34873 (Цивільно-правова охорона особистого життя фізичної особи), страница 8

В законах України передбачені конкретні випадки, коли збирання, зберігання, використання та поширення конфіденційної інформації про особу допускається без її згоди. В тій чи іншій мірі вони обумовлені інтересами національної безпеки, економічного добробуту та прав людини. А втім, достатньо було б вказівки тільки на перший із наведених факторів. Якщо виходити із переліку загроз національній безпеці України, встановлених Концепцією (основами державної політики) національної безпеки України, ухваленою постановою Верховної Ради України від 16 січня 1997 р. їх загальна кількість в політичній, економічній, соціальній, військовій, екологічній, науково-технічній, інформаційній сферах життєдіяльності становить майже 40 видів і охоплює загрози як економічному добробуту, так і правам і свободам громадян.

У кримінальному судочинстві ці питання регулюються, зокрема, статтями 20, 27, 64, 65, 68,185, 217—222 та іншими статтями КПК України.

Так, матеріали кримінальної справи повинні містити всі дані, що всебічно та повно характеризують обвинуваченого як особистість: його ставлення до праці, риси характеру, стан здоров'я, сімейний стан, поведінку в суспільстві і в сім'ї тощо. Такі дані встановлюються під час проведення слідчих дій (огляду місця події, предметів і документів, обшуку, виїмки, накладення арешту на поштово-телеграфну кореспонденцію, допитів тощо), витребування необхідних документів та ін. Свідки і потерпілі можуть бути допитані про факти, що характеризують особу обвинуваченого та його взаємовідносини з ними.

В той же час кримінально-процесуальне законодавство містить певні гарантії невтручання в особисте та сімейне життя, зокрема:

а) у кримінальних справах допускається закритий судовий розгляд з метою запобігання розголошенню відомостей про інтимні сторони життя осіб, які беруть участь у справі;

б) справи про заподіяння на грунті неприязних стосунків умисного легкого тілесного ушкодження, про умисне нанесення удару, побоїв, вчинення інших насильницьких дій, які завдали фізичного болю, про образу, зґвалтування і наклеп без кваліфікуючих ознак про самоуправство, яким заподіяно шкоду правам і інтересам громадянина, порушуються не інакше ніж за скаргою потерпілого;

в) під час обшуку або виїмки слідчий повинен вживати заходів для того, щоб не були розголошені виявлені при цьому обставини особистого життя обшукуваного та інших осіб, які проживають або тимчасово перебувають у цьому приміщенні;

г) підозрюваний повинен бути повідомлений, у вчиненні якого злочину він підозрюється, обвинуваченому роз'яснюється суть пред'явленого обвинувачення;

д) члени сім'ї та близькі родичі підозрюваного, обвинуваченого та підсудного вправі не давати показання або пояснення у справі;

е) з матеріалами кримінальної справи після закінчення попереднього слідства закон дозволяє знайомити тільки обмежене коло осіб: обвинуваченого і його захисника (а у справах неповнолітніх — також законного представника), потерпілого і цивільного позивача або їх представників. Тільки з окремими матеріалами кримінальної справи можуть бути ознайомлені експерт, спеціаліст, перекладач, понятий, свідок та потерпілий, цивільний відповідач або його представник.

Статтею 8 Закону України “Про оперативно-розшукову діяльність” передбачено право підрозділів, які здійснюють оперативно-розшукову діяльність:

1) витребувати, збирати і вивчати документи та дані, що характеризують спосіб життя окремих осіб, підозрюваних у підготовці або вчиненні злочину, джерело та розміри їх доходів;

2) збирати відомості про протиправну діяльність підозрюваних або осіб, щодо яких проводиться перевірка;

3) здійснювати візуальне спостереження в громадських місцях із застосуванням технічних засобів;

4) створювати і застосовувати автоматизовані інформаційні системи.

При цьому, згідно із вказаним Законом, візуальне спостереження в жилих приміщеннях може мати місце лише з санкції Генерального прокурора України та його заступників, а застосування технічних засобів отримання інформації (до яких відносяться, до речі, різні види інфрачервоних, електромагнітних, акустичних зондів, радіомікрофонів, мікрофонів спрямованої дії, спеціальних стетоскопів для прослуховування розмов через стіни тощо) — також із санкції прокурорів Автономної Республіки Крим, областей, міста Києва та прирівняних до них військових і спеціальних прокурорів. Проте, як зазначено в пункті 22 постанови Пленуму Верховного Суд України від 1 листопада 1996, р. № 9 “Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя”, дозвіл на проникнення до житла чи до іншого володіння особи, на накладення арешту на кореспонденцію, її виїмку в поштово-телеграфних установах та на зняття інформації з каналів зв'язку надається тільки судом.

