображеному світі цього твору;

• дати характеристику просторовим образам Москви у романі «Московіада».

Новизна роботи полягає в тому, що нами були виділені та систематизовані просторові образи в романах Ю. Андруховича «Рекреації» та «Московіада». Також була зроблена спроба визначення ролі таких образів для інтерпретації змісту досліджуваних творів.

Практичне значення роботи полягає у використанні її для написання робіт на суміжні теми та для проведення уроків у школі під час педагогічної практики.

Під час написання роботи ми використовували наступні методи:

1. аспектний аналіз художніх творів;

2. контекстуальний аналіз;

3. порівняльний метод дослідження художніх творів;

4. метод опрацювання науково-методичних джерел.

Робота пройшла апробацію на Міжрегіональній конференції молодих учених та аспірантів «Дослідження молодих науковців у галузі гуманітарних наук». Тези доповіді були опубліковані у матеріалах конференції.

Структура роботи: бакалаврська робота містить вступ, перший розділ «Поняття простору в класичному розумінні та в межах постмодернізму», другий розділ «Моделі художнього простору в романі Ю. Андруховича «Рекреації», третій розділ «Роль просторових образів у романі «Московіада», висновки та бібліографію з 49 положень.

Розділ 1. Поняття простору в класичному розумінні та в межах постмодернізму

1.1 Традиційний підхід до вивчення простору в художній літературі

Проблема зображення й аналізу простору в художніх творах ніколи не припиняла бути об’єктом наукових досліджень. З розвитком літератури та літературознавства змінювалось і розуміння значення простору в ідеї твору. В одних творах зображення простору обмежувалось лише описом пейзажу чи інтер’єру, але найчастіше зображення природи і оточення важливе для позначення не тільки точного місця дії, а й для передачі внутрішнього, психологічного стану героїв.

«Будь-який літературний твір так чи інакше відтворює реальний світ – як матеріальний, так і ідеальний: природу, речі, події, людей в їхньому зовнішньому та внутрішньому бутті і т.п. Природними формами існування цього світу є час та простір» [13, с. 47]. Час і простір розглядаються завжди як неподільне ціле, для чого і існує поняття «хронотопу», введене М. Бахтіним «Хронотоп визначає художню єдність літературного твору у його відношенні до реальної дійсності» [43, с. 214]. В характері хронотопів він бачив втілення різноманітних ціннісних систем, а також типів мислення про світ. Характер художнього простору і часу в літературі часто має культурологічний смисл і відображає уявлення про ці категорії, які склалися в побутовій культурі, філософії, релігії.

Варто зазначити, що саме література, в порівнянні з іншими видами мистецтва, найбільш вільно користується простором. Художній твір миттєво переносить читача з одного місця в інше, де одночасно відбуваються різні події. Така «фрагментарність» [13, с. 48] часу і простору, просторові переміщення відбуваються дуже легко завдяки оповідачу, який є посередником між зображуваним світом та читачем.

Ми вже згадали про такі поняття як пейзаж та інтер’єр. Безумовно природа та світ оточуючих речей є невід'ємною частиною простору. «Пейзаж – один із компонентів художнього світу літературного твору» [13, с. 228]. Різниця між пейзажем та інтер’єром в тому, що перший зображує незамкнений простір, а інший – внутрішні приміщення. «Пейзажем називається образ природного оточення персонажів та їхніх дій, опис картин природи в художньому творі, який має певне значення в його загальній змістовій організації» [14, с. 159]. Одна з найважливіших функцій пейзажу полягає в тому, що він може бути опосередкованим засобом характеристики героїв художнього твору, контрастно протиставлятися або зіставлятися з душевним емоційним станом людини, складати чуттєвий, психологічний фон розвитку сюжету. Тобто, якщо автор включає в свій твір описи природи, це завжди чимось вмотивовано. В модерній, а особливо, постмодерній літературі природа вже є «своєрідною «мовою», системою моделюючих категорій, що зберігають лише зовнішню подібність природних явищ» [43, с. 212].

В свою чергу інтер’єр (речове оточення персонажів та їхніх дій, опис приміщень, побуту, предметів тощо) може «засобами компоновки, добору відповідних речей і предметів підкреслити ті чи інші специфічні риси, смаки, духовні запити персонажа – тим самим слугувати опосередкованим засобом його характеристики» [14, с. 160].

В теорії літератури існує багато типологій простору, які можна вважати за традиційні. А. Єсін за особливостями художньої умовності поділяє час і простір на абстрактний (той, що можна сприймати як загальний, той , що не здійснює впливу на характери та поведінку персонажів) та конкретний (що не просто прив’язує зображуваний світ до певного географічного місця, але й активно впливає на сутність того, що відбувається). Автор зауважує, що до використання реальних топонімів, важливих для самої проблематики твору, близькі випадки, коли місце дії точно не називається або вигадується, але таким чином створюється образ простору, що має реальний аналог [13, с. 50]. Саме таким є місто Чортопіль в «Рекреаціях» Ю. Андруховича, що уособлює в собі всю Україну. Тож, простір стає в цьому романі символічним.

Крім того, М. Бахтін розглядає хронотопи ідилічні, містерійні, карнавальні, а також хронотопи дороги (шляху), порогу (сфера кризи та перелому), замку, вітальні, салону, провінційного містечка (з його монотонним життям) [9]. З багатьма цими типами хронотопів ми стикаємось у «Рекреаціях» Ю. Андруховича: дорога до Чортополя, замок з нечистою силою, готель та ін.

