33429 (Система цивільного права України), страница 8

Виходячи із засад приватного права, новий Цивільний кодекс вирішує низку питань принципового значення в правовому регулюванні цивільних правовідносин. Це стосується головним чином тих правовідносин, які пов'язані з ринком — з відносинами кредитора і боржника, побудови ринкової інфраструктури, цивільно-правової відповідальності та ін.

Вирішення цих питань в кодексі дає напрямок розвиткові цивільного законодавства в подальшому, визначає відправні моменти цього розвитку. Одним з найважливіших таких моментів є вирішення питання про юридичні особи. До числа ознак юридичної особи за чинним законодавством належить можливість організації мати відокремлене майно. Інший підхід до визначення цієї ознаки несе новий Цивільний кодекс, в якомц вказується: «Юридичними особами визнаються організації, що, як такі, можуть мати право власності, інші майнові та особисті немайнові права...». Наголос, таким чином, робиться не просто на відокремленість майна, а на право власності на майно та на наявність інших майнових прав у організації. Це істотно змінює позиції організації по відношенню до інших осіб, які, щоб мати справу з нею, повинні визначити, є вона власником, володільцем чи узуфруктом.

Не менш важливим для розвитку, законодавства про юридичні особи є принципи поділу юридичних осіб на види, адже саме згідно з цими видами юридичні особи утворюватимуться і функціонуватимуть. Порядок утворення, принципи дії юридичних осіб, їх взаємовідносин із засновниками, учасниками та інші важливі моменти правового становища юридичних осіб тісно пов'язані з принципами поділу юридичних осіб, їх видами.

Слід сказати, що Цивільний кодекс взяв на озброєння концепцію поділу юридичних осіб на види, виходячи з тих підстав, що юридичні особи мають поділятися на юридичні особи приватного права, тобто організації, що створюються та (або) управляються за ініціативою приватних осіб, юридичні особи публічного права, до яких належать організації, створені розпорядчим способом державними органами та органами місцевого самоврядування (ст. 64). Що дає такий поділ? Він дозволяє чітко розмежувати організаційні засади створення юридичних осіб, засади встановлення порядку їх діяльності, визначити конкретно-організаційні правові форми участі юридичних осіб у цивільних правовідносинах.

Це дуже важливо, бо стосується самої організації ринкових відносин та їх правового регулювання.

Іншим важливим моментом в розглядуваній проблемі є конкретне визначення організаційно-правових форм юридичних осіб. З цього приводу можна сказати, що нічого нового порівняно з чинним законодавством Цивільний кодекс не вносить, проте він чітко підбиває висновок про саму можливість існування юридичних осіб лише в певних формах — у формі товариства й у формі установи. З цими формами пов'язано існування у цих видів юридичних осіб певного правового режиму, що важливо для визначення засад їх утворення і подальшого функціонування.

З наведених засад, що знайшли своє місце в новому Цивільному кодексі, який має стати підвалиною всього цивільного законодавства, випливають певні практичні висновки щодо удосконалення і шляхів розвитку майбутнього цивільного законодавства: потрібні нові закони публічного права, які б регулювали порядок утворення юридичних осіб публічного права та їх взаємовідносин із засновниками; потрібні і спеціальні закони, що стосуються організації і діяльності окремих організаційноправових форм юридичних осіб — акціонерних товариств, товариств з обмеженою відповідальністю тощо.[16, c. 20-23]

Ще одна проблема відносно юридичних осіб має важливе принципове значення для розвитку законодавства, пов'язаного з економікою. Це проблема підприємств — юридичних осіб. На даний час державні підприємства діють на підставі права повного господарського відання, а державні установи — на підставі права оперативного управління. Це речові права, проте нове цивільне законодавство їх не знатиме, оскільки в Цивільному кодексі передбачається, що всі підприємства — юридичні особи матимуть право власності на належне їм майно, а з державними управлінськими структурами існуватимуть взаємовідносини суто управлінського характеру, засновані на публічних законах.

Те ж саме слід сказати про підприємства інших форм власності: вони самі є і повинні бути власниками, а підприємці — їх засновники — ніяких речових прав щодо цих підприємств не повинні мати. Це закономірно і теоретично обгрунтовано, оскільки наявність подібних прав підриває стабільність і дієвість цивільного обороту, бо власник підприємства фактично звільняється від відповідальності за борги підприємства, а між тим повністю здійснює контроль і управління ним.

У світовій правовій системі і практиці існує кардинальний принцип, згідно з яким найперше має бути задоволений інтерес кредитора. При наведеній же системі правовідносин інтереси кредитора залишаються поза увагою і він фактично залежить від сваволі засновника підприємства, який може навіть безболісно використати кошти підприємства у власних інтересах. Тому модель підприємства — юридичної особи, яка діє без обмежень, що встановлюються для нього за допомогою права повного господарського відання власником належних підприємству коштів, найбільше відповідає як вимогам нормального і стабільного цивільного обігу з урахуванням забезпечення певності кредитора у задоволенні своїх вимог, так і суті поняття юридичної особи, яка не просто має відокремлене майно, а є самостійною особою — власником цього майна. Що стосується засновника, то він може, створивши підприємство, за допомогою певних організаційно-правових форм, в яких має існувати це підприємство, здійснювати на нього вплив через членство, управління, наявність значної частки акцій тощо. Це вже сфера управління підприємством, а не речове право власності на саме підприємство і його майно.

Підприємство і його засновник — то різні особи і різні суб'' єкти права. Між собою вони мають перебувати в зобов'язальних стосунках.