Відповідно до статті 9 цього ж Закону зазначені заходи, оскільки вони пов'язані з тимчасовим обмеженням прав людини, можуть застосовуватися тільки при наявності спеціальних підстав, а саме з метою:

- запобігання тяжким злочинам, їх припинення і розкриття;

- розшуку осіб, які ухиляються від відбування кримінального покарання або безвісти зникли;

- припинення розвідувально-підривної діяльності проти України.

Візуальне спостереження може проводитися з метою встановлення даних про особу та її зв'язки у випадках, коли є факти, які підтверджують, що нею готується або вчинено тяжкий злочин, а також для отримання відомостей, які вказують на ознаки такого злочину.

У разі оперативної необхідності невідкладного здійснення зазначених заходів оперативно-розшукові підрозділи зобов'язані протягом 24 годин повідомити прокурора (або, за аналогією, — суд) про застосування та підстави для їх проведення.

Під час здійснення оперативно-розшукової діяльності не допускається порушення прав і свобод людини. Громадяни України та інші особи мають право одержати від органів, на які покладено здійснення оперативно-розшукової діяльності, письмове пояснення з приводу обмеження їх прав і свобод та оскаржити ці дії.

Одержані внаслідок оперативно-розшукової діяльності відомості, що стосуються особистого життя, честі, гідності людини, якщо вони не містять інформації про вчинення заборонених законом дій, не підлягають передачі будь-кому, розголошенню і зберіганню. Вони повинні бути знищені.

Статтею 7 Закону України “Про заходи протидії незаконному обігу наркотичних засобів, психотропних речовин і прекурсорів та зловживання ними” від 15 лютого 1995 р. встановлено, що на письмову вимогу державних органів (підрозділів), які мають право здійснювати оперативно-розшукову діяльність, банки, а також кредитні, митні, фінансові та інші установи, підприємства, організації (незалежно від форми власності) зобов'язані протягом трьох діб надіслати інформацію і документи про операції, рахунки, вклади, внутрішні та зовнішні економічні угоди громадян, відносно яких є оперативні та інші матеріали, що свідчать про їх причетність до незаконного обігу наркотичних засобів, психотропних речовин чи прекурсорів. Крім того, зазначені установи, підприємства і організації зобов'язані протягом 20 діб повідомити відповідні правоохоронні органи про громадян, одноразові грошові вклади і перекази яких перевищують тисячу мінімальних розмірів заробітної плати.

Згідно зі статтями 12, 15 і 22 Закону України “Про організаційно-правові основи боротьби з організованою злочинністю” спеціальним підрозділам органів внутрішніх справ і Служби безпеки України надається право в разі одержання фактичних даних про організовану злочинну діяльність для її перевірки витребувати та одержувати від державних органів, об'єднань громадян, підприємств, установ і організацій інформацію і документи, в тому числі і такі, що стосуються особистого життя окремих громадян, використовувати технічні засоби для контролю, фіксації і документування розмов та інших дій осіб за наявністю підстав вважати їх причетними до організованої злочинної діяльності.

Але одержана інформація, не пов'язана з вчиненням злочинів чи інших правопорушень, не може використовуватися на шкоду правам і законним інтересам людей. Документи та інші джерела, що містять таку інформацію, підлягають знищенню не пізніше шести місяців з дня їх одержання. Особа має право оскаржити до суду дії співробітників спеціальних підрозділів по боротьбі з організованою злочинністю, а також органів прокуратури, митних органів, підрозділів Прикордонних військ України та інших органів, які беруть участь у боротьбі з організованою злочинністю, якщо вона вважає ці дії неправомірними.

Відповідно до підпункту “г” пункту 4 статті 18 Закону України “Про організаційно-правові основи боротьби з організованою злочинністю” Національний банк України зобов'язаний попередньо інформувати спеціальні підрозділи по боротьбі з організованою злочинністю про великомасштабні операції фізичних осіб, здійснені одноразово або протягом 30 діб. При цьому великомасштабними вважаються операції в розмірі понад сто мінімальних заробітних плат. Питання про те, чого більше — користі чи шкоди, містять подібні положення законодавства, потребує ще свого вивчення.

Як зазначено у статті 23 Закону України “Про надзвичайний стан”, у разі введення надзвичайного стану може бути вжито таких заходів, як запровадження комендантської години (заборони перебувати в громадських місцях без спеціальних документів у встановлені години доби), перевірка документів у громадян, проведення особистого огляду, огляду речей, транспортних засобів, житла громадян та деякі ін. Звичайно, що наслідком таких заходів може бути і втручання в особисте і сімейне життя. Але згідно зі статтею 41 цього ж Закону передбачені ним обмеження конституційних прав громадян є вичерпними і розширеному тлумаченню не підлягають.

