35699 (Юридичний аналіз складу злочину "Хуліганство"), страница 9

Як свідчить проаналізована мною слідчо-судова практика в справах про хуліганство найбільш часто зустрічаються такі обтяжуючі обставини, як вчинення злочину особою повторно; вчинення злочину з особливою жорстокістю; вчинення злочину особою, що перебуває в стані алкогольного сп’яніння або у стані, викликаному вживанням наркотичних або інших одурманюючих засобів.

Віднесення такої обставини як вчинення злочину особою повторно, до обтяжуючих зумовлено тим, що вчинення кількох злочинів повторно, за загальним правилом, свідчить про більшу суспільну небезпечність особи винного. Вже вчинивши одного разу хуліганство, при скоєнні цього злочину повторно винний показує цим своє небажання осмислити свою поведінку і стати на шлях виправлення. Не може визначатись обтяжуючою обставиною вчинення кількох злочинів одночасно, тобто так звана ідеальна сукупність злочинів.

Під особливою жорстокістю, як обтяжуючою обставиною, слід розуміти, перш за все, спричинення потерпілому тяжких фізичних страждань шляхом тортур, мучення, нанесення великої кількості тілесних ушкоджень тощо. Вчинення злочину з особливою жорстокістю передбачає вияв при вчиненні злочину безжалісності, безсердечності до потерпілого, що також свідчить про підвищену суспільну небезпеку вчиненого та особи злочинця.¹⁴⁷ В окремих випадках особлива жорстокість може проявитись і в спричиненні тяжких моральних або психічних страждань як самому потерпілому, так і його близьким.

Під сп’янінням, як обтяжуючою обставиною, слід розуміти такий стан людини, який виникає внаслідок вживання алкогольних напоїв, наркотичних засобів або речовин, що викликають одурманювання.

Перейдемо тепер до аналізу санкцій за окремі види хуліганства.

Відповідно до ч.1 ст.296 КК України, хуліганство, тобто грубе порушення громадського порядку з мотивів явної неповаги до суспільства, що супроводжується особливою зухвалістю чи винятковим цинізмом, –карається штрафом від п’ятисот до тисячі неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або арештом на строк до шести місяців, або обмеженням волі на строк до п’яти років.

Штраф являє собою міру покарання, що виражається в грошовому стягненні в дохід держави певної суми з засудженого, що накладається судом у випадках і межах, встановлених в особливій частині КК України. Розмір штрафу за діючим кримінальним законодавством визначається в ставках неоподатковуваного мінімуму доходів громадян у межах від тридцяти до тисячі таких мінімумів. Однак згідно з ч.2 ст.53 КК України у санкціях статей Особливої частини КК може бути передбачено і більш високий розмір штрафу. В санкції ч.1 ст.296 КК України передбачено розмір штрафу від п’ятисот до тисячі неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, тобто верхня межа штрафу залишилась незмінною. Конкретний розмір (сума) штрафу, що підлягає стягненню із засудженого, визначається судом відповідно до санкції ч.1 ст.296 КК України, але з обов’язковим урахуванням при цьому двох чинників: а) тяжкості вчиненого злочину і б) майнового стану винного. Саме з урахуванням майнового стану винного суд на підставі ч.4 ст.53 КК України може призначити штраф із розстрочкою його виплати певними частинами строком до трьох років.

До неповнолітніх штраф призначається з додержанням вимог статей 98, 99 та 103 КК України. Зокрема, у разі вчинення простого хуліганства неповнолітнім суд при призначенні йому покарання у вигляді штрафу повинен встановити, що останній має самостійний доход, власні кошти або майно, на яке може бути звернене стягнення. В протилежному випадку застосування до неповнолітнього покарання у вигляді штрафу виключається.

У разі неможливості сплати штрафу суд на підставі ч.5 ст.53 КК України може замінити несплачену суму штрафу покаранням у виді громадських або виправних робіт із розрахунку десять годин громадських робіт за один неоподатковуваний мінімум доходів громадян чи один місяць виправних робіт за чотири таких мінімуми. При цьому загальний строк громадських робіт не може перевищувати двохсот сорока годин, а виправних робіт – двох років.

Заміна штрафу на підставі ч.4 ст.53 КК України припустима лише у випадках, якщо встановлено, що неможливість сплатити штраф обумовлена об’єктивними причинами (відсутність роботи, заробітку, загибель майна, на яке може бути звернено стягнення, тощо).

Призначаючи за ч.1 ст.296 КК України покарання у виді штрафу і застосовуючи ст.69 названого Кодексу, судам слід виходити з того, що в таких випадках розмір штрафу не може бути меншим від найнижчої межі, встановленої для цього виду покарання в ч.2 ст.53 КК України.¹⁴⁸

Поряд з тим, санкція ч.1 ст.296 КК України є альтернативною, де поряд зі штрафом передбачаються арешт та обмеження волі.

