36689 (Діяльність органів державної влади щодо ініціювання та запровадження антикризових програм), страница 3

"Для невеликих держав Східної й Центральної Європи, які все ще залишаються економічно уразливими, Європа, що складається з національних держав, які знову завзято виборють власні інтереси, виглядає жахливо. Але цей жах може дуже швидко поширитися на всі європейські держави. Реалізація національного егоїзму і Європі – небезпечна витівка, неконтрольована за своїми наслідками. Стурбованість громадян Східної Європи полягає у небажанні втрачати мільярдні субсидії Євросоюзу. Але головне – не втратити можливість стати частиною єдиної Європи, що обіцяє набагато вищі перспективи. ЄС дає невеликим країнам ... такий ступінь політичної стабільності й безпеки, які вони ніколи ще в сучасній історії не досягали..." [46].

Таким чином, головною пересторогою, яка не дозволяє визначити Європейський Союз як самостійного впливового геоекономічного актора ХХІ століття є соціокультурна, ментальна неготовність громадян "Старої" Європи поступитись своїми традиційними національними привілеями на користь наддержавних структур. Десятиріччя поступових цілеспрямованих інтеграційних кроків в економічній, соціальній, політичній та воєнно-політичній сферах не призвели до формування навіть конфедеративної держави. Кожна з держав, використовуючи переваги вільного загальноєвропейського ринку товарів і послуг, здійснює власну соціальну, енергетичну, зовнішньоекономічну політику. Знаковими у цьому контексті є принципово різні позиції щодо військової операції США в Іраку. Показове зближення Німеччини та Росії в енергетичній сфері викликало занепокоєння не лише країн Східної Європи, але й Франції та Великобританії. Не існує консолідованої позиції щодо термінів, напрямів та перспектив подальшого розширення ЄС.

Для повного осмислення розподілу функцій у системі державного управління між органами виконавчої влади, керівних органів державної служби на прикладі деяких зарубіжних країн та контролю у державній службі створені "Додаток А", "Додаток Б" та "Додаток Г" [38].

Таким чином, загальнонаціональний курс України на поступове наближення до економічних та політичних стандартів ЄС й вступу до Союзу європейських держав на основі взаємовигідного партнерства залишається головним стратегічним вектором не лише соціально-економічної трансформації, але й державотворчого процесу взагалі. З огляду на складність внутрішньо-економічних проблем, український євроінтеграційний проект може перейти у площину практичної реалізації не раніше 2020 року.

1.2 Конституційна реформа – основна антикризова програма для подолання владної кризи в органах державної влади

Як відомо, нині проекти змін до Конституції України і навіть нові варіанти Основного Закону розробляються за ініціюванням різних конфліктуючих центрів державної влади, включаючи ініціативу президентської влади. В більшості громадян вже не викликає сумніву, що кожен із проектів змін або ж нової Конституції пишуться "під себе і з дальнім прицілом на закріплення своїх інтересів в очікуванні і президентських, і парламентських виборів. Схема за незначними відмінностями доволі проста (а може й запозичена ще з періоду радянської доби): група підібраних поважних та іменитих "вчених" і політиків отримують чітке завдання – що саме розробити і обґрунтувати. Надалі все це проходить через "всенародне обговорення" і підтримку (не забуваються і "пропозиції" від народу, яких має бути дуже багато). Президент пішов ще далі – пропонуючи навіть сам проект Конституції, якій народ не розробляв, приймати на всенародному референдумі! Цього запалу турботи та любові до народу і розгулу демократії не зрозуміли навіть зарубіжні аналітики, експерти і політологи. Щодо нинішньої ситуації із різними проектами змін до Конституції України, то залишається констатувати, що в заполітизованій до краю атмосфері владної кризи вже і частину "вчених" затягнули до обслуговування різних політичних проектів, пов'язаних з конституційними змінами.

Громадяни і громадські організації можуть і повинні заявити про інакшу позицію й інший, конституційно-законний підхід, починаючи з етапу розробки проекту змін до Конституції України. Адже згідно з чинною Конституцією "єдиним джерелом влади в Україні є народ. Народ здійснює владу безпосередньо і через органи місцевого самоврядування. Право визначати і змінювати конституційний лад в Україні належить виключно народові і не може бути узурповане державою, її органами або посадовими особами"[1].