У свою чергу В. Халізєв називає такі види просторових картин: образи замкненого та відкритого простору, земного і космічного, реально існуючого та уявного, уявлення про предметність близьку та віддалену. Вчений зауважує, що літературні твори володіють можливістю зближувати, «зливати в одне ціле» простори найрізноманітнішого роду [43, с. 213].

Ми вважаємо, що просторовий образ в літературі – це чуттєвий образ зовнішніх предметних і структурних характеристик. Це будь-який художній образ, що оформлює ідею в почуттєво сприймані форми і таким чином опиняється у певному місці художнього світу [35].

Так розглядається поняття простору в класичних роботах з теорії літератури. Але постмодерністи створили своє власне бачення ролі простору в літературі.

1.2 Постмодернізм як явище культури. Специфіка художнього простору у постмодерному романі

Перед тим, як перейти до вивчення поетики простору в постмодернізмі, доцільно буде визначити, що являє собою сам постмодернізм у літературі сьогодення.

«Постмодернізм заявив про себе в українській літературі як сфера необарокової карнавалізованої гри й лінгвістичного піронізму» – так говорить про цей літературну течію відома українська дослідниця Т. Гундорова [15, с. 165]. Це – світоглядно-мистецький напрям, що в останні десятиліття приходить на зміну модернізмові. Він як специфічне соціокультурне явище приніс із собою новий спосіб світовідчуття. Ю. Андрухович зазначає: «На мій погляд, постмодернізм – не напрям, не течія, не мода… Можливо, це одна з інтелектуальних фікцій нашого часу, така собі конференційна вигадка якихось французів чи американців. Тож амплуа такого – «постмодерніст» – просто не буває. Але давайте глянемо на це з протилежного боку. Постмодернізм – це єдино можливий сьогодні спосіб мистецького вислову. Бо це така світова культурна ситуація, від якої нікуди не подітися» [3, с. 66].

М. Бахтін застерігав: гра можлива тільки за певними правилами. Культуру теж можна назвати системою правил, які вказують і регламентують, тому порушення цих правил є не що інше як руйнування культури. Це як у спорті: найлегше вигравати тоді, коли граєш не за правилами, бо дозволяєш собі те, що не можна іншим гравцям. В цьому сенсі сучасний український постмодернізм є саме такою грою без правил. «Постмодернізм же постулює не свободу вибору, а свободу не мати жодної точки зору… Постмодернізм руйнує українську культуру, що є романтичною за своєю природою» [22, с. 62]. На нашу думку, постмодернізм не знищує українську культуру взагалі, він просто відходить від усіх традицій, які існували ще від Григорія Сковороди й Тараса Шевченка до Василя Стуса. Іншими словами, постмодернізм – це нове бачення світу, яке ще не зовсім зрозуміле всім і не прийняте всіма. Це гра, це карнавал, це розпад цілісного погляду на світ, в якому неможливо здобути істину. Якщо модерністи вважали, що якимись філософськими концепціями можна осягнути та покращити світ, то постмодерністи дійшли до висновку, що світ чинить опір людському впливові, на всяку дію відповідає протидією; тобто межа між модернізмом і постмодернізмом у ставленні до ідеології. Постмодерністи вважають, що людина позбавлена змоги осягнути та систематизувати світ. Вони говорять, що сьогодні митець ніколи не має справи з «чистим» мистецтвом: його мотиви, сюжети, образи, художні засоби не є оригінальними, а вже не раз творилися й використовувалися в попередні епохи. Таким чином, його твір є тільки «сукупністю цитат» [32, с. 59]. «І чим яскравіша, чим більше упізнається в минулому доля об'єкта, що нині використовується, і чим більш довільне його включення в асоціативний ланцюжок нового автора, тим сильніший вибух почуттів у самого автора та його глядачів, слухачів, читачів. В підсумку постмодерністська художність – це завжди колаж, колаж стилів, часів, цитат, персонажів»[26, с. 114].

На основі досліджень М. Курочкіної [26], К. Баліної [5], Т. Гундорової [15], В. Пахаренка [32] виділимо кілька основних прикмет напряму постмодернізму:

• антиідеологічність, відмова від докорінного перетворення світу;

• руйнування ілюзорних цілостей, стирання меж між такими поняттями, як добре-лихе, прекрасне-потворне, комічне-трагічне, гра-серйозне, реальність-вигадка тощо;

• не творення первинного, а конструювання, колаж з вторинних елементів, ремінісцентність, цитатність;

• ідеал людини – вільна самодостатня особистість, звідки випливає потяг до лицарства, міфу та архаїки;

• акумуляція духовно-культурного досвіду різних часів і народів, розгляд явищ сучасності у контексті історії і культури попередніх епох;

• сприйняття повсякденної реальності як театру абсурду;

• нарочито ігрова, карнавальна атмосфера, навмисна театральність;

• наскрізна іронічність та пародійність;

• відтворення хаосу світу через мозаїчний, часто алогічний потік свідомості героя;

• бурхлива асоціативність, несподіваність метафори, експресивність та незвичайність мови.

Таким чином, сьогоднішній культурний процес у світі взагалі та в Україні зокрема визначає новітній напрям постмодернізму. Цей напрям викликає багато запитань, про нього існує багато неоднозначних критичних досліджень та думок.