Арешт (ст.60 КК України) – основний вид покарання, який призначається судом у межах від одного до шести місяців і відбувається засудженим у спеціальних установах виконання покарання – арештних домах (статті 11, 15 та 50 КВК України). Військовослужбовці відбувають арешт на гауптвахті (ч.2 ст.60 КК України, ч.1 ст.50 КВК України).

Верхня межа строку арешту, що може бути призначений судом за вчинення основного складу хуліганства, збігається з тією, яка передбачена в Загальній частині КК України

За своєю правовою природою арешт є різновидом позбавлення волі на короткий строк, що полягає в триманні засудженого в умовах ізоляції від суспільства. Така ізоляція засудженого поєднується із застосуванням до нього обмежень, спеціально передбачених режимом відбування даного покарання, а також із застосуванням заходів виховного характеру.

Арешт не застосовується до осіб віком до шістнадцяти років, вагітних жінок, а також жінок, які мають дітей віком до семи років. Неповнолітні у віці від 16 до 18 років можуть бути засуджені до арешту з додержанням вимог статей 101 та 103 КК України.

Обмеження волі (ст.61 КК України) – вид покарання за просте хуліганство, який полягає в триманні засудженого в кримінально-виконавчій установі відкритого типу – виправному центрі (статті 11, 16 та 56 КВК України) без ізоляції від суспільства, але в умовах здійснення за ним нагляду та обов’язкового залучення до праці.¹⁴⁹

Обмеження волі є видом основного покарання, що чинить подвійний вплив на засудженого, який водночас: а) обмежується в свободі пересування і виборі місця проживання; б) обов’язково залучається до праці.¹⁵⁰

Обмеження волі призначається у межах від одного до п’яти років у випадках. В санкції ч.1 ст.296 КК України передбачено застосування даного виду покарання строком до п’яти років. Мінімальний строк обмеження волі не вказаний, однак, очевидно, що він не може бути меншим за передбачений в Загальній частині КК України (ч.2 ст. 61 КК України), тобто меншим за один рік.

Відбування цього покарання завжди пов’язане з обов’язковим залученням засудженого до праці, тому в ч.3 ст.61 КК України встановлено, що обмеження волі не призначається неповнолітнім, вагітним жінкам та жінкам, які мають дітей віком до чотирнадцяти років, особам, що досягли пенсійного віку, військовослужбовцям строкової служби та інвалідам першої та другої груп. При вчиненні злочину, передбаченого ч.1 ст. 296 КК України, особою, яка належить до однієї з цих категорій, до неї застосовується одне з передбачених в санкції даної частини статті альтернативних покарань.

Санкція ч.2 ст.296 КК України передбачає покарання у вигляді обмеження волі на строк до п’яти років або позбавлення волі на строк до чотирьох років.

Позбавлення волі – це вид основного покарання, що полягає у примусовій ізоляції засудженого та поміщенні його на вказаний у вироку термін до спеціально призначеної для цього кримінально-виконавчої установи закритого типу. Але, виходячи з вивченої практики, можна зауважити, що позбавлення волі за хуліганство, передбачене ч.2 ст.296 КК України, застосовується надзвичайно рідко. Це й не дивно, оскільки в абз.2 п.14 постанови Пленуму Верховного Суду України №10 «Про судову практику у справах про хуліганство» від 22.12.2006 року вказано: «Суди мають призначати, як правило, суворі міри покарання особам, які вчинили хуліганство із заподіянням потерпілим значної фізичної або матеріальної шкоди. Разом з тим доцільно застосовувати міри покарання, не пов’язані з позбавленням волі, а за наявності підстав, зазначених у ст.69 КК,– і більш м’яке покарання, ніж передбачено законом, щодо осіб, які вчинили менш небезпечні діяння та можуть бути виправлені без ізоляції від суспільства».¹⁵¹

На практиці зустрічаються випадки застосування звільнення від відбування покарання з випробуванням.

Сутність звільнення від позбавлення волі з випробуванням полягає у тому, що особа, засуджена до позбавлення волі, при умові дотримання встановлених законом вимог, не скеровується у визначену для відбування покарання кримінально-виконавчу установу.

Звільнення від відбування покарання з випробуванням може бути застосовано лише на підставі ст.75 КК України, при можливості виправлення засудженого без відбування покарання та ізоляції від суспільства. При звільненні від відбування покарання суди повинні всебічно і повно проаналізувати характер і ступінь суспільної небезпеки скоєного злочину, особу винного та інші обставини справи.

Дії, передбачені частинами першою або другою статті 296 КК України, якщо вони були вчинені особою, раніше судимою за хуліганство, чи пов’язані з опором представникові влади або представникові громадськості, який виконує обов’язки з охорони громадського порядку, чи іншим громадянам, які припиняли хуліганські дії, – караються позбавленням волі на строк від двох до п’яти років.