Певні відомості про особу без її згоди збираються під час притягнення її до адміністративної, цивільної відповідальності, що передбачено відповідними нормами Кодексу України про адміністративні правопорушення. Цивільним і Цивільним процесуальним кодексами України.

Відомості про особу також збираються без її згоди у зв'язку зі здійсненням військового обліку військовозобов'язаних, обліку осіб, які є носіями збудників інфекційних та інших небезпечних для населення захворювань, осіб, звільнених із місць позбавлення волі, паспортного обліку, обліку, який здійснюється в межах дозвільної системи тощо. У відповідних випадках невидача таких відомостей може створювати склад правопорушення. Наприклад, умисне приховування хворими на венеричну хворобу даних про осіб, які були у інтимних стосунках з цими хворими, тягне адміністративну відповідальність згідно зі статтею 46 Кодексу України про адміністративні правопорушення.

Законодавство України, взагалі забороняючи зберігання, використання і поширення інформації про особу без її згоди, передбачає в окремих випадках прямий обов'язок надання фізичними особами для цієї мети певних відомостей.

Згідно зі статтею 48 Закону України “Про інформацію” в разі вчинення державними органами, органами місцевого і регіонального самоврядування та їх посадовими особами, а також політичними партіями, іншими об'єднаннями громадян, засобами масової інформації, державними організаціями, які є юридичними особами, та окремими громадянами протиправних діянь, передбачених цим Законом, вони можуть бути оскаржені до органів вищого рівня або, за вибором потерпілого, — безпосередньо в суд.

2.2 Інститут охорони особистого життя фізичної особи у сучасному цивільному праві України

Велика кількість різних за галузевою належністю норм встановлюють заходи правової охорони особистого життя, що умовно можна об’єднати в міжгалузевий правовий інститут охорони особистого життя. Його підвалини закладають загальні норми Конституції України і міжнародно-правових актів у галузі прав людини, а основою є конкретні норми цивільного, кримінального, кримінально-процесуального, цивільного процесуального, інформаційного законодавства, законодавства про боротьбу зі злочинністю, охорону здоров’я, нотаріат тощо. Встановлені особливості галузево-правових заходів охорони особистого життя, а також їх зв'язок із заходами, передбаченими цивільним законодавством.

До складу цивільно-правового інституту охорони особистого життя фізичних осіб, відносяться: норма-принцип неприпустимості свавільного втручання у сферу особистого життя людини, норми, що встановлюють особисті немайнові права, спрямовані на охорону особистого життя, і відповідні їм юридичні обов’язки, а також норми, що встановлюють обмеження й заходи захисту цих прав.

Принцип неприпустимості свавільного втручання у сферу особистого життя означає, що цивільне законодавство, не регулюючи відносини у сфері особистого життя, гарантує кожній фізичній особі можливість не лише мати особисте життя, а й вільно визначати його, свою поведінку в ньому та захищатися від незаконних посягань.

Неприпустимість свавільного втручання у сферу особистого життя людини означає вимогу забезпечення свободи особистості, яку іноді іменують «суверенітетом особистості», вкладаючи в це поняття можливість індивіда визначати тип і характер поведінки, своє місце в суспільстві в системі цивільних правовідносин і т.п. за власним розсудом.

Основну частину цивільно-правового інституту охорони особистого життя складають норми, що закріплюють особисті немайнові права, спрямовані на охорону особистого життя, а саме: право на особисте життя, сімейне життя, недоторканність житла, таємницю кореспонденції, власне зображення, індивідуальність, особисті папери. Наведений перелік є орієнтовним, оскільки включає лише ті права, що є найвагомішими, на погляд дисертанта, для цивільно-правової охорони особистого життя.

Також аналізувалося сімейне законодавство, в результаті чого було встановлено, що відповідно до ч. 4 ст. 4, ч. 5 ст. 5 та ч. 4 ст. 7 СК України особисте і сімейне життя є об’єктами сімейно-правової охорони.

2.3 Цивільно-правовий захист особистого життя від неправомірних втручань

Права людини є важливим інститутом, за допомогою якого визначається і регулюється правовий статус особи, визначаються засоби впливу на неї встановлюються гарантії реалізації та захисту прав і свобод.

Прагнення створити демократичне суспільство, необхідність всебічного запезпечення прав і свобод людини виявилися у Декларації про державний суверенітет України. Задовго до цієї події вперше цивілььно - правовий захистчесті і гідності бело врегульовано в ст. 7 Основ цивільного законодавства Союзу РСР та союзних республік у 1961р.