Виходячи з цих конституційних положень, головним завданням і визначальною ціллю державної політики було й залишається "пробудити" в нашому населенні громадянина. Одним з найвідоміших провідників ідей свободи Фрідріх А. Гаек писав, що – "...коли необхідна умова вільного розвитку, а дух індивідуальної ініціативи відсутній, тоді, безсумнівно, без нього жодна життєздатна цивілізація не може рухатися вперед. Нині цього духу і справді недостатньо, насамперед його треба розбудити" [57, с.25-26].

Розбудити громадянина можна декількома засобами. Відомо, що згуртувати, об'єднати народ легше всього навколо гасел щодо великої мети або боротьби з ворогом, якій зазіхає на наше багатство. Цим успішно і користуються сьогодні українські політики: дехто робить наголос, скажімо, на національному питанні, хтось ставить в центр формування громадської свідомості питання щодо євроатлантичного чи СНГшного вибору українців. Також, і цим часто користуються, наголос робиться на регіональному патріотизмі, на відношенні до перебування російського чорноморського флоту в Криму та деяких інших гострих питаннях, які знаходять неоднозначну оцінку в українському суспільстві.

Цей шлях, який певним чином можна характеризувати як конфліктний, має своїм наслідком формування такого ж громадянина – безкомпромісного, агресивного, непримиренного борця зі своїми ворогами, причому ворогом стає іншій громадянин. Що ж, з точки зору політичних результатів для окремих особистостей, партій, ефективність такої технології не викликає сумнівів. Але з точки зору державницької, об'єднуючої ідеології, така практика формування громадянина, нації виглядає дуже сумнівною. В результаті, українське суспільство постійно знаходиться в стані внутрішнього протиборства яке час від часу проривається назовні у стихійних мітингах і зіткненнях із своїми політичними опонентами.

Натомість, питання організації внутрішнього життя, негаразди в соціальній політиці, в економіці, в секторі житлова-комунальних послуг і багато іншого, в чому гостро відчувається нестача державного тепла, займають українську державну владу значно менше. В свій час відомий російський історик В.Й. Ключевський нагадував: "Идеал исторического воспитания народа состоит в полном и стойком развитии всех элементов общежития и в такому их соотнощении, при котором каждый элемент развивается и действует в меру свого нормального значения в общественном составе, на принижая себя и не угнетая других" [29].

Думається, що настав час переосмислити завдання державної політики внесення змін до Основного закону і цілеспрямовано взятися за формування українського громадянина на принципах справедливості, свободи, рівності та права. Суспільство прагне жити по закону, а не по "вказівках", "кумівстві", клановим або партійним інтересам. Тільки законне право в змозі забезпечити громадський спокій і, врешті решт вивести Україну в розряд цивілізованих країн світу.

До того часу, поки буде відбуватися погіршення стану життя пересічних громадян, ніякими ідеологічними, агітаційними і пропагандистськими гаслами любов до своєї країни не відродити. Значна частина суспільства має негативний досвід щодо обіцянок Уряду і гучних заяв про народне благо. Жодний кандидат у владу не пройшов осторонь цієї теми але новітня історія України не знає жодного випадку коли б хтось прилюдно покаявся і персонально поніс відповідальність за невиконані обіцянки, за безвідповідальність заяви, за дезінформацію суспільства.

Важливо розуміти, коли я говорю про погіршення життя, мова йдеться не тільки про матеріальний добробут, чи прожитковий мінімум, чи про заробітну плату. В першу чергу мається на увазі незадовільний стан морального життя, хоча і бідністю в матеріальному сенсі в периферійній України нікого здивувати не вдасться, про відчуття відчуженості людини від держави, почування себе обдуреним, незахищеним від криміналу, "спритних бізнесменів", невпевненість в собі, жах перед майбутнім, та таке інше. Це проявляється в недовірі до державної влади в цілому і таких її інституцій як податкова інспекція, міліція, прокуратура, суди тощо.