А дії, передбачені частинами першою, другою або третьою статті 296 КК України, якщо вони вчинені із застосуванням вогнепальної або холодної зброї чи іншого предмета, спеціально пристосованого або заздалегідь заготовленого для нанесення тілесних ушкоджень, – караються позбавленням волі на строк від трьох до семи років.

Ось така загальна характеристика застосування покарання за хуліганство. Підводячи підсумок даному розділу, хочеться зауважити, що призначаючи покарання, суд (суддя) повинні об’єктивно враховувати характер і ступінь суспільної небезпечності вчиненого, всі обставини справи, і, керуючись лише законом та власною правосвідомістю, призначати розумне, доцільне і справедливе покарання, яке б максимально сприяло виправленню засудженого.

Розділ 4. Відмежування хуліганства від суміжних правопорушень

Принципове значення для визначення меж кримінальної відповідальності за хуліганство, правильної організації боротьби з ним має відмежування даного злочину від суміжних з ним за складом злочинів. Воно ускладнюється збігом деяких ознак хуліганства і злочинів проти особи, що й спричиняє помилки при розгляді судами справ даної категорії. Ці проблеми стали особливо актуальними у зв’язку з тим, що в слідчо-судовій практиці виникає багато не зовсім зрозумілих або спірних питань, пов’язаних з розмежуванням хуліганства і деяких близьких до нього за складом злочинів.

Зокрема на необхідність відокремлення хуліганства від інших злочинів і на критерії такого відмежування вказує Пленум Верховного Суд України. Так, в абз.1 п.4 постанови від 22 грудня 2006 року №10 «Про судову практику у справах про хуліганство» роз’яснюється, що «суди мають відрізняти хуліганство від інших злочинів залежно від спрямованості умислу, мотивів, цілей винного та обставин учинення ним кримінально караних дій».¹⁵²

Підвищена суспільна небезпека хуліганства полягає не лише в безпосередньому грубому порушенні громадського порядку, а й в тому, що одночасно досить часто вчиняються інші злочини. Тому при застосуванні кримінального закону постійно виникає необхідність відмежування їх від хуліганства.

Найчастіше правоохоронним органам доводиться зустрічатися з фактами одночасного вчинення хуліганства і злочинів проти особи. Оскільки при хуліганських діях винний іноді ображає потерпілого, завдає йому побоїв, заподіює тілесні ушкодження і навіть посягає на життя, в практиці органів слідства і суду виникають три принципово важливих для правильного застосування закону питання:

• по-перше, в яких випадках названі посягання на життя, здоров’я, честь і гідність особи є самостійними злочинами і не можуть розглядатися складовими об’єктивної сторони хуліганства;

• по-друге, коли посягання на особисті блага людини як ознаки хуліганства втрачають значення самостійних діянь і цілком ним охоплюються;

• по-третє, в яких випадках злочини проти особи, хоча і скоєні в процесі хуліганства, виходять за межі його складу і потребують додаткової кваліфікації в сукупності з хуліганством.¹⁵³

Більш тяжкі, ніж хуліганство, злочини (умисне вбивство, умисне заподіяння тілесних ушкоджень тощо), скоєні з хуліганських мотивів, варто кваліфікувати за відповідним статтями Кримінального кодексу, що передбачають відповідальність за них.

Труднощі викликає оцінка випадків сварок і скандалів у квартирах, що супроводжувалися посяганням на особу, нецензурною лайкою, шумом тощо. В судовій практиці спостерігається тенденція кваліфікації як хуліганства посягань на особу, вчинених на ґрунті побутових неприязних стосунків, особливо якщо це посягання мало місце під час скандалу, і винний знаходився в нетверезому стані.

Пленум Верховного Суду України з даного приводу роз’яснив: «Дії, що супроводжувалися погрозами вбивством, завданням побоїв, заподіянням тілесних ушкоджень, вчинені винним щодо членів сім’ї, родичів, знайомих і викликані особистими неприязними стосунками, неправильними діями потерпілих тощо, слід кваліфікувати за статтями КК, що передбачають відповідальність за злочини проти особи. Як хуліганство зазначені дії кваліфікують лише в тих випадках, коли вони були поєднані з очевидним для винного грубим порушенням громадського порядку з мотивів явної неповаги до суспільства та супроводжувались особливою зухвалістю чи винятковим цинізмом.¹⁵⁴

Отже, як хуліганство можна розцінювати дії, скоєні в квартирі з особистих мотивів тільки тоді, коли їх характер свідчив про явну зневагу до правил співжиття, коли в них проявлялася явна неповага до суспільства у вигляді грубого порушення традиційних норм моралі.