До теоретичних засад нового цивільного законодавства належить вирішення низки важливих правових проблем, яке надається в новому Цивільному кодексі, і не тільки щодо юридичних осіб. Фундаментальною проблемою, від вирішення якої залежить доля будь-якого суспільства, є проблема вирішення регулювання права власності — невід'ємного від особистості людини права Порівняно з існуючим регулюванням права власності Цивільний кодекс на майбутнє містить істотні зміни Вони кореняться в сутності права власності і розкритті його справжнього змісту

В минулому панівне становище права державної власності не дозволяло по-справжньому розкрити його сутність, бо поперед усього поставала фігура держави як майже єдиного по-справжньому суб'єкта права власності/ Зміна напрямів розвитку економіки в Українській державі дозволила докорінно з інших позицій розглянути і право власності Всі суб'єкти права власності — громадянин, юридична особа і держава — отримали рівні права і, таким чином, постало питання на чому має грунтуватися їх право власності і що служить критерієм розрізнення права власності між ними^.

За час, що минув після набуття Україною незалежності в 1991 р, виробилася і утвердилася думка, що сутністю права власності є стан присвоєності (приналежності), а зміст права власності складає сукупність його правомочностей — володіння, користування і розпорядження² Виходячи з цього, можна стверджувати, що право власності найтісніше пов'язане з суб'єктом права власності, який, виражаючи своє право, виступає як приватна особа в суспільних відносинах, як особа, відокремлена у своїх зв'язках з суспільством Власник здійснює своє право власності по відношенню до речі як до « своєї « , всі інші ставляться до неї як до « чужої « , але завдяки тому що власник живе в людському оточенні, він вступає в правові відносини з іншими особами з приводу речі Проте зв'язок особи власника з річчю як особи, відокремленої від суспільства, яка має свій, лише їй властивий приватний інтерес, спрямований на річ, є безсумнівним

Саме тому кожний суб'єкт права власності в ринкових відносинах визначається як приватна особа, приватний власник, а право власності — як право приватної власності.

Це право однакове за сутністю і змістом для всіх суб'єктів права власності — як для громадян, так і для юридичних осіб і держави, яка в цивільних відносинах теж виступає як приватна.

2.4. Джерела цивільного права України

Термін «джерело права» прийшов у сучасне правознавство з римського права. У теоретичній літературі відзначається його багатозначність. У даному випадку мова йде про форму вираження правових норм, що має загальнообов'язковий характер. Установлення чи визнання державою того чи іншого джерела (форми) права має важливе юридичне, у тому числі правозастосовче, значення. Адже тільки виражені в такому джерелі норми права можуть застосовуватися для регулювання відповідних відносин. Формально не визнане джерело права, як і правила, що містяться в ньому, поводження, не має юридичного (загальнообов'язкового) значення.

У сучасних розвинених правопорядках пануючою формою (джерелом) права є нормативні акти, серед яких пріоритетне місце займають закони як акти вищої юридичної чинності. У цивільно-правовій сфері вони традиційно охоплюються поняттям цивільного законодавства. У колишньому вітчизняному правопорядку, заснованому на одержавлен-ний економіці, нормативні акти, прийняті чи санкціоновані державою, вважалися єдиним джерелом цивільного права. Тому дане поняття вичерпувалося категорією цивільного законодавства.[12, c. 21-23]

Активне включення сучасної України у світову економіку зажадало більш повного, чим раніше, урахування в її національному законодавстві міжнародно-правових положень. Відповідно до Конституції України загальновизнані принципи і норми міжнародного права і міжнародні договори України є складовою частиною її правової системи. Вони, отже, повинні також враховуватися як джерела її права

У сфері майнового обороту в силу його складності й інших особливостей відому роль завжди зберігає звичай. Яскравим свідченням цього є правове оформлення міжнародного торгового обороту, у якому для регулювання взаємозв'язків учасників широко застосовуються різні міжнародні торговельні порядки і звичаї.

У радянському цивільному праві звичай практично втратив значення джерела права (хоча законодавство додавало йому деяку роль, відсилаючи в окремих рідких випадках до «звичайно пропонованих вимог» чи, наприклад, до звичаїв морських торгових портів). З переходом до ринкової організації економіки і розвитком майнового обороту роль застосовуваних у ньому звичаїв знову зросла, що знайшло законодавче відображення. Таким чином, по суті, відродилося ще одне джерело цивільного права (хоча сфера його використання фактично обмежене договірними відносинами).

Разом з тим визнання джерелом права інших, крім нормативних актів, явищ несе в собі певну небезпеку. Адже норми права передбачаються формалізованими, чітко фіксованими, що далеко не завжди має місце в інших джерелах. У свою чергу, ця обставина чревате сваволею правозастосовувачів, у тому числі судів, і непереборними розбіжностями при встановленні змісту застосовного до даного випадку права. Тому, зокрема, не можуть визнаватися формою права правила моралі і моральності, хоча багато хто з них, власне кажучи, лежать в основі ряду правових норм. Вони можуть мати певне значення лише при з'ясуванні змісту окремих цивільно-правових правил шляхом їхнього логічного тлумачення. Отже, інші, ніж законодавство, джерела права теж повинні бути по можливості конкретизовані і формалізовані як по змісту, так і по сфері застосування.

В англо-американській правовій системі роль основного джерела права виконує судовий прецедент — рішення суду, що вступило в законну силу, по конкретній суперечці. Звичайно мова йде про рішення судів вищих інстанцій, певним чином систематизованих чи узагальнених, котрі і складають тут поняття судової практики. Як джерело права вона, по суті, визначає навіть порядок застосування писаного, «статутного права» (statute law), тобто законів і інших нормативних актів. У континентальної, у тому числі у української, правової системи судовий прецедент формально не вважається джерелом права, хоча фактично значення судової практики вирішення тих чи інших суперечок і тут дуже велико, а у відомій мері навіть формалізовано.