Політики часто апелюють до статистики, до макроекономічних формул, до глобальних тенденцій [24]. А люди живуть в іншому світі і тут вимір інший. Можна посилатися на офіційну статистику, а краще забути про неї і просто пожити деякій час у тих умовах, у яких примушений жити той самий пересічний громадянин. Такий соціальний експеримент, можна впевнено стверджувати, пересвідчить кожного, хто хоче дізнатися правди, що люди у своїй більшості не живуть, а виживають. Переважна частина з них нікому і нічому вже не вірять, і всі балачки, походженням з офіційних засобів масової інформації, про турботу про цих самих громадян, сприймають як чергову кампанію по затягуванню поясів. Насправді, звідки візьметься довіра до влади, якщо вона говорить одне, а в реальному житті все значно гірше.

Дехто з українських урядовців з іронією і скепсисом ставиться до питання довіри і вважає, що відкритість і прозорість влади це проста модні "штучки" придумали десь там в Каліфорнії або Брюсселі і в нашій країні такі ідеї не приживуться. Відповідно до ставлення випрацьовуються і підходи до організації державного управління (в широкому розумінні) як методології, яка не передбачає ніяких сутнісних змін, спрямованих на пошук діалогу з народом і забезпечення відкритих процедур прийняття рішень і надання публічних адміністративних послуг. Вживаючи слово "дехто", я, очевидно, роблю помилку розраховуючи на то, що решта урядовців, все ж таки розуміють позитив в публічності влади і нічого не роблять в цьому напрямку лише тому, що існуюча система управління к такому алгоритму не пристосована. Хочеться ще раз наголосити, що відкритість – шлях до довіри, ініціювання та залучення громадського суспільства до відкритого діалогу з органами державної влади. В цьому сенсі низка довіра, це теж саме, що і відсутність довіри[27 с.72]. Безперечно, у порівнянні, наприклад, з початковим періодом становлення незалежності, влада усіх рівнів стала більш відкритою до суспільства і сьогоднішній день можна стверджувати, що в Україні вже утворилася певна система інформаційних контактів влади і народу.

Виходячи з вищезазначеного, сформулюю принципи та алгоритм дій, які мають бути вірними і конституційно законними при ініціюванні змін до Конституції України.

По-перше, слід визначити, що одним із головних завдань Конституції (особливо в нашій країні і в нинішній час) є захист громадянина від державної влади.

По-друге, ініціювання і розробка проектів змін нової Конституції – виключна прерогатива повноважних представників народу (що повністю відповідає і чинній Конституції України).

По-третє, саме народ повинен через своїх кращих представників чітко окреслити зміст поняття "національні інтереси". Вони, істинні національні інтереси, повинні бути стрижнем будь-яких конституційних положень і норм, не залишаючи місця для інтересів олігархів чи можновладців, які здійснюють по суті антинародну політику.

По-четверте, виключно народ через прозорі і відкрити механізми має залучити до розробки проекту змін до Конституції своїх кращих, високоморальних, політично не заангажованих і високо професіональних науковців-конституціоналістів, до яких є довіра і які не заплямували себе обслуговуванням олігархів.

Тільки після цього може йти мова про всенародне обговорення і прийняття ініційованого народом проекту змін до Конституції легітимною Верховною Радою України.

Враховуючи, що нині єдиною стабільною конституційною гілкою влади в Україні є місцеве самоврядування, саме через громади і їх представницькі органи – ради, можна організувати і проводити в життя народну ініціативу по розробці змін до чинної Конституції України.

Останній узгоджувальний законопроект 2004 року про внесення змін до Конституції України, прийнятий Верховною Радою України, став фактичним ігноруванням інститутів місцевого самоврядування. Надалі у 2005-2008 роках робилися спроби вдосконалення як конституційної реформи, так і базових конституційних засад місцевого самоврядування: територіальної організації місцевого самоврядування; муніципальної виборчої системи; економічних основ місцевого самоврядування; державного контролю рішень органів місцевого самоврядування тощо.